Постанова 4804 № 240/753/18

Єдиний унікальний номер 240/753/18 Номер провадження 22-ц/804/3330/20 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 21 грудня 2020 року м. Бахмут Донецький апеляційний суд у складі: судді - доповідача Космачевської Т.В., суддів: Папоян В.В., Мальованого Ю.М., розглянувши в письмовому провадженні в приміщенні Донецького апеляційного суду в місті Бахмуті Донецької області апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Олександрівського районного суду Донецької області від 10 серпня 2020 року, ухваленого судом у складі головуючого судді Щербак Ю.В. в смт Олександрівка Донецької області, повне судове рішення складено 19 серпня 2020 року, в справі номер 240/753/18 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, В С Т А Н О В И В: В жовтні 2018 року до Олександрівського районного суду Донецької області звернулась ОСОБА_3 з позовом до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 30 серпня 2014 року вона уклала шлюб з відповідачем ОСОБА_1 , який зареєстрований у відділі державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Краматорського міського управління юстиції у Донецькій області, актовий запис №458. 17 вересня 2014 року подружжя придбало автомобіль ВАЗ 2114, реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2006 року випуску, власником якого зареєстрований відповідач. Шлюб між сторонами розірвано. Проте добровільно вирішити спір про поділ автомобіля вони не змогли. Приблизна вартість автомобіля становить 70000,00 грн. З урахуванням уточнень та зміни предмету позову, позивачка просила визнати автомобіль спільною сумісною власністю подружжя, визнати за відповідачем ОСОБА_1 право власності на автомобіль та стягнути з відповідача на її користь ? частину вартості автомобіля, що становить 35000,00 грн. Рішенням Олександрівського районного суду Донецької області від 10 серпня 2020 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя задоволено частково. Визнано спільною сумісною власністю подружжя автомобіль ВАЗ 21140, держаний номер НОМЕР_1 , 2006 року випуску. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання по судові витрати. Із вказаним рішенням не погодилась позивачка ОСОБА_3 , подала апеляційну скаргу, просила змінити рішення Олександрівського районного суду Донецької області від 10 серпня 2020 року, визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_1 автомобіль ВАЗ 21140, державний номер НОМЕР_1 , 2006 року випуску; визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на автомобіль ВАЗ 21140, державний номер НОМЕР_1 , 2006 року випуску; стягнути з ОСОБА_1 на її користь ? частину вартості автомобіля ВАЗ 21140, державний номер НОМЕР_1 , 2006 року випуску, в розмірі 35000,00 грн; вирішити питання про судові витрати. Доводами апеляційної скарги ОСОБА_3 наведено, що судом першої інстанції неповно з`ясовані обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, висновки суду не відповідають обставинам справи, неправильно застосовані норми матеріального та порушені норми процесуального права. Суд, при ухваленні рішення, не врахував висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 03 червня 2020 року у справі №532/402/16-ц. Суд мав розглянути вимогу про поділ спільного майна подружжя шляхом визначення за відповідачем права власності на цілий автомобіль з виплатою позивачці компенсації. Вважає звіт судового експерта Синельника А.І. №86/10 від 19 червня 2020 року про визначення середньоринкової вартості автомобіля належним, допустимим, достатнім та достовірним доказом у справі, яким визначена фактична середньоринкова вартість автомобіля ВАЗ 21140, реєстраційний номер НОМЕР_1 . Зазначає, що належним способом захисту майнового права позивачки на спірний автомобіль є визнання права власності на спірне майно за відповідачем та стягнення на її користь вартості ? частини цього автомобіля. Суд в рішенні не зазначив, яке саме подружжя є власником спірного автомобіля. Із вказаним рішенням також не погодився відповідач ОСОБА_1 , подав апеляційну скаргу, просив скасувати рішення Олександрівського районного суду Донецької області від 10 серпня 2020 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_3 в задоволенні позову в повному обсязі. Доводами апеляційної скарги ОСОБА_1 наведено, що рішення суду не відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України щодо його обґрунтованості та законності, відповідності завданню цивільного судочинства. Рішення суду не ґрунтується на нормах матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, не відповідає обставинам, встановленим у судовому засіданні, судом не надана оцінка всім аргументам відповідача та його представника. Вважає, що позивачем не додано жодного доказу, що на момент фактичного припинення шлюбних відносин та на час розгляду справи до складу загального майна входив автомобіль ВАЗ 21140, реєстраційний номер НОМЕР_1 . 