Постанова Одеський апеляційний суд № 495/3596/19

Номер провадження: 22-ц/813/7864/20 Номер справи місцевого суду: 495/3596/19 Головуючий у першій інстанції Прийомова О. Ю. Доповідач Драгомерецький М. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15.12.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ: головуючого судді: Драгомерецького М.М. суддів колегії: Громіка Р.Д., Дрішлюка А.І., при секретарі: Павлючук Ю.В., за участю: адвоката Савицької О.М., що діє в інтеерсах відповідача ОСОБА_1 переглянувши у судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Савицької Оксани Миколаївни в інтересах ОСОБА_1 на ухвалу Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 13 липня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання договору оренди нежилого приміщення недійсним,- В С Т А Н О В И В: 19 квітня 2019 року ОСОБА_2 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання договору оренди нежилого приміщення недійсним. Ухвалою Білгород - Дністровського міськрайонного суду від 08 травня 2019 року по справі за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання договору оренди нежилого приміщення недійсним, було відкрито загальне позовне провадження (а.с. 12-13). 08 липня 2020 року до суду надійшла заява позивача ОСОБА_2 про залишення її позовної заяви до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання договору оренди нежилого приміщення недійсним, без розгляду. Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду м. Одеси від 13 липня 2020 року заяву позивача ОСОБА_2 про залишення позовної заяви без розгляду по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання договору оренди нежилого приміщення недійсним задоволено. Суд залишив позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання договору оренди нежилого приміщення недійсним, без розгляду. В апеляційній скарзі адвокат Савицька Оксана Миколаївна в інтересах ОСОБА_1 просить ухвалу суду першої інстанції скасувати та направити справу для продовження розгляду, посилаючись на порушення судом норм процесуального права. Згідно із ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. При цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою. Позивачу ОСОБА_2 та відповідачу ОСОБА_3 судові повістки надсилались на усі відомі суду адреси, в тому чмслі на адреси, що були надані відділом обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання ГУ ДМС України в Одеській області, однак уся судова кореспонденція поверталась до суду із відміткою «адресат відсутній». Згідно із ч. 1 ст. 130 ЦПК Україниу випадку відсутності в адресата офіційної електронної адреси судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам - відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Розписка про одержання судової повістки з поміткою про дату вручення в той самий день особами, які її вручали, повертається до суду. Якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання, повістку під розписку вручають будь-кому з повнолітніх членів сім`ї, які проживають разом з нею. У такому випадку особа, якій адресовано повістку, вважається належним чином повідомленою про час, дату і місце судового засідання, вчинення іншої процесуальної дії. У разі відсутності адресата (будь-кого з повнолітніх членів його сім`ї) особа, яка доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення. У разі відмови адресата одержати судову повістку особа, яка її доставляє, робить відповідну помітку на повістці і повертає її до суду. Особа, яка відмовилася одержати судову повістку, вважається повідомленою. Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК Україниучасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав. У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України, що набрав чинність з 15 грудня 2017 року, зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо. Згідно із ч. 1 та ч. 2 ст. 189 ЦПК України, завданнями підготовчого провадження є: 1) остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу; 2) з`ясування заперечень проти позовних вимог; 3) визначення обставин справи, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів; 4) вирішення відводів; 5) визначення порядку розгляду справи; 6) вчинення інших дій з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті. Відповідно до ст. 200 ЦПК України, за результатами підготовчого засідання суд постановляє ухвалу про: 1) залишення позовної заяви без розгляду; 2) закриття провадження у справі; 3) закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті. Згідно із ч. 1 п. 5 ст. 257 ЦПК України, суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду. Представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Савицька О.М. надала заяву, відповідно до якої просить суд проводити судове засідання призначене на 13.07.2020р. та в подальшому у її присутності. Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється. В судове засідання призначене на 13.07.2020р. позивач та її представник не з`явилися, про день, час та місце слухання справи сповіщені належним чином, однак причини неявки суду не повідомили. Залишаючи позов без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що, оскільки, позивач ОСОБА_2 до початку розгляду справи по суті надала заяву про залишення позову без розгляду, необхідне її заяву задовольнити. Проте, з таким висновком суду першої погодитись неможливо, виходячи з наступного. Згідно із частиною 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права. Суд нагадує, що загальна концепція справедливого судового розгляду, яка охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу (див. рішення у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії» (Ruiz-Mateos v. Spain), від 23 червня 1993 року, пункт 63, Серія А, №262), вимагає, щоб особу, щодо якої порушено провадження, було проінформовано про це (див. рішення у справі «Діліпак та Каракайя проти Туреччини» (Dilipak and Karakaya v. Turkey), заяви №7942/05 та №24838/05, пункт 77, від 04 березня 2014 року). Принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представляти свою справу за таких умов, які не ставлять її у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною (див., рішення у справах «Авотіньш проти Латвії» [ВП] (Avotins v. Latvia) [GC], заява №17502/07, пункт 119, ЄСПЛ 2016 та «Домбо Бехеєр Б.В. проти Нідерландів» (Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands), від 27 жовтня 1993 року, пункт 33, Серія А №274). Кожній стороні має бути забезпечена можливість ознайомитись із зауваженнями або доказами, наданими іншою стороною, у тому числі із апеляційною скаргою іншої сторони, та надати власні зауваження з цього приводу. Під загрозою стоїть впевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони мали змогу висловити свою позицію щодо кожного документа в матеріалах справи (див. рішення у справі «Беер проти Австрії» (Beer v. Austria), заява №30428/96, пункти 17 та 18, від 06.02.2001р.). Вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II). В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, що, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 2425, п. 57)». Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі Конвенція), кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі «Жоффр де ляПрадель проти Франції» від 16 грудня 1992 року). З матеріалів справи вбачається, що 15 травня 2020 року адвокат Савицька О.М. в інтересах ОСОБА_1 звернулась до суду з клопотанням про об`єднання справ №495/3596/19 і №495/522/20 за позовами ОСОБА_2 в одне провадження, посилаючись на те, що ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 31 січня 202 року відкрите провадження у цивільній справі №495/522/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, ОСОБА_4 , про визнання договору оренди нежилого приміщення від 01 грудня 2018 року недійсним та усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю. Позовні вимоги ОСОБА_2 у справах №495/3596/19 і №495/522/20 є тотожними, учасники справи мають однаковий процесуальний статус й спільний розгляд вказаних справ сприйматиме об`єктивному, всебічному та своєчасному їх розгляду, з дотримання прав і інтересів учасників, виключить необхідність дублювання процесуальний дій у справах, що позитивне вплине на ефективність розгляду справи. Проте, суд першої інстанції в порушень положень статті 188 ЦПК України не розглянув вказане клопотання від 15 травня 2020 року до залишення позову без розгляду, чим суттєво порушив процесуальні права відповідачки ОСОБА_1 .. За таких підстав, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції на наведене уваги не звернув, формально поставився до передбачених законом вимог та передчасно вирішив питання про залишення позову без розгляду, що призвело до постановлення помилкової ухвали й у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 379 ЦПК України є підставою для скасування ухвали суду першої інстанції та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу адвоката Савицької Оксани Миколаївни в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково, ухвалу Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 13 липня 2020 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та подальшому оскарженню не підлягає. Повний текст судового рішення складено: 23 грудня 2020 року. Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький А.І.Дрішлюк Р.Д.Громік