Постанова Дніпровський апеляційний суд № 199/4801/16

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/2819/20 Справа № 199/4801/16 Суддя у 1-й інстанції - Руденко В.В. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 грудня 2020 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого судді Свистунової О.В., суддів Єлізаренко І.А., Красвітної Т.П., за участю секретаря Гулієва М.І.о., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2016 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , приватне підприємство «Приватна фірма «Віктор-13» про скасування права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності на нерухоме майно , В С Т А Н О В И Л А: У липні 2016 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ПП «Приватна фірма «Віктор-13», про скасування права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності на нерухоме майно. Позовні вимоги мотивовані тим, що у 2003 році між ОСОБА_1 та приватною фірмою « ОСОБА_5 » (правонаступником якої є ПП «Приватна фірма «Віктор-13») було досягнуто згоди та усіх істотних умов інвестування будівництва об`єкта нерухомості з подальшим набуттям нею права приватної власності на нерухоме майно. На підтвердження досягнутих домовленостей та оформлення правовідносин, між нею та ПФ «Віктор» 20 листопада 2003 року було укладено договір № 1 про інвестування будівництва, за умовами якого вона стала інвестором будівництва житлового будинку з вбудованим-прибудованим нежитловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 (згодом присвоєно адресу: АДРЕСА_2 ), а відповідно до пункту 1.1. договору інвестор (позивач) приймає участь в інвестуванні будівництва житлового будинку, а фірма зобов`язана збудувати житловий будинок ввести його в експлуатацію та передати інвестору у власність нежитлове приміщення 2-ї та 3-ї секції першого поверху в осях 1-9 (будівельні номери приміщення 5,6,7,8), загальною площею 241,7 кв. м. За умовами договору розмір інвестицій складав 200 000 грн. На виконання цього договору позивач сплатила у момент підписання 40 000 грн, а 03 серпня 2004 року позивачем було внесено решту частину інвестицій, що залишалась до сплати у розмірі 160 000 грн, тобто, ОСОБА_1 було повністю виконане зобов`язання за договором. У подальшому, позивачу стало відомо, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на підставі договорів купівлі-продажу, які було укладено 10 жовтня 2013 року придбали по Ѕ частині кожен нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , секції 2,3 приміщення НОМЕР_1 , 112, 113, 114 (будівельні номери 5, 6, 7, 8). Продавцем цих нежитлових приміщень за вказаними договорами виступав ОСОБА_4 , який набув право власності на ці нежитлові приміщення на підставі рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Правосуддя та захист» від 28 липня 2008 року та ухвали цього суду від 04 грудня 2008 року про роз`яснення рішення у справі за позовом ОСОБА_4 до ПФ «Віктор» про визнання договору інвестування дійсним та визнання права власності. На підставі рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Правосуддя та захист» від 28 липня 2008 року КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації», було проведено реєстрацію права власності на вказані нежитлові приміщення за ОСОБА_4 . Проте, рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 грудня 2014 року рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Правосуддя та захист» від 04 грудня 2008 року було скасовано та судом було встановлено, що позивач приймала безпосередню участь у будівництві нежитлових приміщень, шляхом інвестування будівництва, на підставі договору про інвестування будівництва від 20 листопада 2003 року, за умовами якого після будівництва нерухомості та введення приміщень в експлуатацію, спірні приміщення 111, 112, 113, 114 переходять у власність ОСОБА_1 . Оскільки підстава, за якою визнано право власності за ОСОБА_4 , судом скасована, а реєстрація права власності на спірні приміщення за ОСОБА_3 та ОСОБА_2 порушує її права. ОСОБА_1 просила: - скасувати право власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , секції 2, 3 приміщення № 111, 112, 113, 114; - витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 та ОСОБА_3 нежитлові приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , секції 2, 3 приміщення № 111, 112, 113, 114;- визнати за нею право власності на нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_2 , секції 2,3 приміщення № 111, 112, 113,

114. Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська від 19 жовтня 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Скасовано заходи забезпечення позову, які вжиті згідно ухвали Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 27 липня 2016 року, скасовано арешт на нежитлові приміщення 111, 112, 113, 114, які знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , секції 2, НОМЕР_2 , які належать на праві спільної часткової власності ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що обидва договори купівлі-продажу, за якими відповідачі ОСОБА_3 і ОСОБА_2 придбали спірні об`єкти нерухомості, є дійсними, а тому ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є добросовісними набувачами кожен по Ѕ частини нежитлового приміщення № 111, 112, 113, 114, які знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , загальна площа 241,7 кв. м. Також, суд першої інстанції зазначив, що у матеріалах справи відсутні докази того, що позивач була власником спірного нерухомого майна, таким чином, не підтверджено її право на витребування майна від набувача. Крім того, вимоги щодо скасування права власності, які заявлені позивачем, чинним законодавством не передбачені. У зв`язку із відмовою у задоволенні позовних вимог на підставі частини шостої статті 154 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції) суд скасував заходи забезпечення позову. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 вересня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 нежитлове приміщення за адресою АДРЕСА_2 , секції 2, 3 приміщення №111, 112, 113,

114. Скасовано реєстрацію у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності ОСОБА_2 , номером запису 2812130, та ОСОБА_3 , номером запису 2810716, на нежитлове приміщення за адресою АДРЕСА_2 , секції 2, 3 приміщення №111, 112, 113,

114. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Постановою Верховного Суду від 11.12.2019 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20.09.2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення її позову у повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права та невідповідність висновків суду обставинам справи. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, що 20 жовтня 2003 року між ОСОБА_1 та ПФ «Віктор» (правонаступник якої є ПП «Приватна фірма «Віктор-13») в особі директора Сицько В. В. було укладено договір № 1 про інвестування будівництва. Згідно пункту 1.1. договору № 1 інвестор (позивач) приймає участь в інвестуванні будівництва житлового будинку АДРЕСА_2 , а фірма зобов`язана збудувати житловий будинок ввести його в експлуатацію та передати інвестору у власність нежитлове приміщення 2-ї та 3-ї секції першого поверху в осях 1-9 (будівельні номери приміщення 5, 6, 7, 8) загальною площею 241,7 кв. м. У пункті 1.2 цього договору передбачено, що розмір інвестицій складав 200 000 грн. Відповідно до квитанцій від 20 листопада 2003 року та від 03 серпня 2004 року до прибуткового касового ордеру позивачем було сплачено на користь ПФ «Віктор» 20 листопада 2003 року 40 000 грн., а 03 серпня 2004 року 160 000 грн., підставою сплати вказано договір № 1 від 20 листопада 2003 року. Згідно акту прийому-передачі від 23 лютого 2015 року, складеного ПП «Приватна фірма «Віктор-13» та ОСОБА_1 нежитлові приміщення № 111, 112, 113, 114 (будівельні номери 5, 6, 7, 8) загальною площею 241,7 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_3 , були передані ОСОБА_1 у власність. Рішенням Дніпропетровської міської ради № 2171 від 24 серпня 2003 року було затверджено акт державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію житлового будинку літ А-10 по АДРЕСА_2 (секції 2, 3). Також, судом встановлено, що 02 липня 2004 року між ПФ «Віктор» та ОСОБА_4 було укладено договір № 1 про інвестування будівництва, відповідно до пункту 1.1. якого інвестор ( ОСОБА_4 ) приймає участь в інвестуванні будівництва житлового будинку АДРЕСА_2 , а фірма зобов`язана збудувати житловий будинок, ввести його в експлуатацію та передати Інвестору у власність нежитлове приміщення 2-ї та 3-ї секції першого поверху в осях 1-9 (будівельні номери приміщення 5, 6, 7, 8), загальною площею 241,7 кв. м. У пункті 1.2 цього договору сторони погодили вартість оплати площі 241,7 кв. м. на першому поверсі житлового будинку, як поставка будівельних матеріалів та також сплати грошового еквіваленту, що буде обговорено у процесі будівництва. Згідно акту прийомки від 07 липня 2005 року, укладеного між ПФ «Віктор» та