13 липня 2015 року спірний автомобіль за згодою позивачки та відповідача проданий громадянину ОСОБА_4 на підставі довіреності. Таким чином автомобіль вибув з володіння подружжя 13 липня 2015 року. Отже, на момент припинення шлюбних відносин так і на момент звернення до суду спірний автомобіль у володінні, користуванні та розпорядженні позивача та відповідача не перебував, відтак не може бути взагалі предметом розгляду даної справи. Звертаючись до суду, позивачка обрала неналежний спосіб захисту. В відзиві на апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 , позивачка ОСОБА_3 просить залишити без задоволення його апеляційну скаргу. Зазначає, що представник відповідача фактично вводить суд в оману щодо викладених в апеляційній скарзі обставин, а тому доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу. Відповідач ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Трофімчук В.В., у відзиві на апеляційну скаргу позивачки ОСОБА_3 просить залишити без задоволення її апеляційну скаргу. Вважає, що доводи апеляційної скарги є безпідставними та необґрунтованими. Покладення на відповідача обов`язку по виплаті позивачці компенсації вартості частки є грубим порушенням принципів справедливості та балансу інтересів, бо позивачці відомо, що спірний автомобіль фактично проданий у 2015 році шляхом видачі довіреності на право розпорядження. Позивачкою не доведено позовні вимоги, а доводи апеляційної скарги не відповідають обставинам справи та нормам Закону. 16 жовтня 2020 року ухвалою Донецького апеляційного суду відкрито апеляційне провадження. 19 жовтня 2020 року позивачка ОСОБА_3 отримала копію ухвали про відкриття апеляційного провадження від 16.10.2020 року з копією апеляційної скарги ОСОБА_1 (а.с. 247). 20 жовтня 2020 року відповідач ОСОБА_1 отримав копію ухвали про відкриття апеляційного провадження від 16.10.2020 року з копією апеляційної скарги ОСОБА_3 (а.с. 248). Згідно з частиною 1 статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Пунктом 1 частини 4 статті 274 ЦПК України передбачено, що в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, що виникають з сімейних відносин, крім спорів, зокрема, про поділ майна подружжя. Відповідно до частини 13 статті 7 ЦПК України, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. Заслухавши суддю доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційних скарг сторін, апеляційний суд вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до статей 13 і 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до вимог частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом встановлено і це вбачається з матеріалів цивільної справи, що відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 , 30 серпня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, про що відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Краматорського міського управління юстиції у Донецькій області складено відповідний актовий запис №458. Позивачка після реєстрації шлюбу змінила прізвище з « ОСОБА_5 » на « ОСОБА_6 » (а.с. 10). З витягу з Єдиного державного реєстру МВС України вбачається, що право власності на автомобіль ВАЗ 21140, 2006 року випуску, зареєстровано 17 вересня 2014 року ( а.с. 9). Сторони підтвердили, що 17 вересня 2014 року подружжя ОСОБА_6 за спільні кошти придбали автомобіль ВАЗ 21140, 2006 року випуску, та рішенням Олександрівського районного суду Донецької області від 06 листопада 2018 року, яке набрано чинності 15 грудня 2018 року, шлюб між ними розірвано. Рішенням Краматорського міського суду Донецької області від 11 листопада 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , ОСОБА_7 , третя особа: ОСОБА_3 , про встановлення факту купівлі-продажу транспортного засобу ВАЗ 21140, 2006 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , та про припинення права власності відмовлено (а.с. 108-111). Відповідно до звіту №86/20 від 19 червня 2020 року середньоринкова вартість автомобіля ВАЗ 21140, реєстраційний номер НОМЕР_1 , становить 77614,00 грн (а.с. 193-195). Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості позовних вимог про визнання спільною сумісною власністю подружжя автомобіля ВАЗ 21140, реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2006 року випуску. З таким висновком суду першої інстанції погодитися не можна, виходячи з норм закону. Згідно частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. При тому, що не має значення за ким зареєстровано таке майно, оскільки спільна сумісна власність розповсюджується на майно і у тому випадку, коли право власності на нього майно зареєстровано лише за одним з подружжя. Крім того, за загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують. Зазначена правова позиція також висловлена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року №6-843цс17. Статтею 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згідно частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Відповідно до статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено угодою між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Згідно з пунктом 22 постанови Пленуму Верховного Суду України, яка від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. У пункті 25 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України