ОСОБА_4 , фірма передає ОСОБА_4 на підставі договору про інвестування будівництва від 02 липня 2004 року у власність нежитлове приміщення 2-ї та 3-ї секції першого поверху в осях 1-9 (будівельні номери приміщення 5, 6, 7, 8), загальною площею 241,7 кв. м. вказаного будинку. У подальшому, рішенням Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Правосуддя та захист» від 28 липня 2008 року, з урахуванням ухвали третейського суду про роз`яснення рішення від 04 грудня 2008 року, у справі № 0023/08 за позовом ОСОБА_4 до ПП «Приватна фірма «Віктор-13» про визнання договору інвестування будівництва дійсним та визнання права власності, було вирішено: визнати договір інвестування будівництва від 02 липня 2004 року, укладений між ОСОБА_4 та ПП «Приватна фірма «Віктор-13» дійсним; визнати за ОСОБА_4 право власності на нерухоме майно, а саме: у житловому будинку літ.А-10 на І поверсі нежитлові приміщення № 111, 112, 113, 114 (колишні номера цих приміщень 5, 6, 7, 8) вбудовано-прибудованого магазину загальною площею 241,7 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 без актів введення в експлуатацію; зареєструвати у КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» за ОСОБА_4 право власності на вказане нерухоме майно без актів введення в експлуатацію. Судом встановлено, що за ОСОБА_4 право власності на спірне нерухоме майно було зареєстроване КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» Дніпропетровської обласної ради 29 квітня 2009 року за реєстраційним номером 27170959, та зареєстрованого у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу 10 жовтня 2013 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 176671312101. Ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 грудня 2014 року рішення Постійно діючого третейського суду при Асоціації «Правосуддя та захист» від 28 липня 2008 року, з урахуванням ухвали третейського суду від 04 грудня 2008 року про роз`яснення рішення, було скасовано у повному обсязі. В ухвалі Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 18 грудня 2014 року вказано, що 20 листопада 2003 року між ОСОБА_1 та ПФ «Віктор» було укладено договір № 1 про інвестування будівництва, відповідно до пункту 1.1 якого ОСОБА_1 зобов`язалась прийняти участь в інвестуванні будівництва багатоквартирного житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 , а фірма зобов`язалась організувати будівництво житлового будинку, ввести його в експлуатацію та передати інвестору у власність нежитлову площу 2-ї та 3-ї секції першого поверху в осях 1-9 (будівельні приміщення 5, 6, 7, 8) загальною площею 241,7 кв. м, розташовану на І поверсі зазначеного житлового будинку. Тобто, предметом цього договору було інвестування з наступною передачею у власність ОСОБА_1 тих самих нежитлових приміщень, що і за укладеним пізніше договором між ОСОБА_4 та ПФ «Віктор» та право власності на які визнано за ОСОБА_4 рішенням третейського суду від 28 липня 2008 року. Тому, цим рішенням третейського суду були порушені права ОСОБА_1 , яка не брала участі у справі. Судом встановлено, що 10 жовтня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 і ОСОБА_3 було укладено два договори купівлі-продажу по Ѕ частини нежитлового приміщення, посвідчений нотаріально, зареєстровані у реєстрі за № 1696 та № 1694, згідно яких ОСОБА_4 продав, а ОСОБА_2 та ОСОБА_3 купили по Ѕ частині нежитлових приміщень № НОМЕР_1 , НОМЕР_3 , НОМЕР_4 , НОМЕР_5 , які знаходяться за адресою: АДРЕСА_4 , загальною площею 241,7 кв. м за 117 600 грн кожен. Відповідно до пункту 2 кожного із цих договорів, вказані нежитлові приміщення належали ОСОБА_4 на підставі рішення постійно діючого Третейського суду при Асоціації «Правосуддя та захист» від 28 липня 2008 року, справа № 0023/08. Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18) зазначено, що: «однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18) вказано, що «за змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року (провадження № 6-251цс15). Цей висновок також був неодноразово підтриманий і Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах від 05 грудня 2018 року (провадження № 14-247цс18 та № 14-179цс18). Отже, з урахуванням викладених вище норм процесуального та матеріального права однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким». У пунктах 142, 146, 147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16-ц (провадження № 14-208цс18) зроблено висновок, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 січня 2019 року у справі № 916/4644/15 (провадження № 12-114гс18) зазначено: «основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб`єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов`язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб`єктів інвестиційної діяльності (стаття 9 Закону). Інвестиційний договір, як окремий вид цивільно-правових договорів може містити положення різних видів цивільно-правових договорів залежно від предмету та цілей інвестування (договору про спільну діяльність, капітального будівництва, кредитування, купівлі-продажу, довірчого управління майном). Відтак, зазначений договір передбачає як грошові, так майнові права (обов`язки) сторін договору». Проте, ОСОБА_1 не надала ні суду першої, ні апеляційної інстанції належних та допустимих доказів, які підтверджують набуття нею права власності на спірне майно. У пунктах 38-45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 1609/6645/12 (провадження № 14-220цс19) зазначено: «Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України). Право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації (частина друга статті 331 ЦК України). Статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що державна реєстрація прав на нерухоме майно це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Закінчені будівництвом об`єкти підлягають прийняттю в експлуатацію в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Експлуатація не прийнятих у встановленому законодавством порядку об`єктів забороняється (стаття 18 Закону України «Про основи містобудування» у редакції, чинній на час прийняття будинку в експлуатацію). До компетенції виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у сфері містобудування належить проведення робіт з прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів у порядку, встановленому законодавством (стаття 14 цього Закону). Відповідно до абзацу другого пункту 1 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 року № 1243 і який був чинний на час прийняття будинку в експлуатацію, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів полягає у підтвердженні державними приймальними комісіями готовності до експлуатації, зокрема, об`єктів нового будівництва як житлово-громадського, так і виробничого призначення, їх інженерно-технічного оснащення відповідно до затвердженої в установленому порядку проектної документації, нормативних вимог, вихідних даних на проектування. Згідно з Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 року № 703, і Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року № 7/5, які були чинними у відповідних редакціях на час відмови Приватного підприємства «Полтавське бюро технічної інвентаризації Інвентаризатор» у реєстрації за позивачем права власності на квартиру та звернення позивача до суду за захистом його права, державній реєстрації підлягало право власності на закінчене будівництвом нерухоме майно, яке прийняте в експлуатацію у встановленому законодавством порядку. Враховуючи те, що будинок прийнятий в експлуатацію відповідно до рішення Виконавчого комітету Полтавської міської ради від 30 грудня 2008 року № 465, а відповідач не визнає прав на квартиру позивача, який у повному обсязі виконав його зобов`язання за умовами договору пайової участі, суди першої й апеляційної інстанцій зробили обґрунтований висновок про задоволення позову». Судом встановлено, що у пункті 1.1. договору № 1 про інвестування будівництва від 20 жовтня 2003 року, укладеного між ОСОБА_1 та ПФ «Віктор», сторони обумовили, що інвестор (позивач) приймає участь в інвестуванні будівництва житлового будинку АДРЕСА_2 , а фірма зобов`язана збудувати житловий будинок ввести його в експлуатацію та передати інвестору у власність нежитлове приміщення 2-ї та 3-ї секції першого поверху в осях 1-9 (будівельні номери приміщення 5, 6, 7, 8) загальною площею 241,7 кв. м. У пункті 1.2 цього договору передбачено, що розмір інвестицій складав 200 000 грн. Відповідно до квитанцій від 20 листопада 2003 року та від 03 серпня 2004 року до прибуткового касового ордеру позивачем було сплачено на користь ПФ «Віктор» 20 листопада 2003 року 40 000 грн, а 03 серпня 2004 року 160 000 грн, підставою сплати вказано договір № 1 від 20 листопада 2003 року. Колегія суддів звертає увагу, що п. 1.4 договору № 1 про інвестування будівництва від 20 листопада 2003 року, інвестиції у повному об`ємі повинні бути внесені інвестором не пізніше 19 травня 2004 року. Рішенням Дніпропетровської міської ради № 2171 від 24 серпня 2003 року було затверджено акт державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію житлового будинку літ А-10 по АДРЕСА_2 (секції 2, 3). Крім того, в матеріалах справи міститься відповідь від 07 липня 2014 року, направлена ПФ Віктор-13 в особі директора Сицько В.В. на адресу ОСОБА_1 , на її письмове звернення від 26 червня 2014 року з вимогою передання їй у власність нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_2 згідно до якої зазначено, що ОСОБА_1 як сторона у договорі про інвестування будівництва укладеного між ПП Віктор, правонаступником якого є ПП Приватна Фірма Віктор-13 та ОСОБА_1 не виконала умови п. 1.3 Договору, яким передбачено кінцевий строк внесення інвестицій у повному обсязі 19.05.2004 року. У звязку з тим, що умовами договору, п.3.4. передбачено право Фірми, вразі порушення умов договору щодо виконання п.1.3. продовжити строк для внесення інвестицій або розірвати даний договір з Інвестором з можливістю залучення нових інвесторів, зазначено, що у звязку з невиконання ОСОБА_1 умов договору, тобто не внесення суми інвестицій, Договір від 20.11.2003 року був припинений та 02.07.2004 року було залучено нового інвестора та Актом приймання від 07.07.2005 року обєкт було передано новому інвестору та на підставі рішення Третейського суду від 28.08.2008 року за новим інвестором було визнано право власності (т.1 а.с.101). В ході розгляду справи в суді апеляційної інстанції представником ПП Приватна Фірма Віктор-13 Сицко В.В. не було спростовано дану відповідь. Однак, у подальшому, згідно акту прийому-передачі від 23 лютого 2015 року, складеного ПП «Приватна фірма «Віктор-13» та ОСОБА_1 нежитлові приміщення № 111, 112, 113, 114 (будівельні номери 5, 6, 7, 8) загальною площею 241,7 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_3 , були передані ОСОБА_1 у власність. Проте, в ході розгляду даної справи було встановлено, що за позивачем ОСОБА_1 , в тому числі і на час звернення із даним позовом у липні 2016 року, у встановленому законом порядку не було зареєстровано право власності на спірне майно, тобто, позивачка не була власником спірного майна, що підтверджується витягом із Реєстру прав власності на нерухоме майно від 15.10.2014 року (т.1 а.с.6-7), а тому не мала права заявляти таких позовних вимог у розумінні статті 387 ЦК України. Матеріалами справи підтверджено, що право власності на спірний обєкт нерухомого майна було зареєстровано за ОСОБА_1 лише 24.10.2017 року на підставі рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20.09.2017 року, яке у подальшому було скасовано Постановою Верховного Суду від 11 грудня 2019 року (т.3.а.с.60-62). Крім того, колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційної скарги, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 брали учать, як представники ОСОБА_4 у справі № 2-5911/11, а отже знали, що майно яке вони придбали на момент укладення договору купівлі-продажу перебуває у спірних правовідносинах, зважаючи на наступне. Колегією встановлено, що Дисциплінарною палатою Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Дніпропетровської області були перевірені дані обставини за скаргою представника ПП ПФ Віктор-13 та згідно рішення № 326/ДПВ-15 Дисциплінарної палати Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Дніпропетровської області від 04 листопада 2015 року, було відмовлено в порушенні дисциплінарної справи відносно адвоката ОСОБА_3 (т.3.а.с.5-7,8-9) Висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають. Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частини перша, друга та п`ята статті 263 ЦПК України). Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35). Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення. Згідно з статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань. Враховуючи викладене та конкретні обставини справи, судове рішення відповідає вимогам норм матеріального і процесуального права і тому, колегія апеляційного суду вважає, що правових підстав для його скасування немає, а тому доводи апеляційної скарги підлягають залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін. Судові витрати понесені сторонами в зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення. Керуючись ст.ст. 259,268,374,375,381-384 ЦПК України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 жовтня 2016 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення. Головуючий О.В. Свистунова Судді: І.А. Єлізаренко Т.П. Красвітна