роз`яснено, що при поділі спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статті 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (статті 11 ЦК України) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності. Щодо застосування вказаної норми при поділі майна подружжя Верховним Судом України викладена правова позиція у справі №6-37цс13 від 23 вересня 2015 року, відповідно до якої при поділі майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, в разі, якщо речі є неподільними, присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно допускається лише за його згодою та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду (частини четверта, п`ята статті 71 СК України). За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статтею 365 ЦК України. Для припинення права особи на частку у спільному майні необхідно встановити наявність будь-якої із обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду. Частиною першою та другою статті 364 ЦК України визначено, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. Таким чином, у випадку, коли один із співвласників погодився отримати грошову компенсацію замість своєї частки в спільному майні, а інша сторона не погодилася її добровільно виплачувати з будь-якої причини, зацікавлений в одержанні замість своєї частки у майні грошової компенсації співвласник звертається до суду із позовом на підставі статті 364 ЦК України. У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України №1-8/2012 (№ 17-рп/2012), яким встановлено, зокрема, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Кодексу). Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 Кодексу). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 Кодексу. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 Кодексу), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). Судом встановлено, що позивачка ОСОБА_3 просила суд поділити спільне майно подружжя автомобіль ВАЗ 21140, реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2006 року випуску, шляхом припинення її права власності на спірне майно та присудження їй грошової компенсації за належну їй частку у спільному майні подружжя. Проте примусове припинення права власності можливе лише згідно зі статтею 365 ЦК України. Задовольняючи частково позов ОСОБА_3 , суд першої інстанції, врахувавши наведені обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про те, що спірне майно набуте у шлюбі за спільні кошти є спільною сумісною власністю подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором, а, отже, спірний автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки на його придбання були використані спільні кошти. Тобто, судом було враховано презумпцію спільності майна, набутого за час шлюбу, яка відповідачем спростована не була. Разом з тим, суд не врахував наведені вище норми закону, та в рішенні помилково задовольнив позовні вимоги про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, не визнавши за ними ідеальні частки майна, що відповідно до ст. 376 ЦПК України рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню. Отже, суд першої інстанції, встановивши обставини справи, зробив під час ухвалення рішення у справі помилковий висновок по суті спору, та не поділив спірне майно з урахуванням презумпції спільності майна з визнанням за кожним зі сторін права на ідеальну частку, яка є рівною. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо відсутності у власності подружжя транспортного засобу у зв`язку з його продажем у 2015 році, є необґрунтованими та спростовуються матеріалами справи та дослідженими доказами. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Суд, у цій справі, враховує положення Висновку №11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29). За таких обставин, апеляційний суд вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України та ухваленню нового рішення. Згідно з частиною 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог, витрати позивачки по сплаті судового збору, пов`язані з поданням позовної заяви, підлягають стягненню з відповідача на її користь в розмірі 704,80 грн. Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задовольнити частково. Рішення Олександрівського районного суду Донецької області від 10 серпня 2020 року скасувати. Позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя задовольнити частково. Визнати автомобіль ВАЗ 21140, реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2006 року випуску, спільною частковою власністю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_4 , по ? його ідеальної частки за кожним. Стягнути з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_4 , на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , судовий збір в розмірі 704,80 грн. В інший частині позову відмовити. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає, як така, що ухвалена у малозначній справі, крім випадків, встановлених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України. Судді: Повне судове рішення складено 21 грудня 2020 року. Суддя: