Постанова 4854 № 420/7470/19

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 16 грудня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/7470/19 Головуючий в 1 інстанції: Тарасишина О.М. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді доповідача Кравця О.О. судді Домусчі С. Д. судді за участю секретаря представника апелянта Коваля М.П. Недашковської Я.О. Акрабової О.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 липня 2020 року по справі № 420/7470/19 прийнятого у складі судді Тарасишиної О.М. за адміністративним позовом Компанії "ЕРІКСОН ТЕХНОЛОДЖІ ЛЛП" (ERICSON TECHNOLODGE LLP) до Державного реєстратора Комунального підприємства "Агенція державної реєстрації" Бурлаченка Ігоря Володимировича, треті особи Комунальне підприємство "Агенція державної реєстрації", ОСОБА_1 про скасування рішення державного реєстратора щодо реєстрації права власності на житловий будинок,- ВСТАНОВИВ: І. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ І РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ: 10.12.2019 року Компанія "ЕРІКСОН ТЕХНОЛОДЖІ ЛЛП" (ERICSON TECHNOLODGE LLP) звернулася до суду з позовом до Державного реєстратора Комунального підприємства "Агенція державної реєстрації" Бурлаченка Ігоря Володимировича, треті особи Комунальне підприємство "Агенція державної реєстрації", ОСОБА_1 та просила суд скасувати рішення Державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція державної реєстрації» Бурлаченка Ігоря Володимировича, індексний номер 44684605 від 18.12.2018 р. 15:09:21 щодо державної реєстрації за Бендерським Юхимом Натановичем права власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2019 року відмовлено у відкритті провадження. Не погоджуючись з ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2019 року, Компанія "ЕРІКСОН ТЕХНОЛОДЖІ ЛЛП" (ERICSON TECHNOLODGE LLP) подала апеляційну скаргу. Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2020 року ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2019 року по справі №4207470/19 скасовано з направленням справи до суду першої інстанції для продовження її розгляду у тому ж складі суду. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 30 липня 2020 року адміністративний позов був задоволений у повному обсязі. II. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ , УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ АПЕЛЯНТА ТА ІНШИХ УЧАСНИКІВ АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ: Не погоджуючись з рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 30 липня 2020 року, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій вважає, що судом 1-ї інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, просив його скасувати, постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі. Вимоги апеляційної скарги ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що рішення Державного реєстратора Комунального підприємства «Агенція державної реєстрації» Бурлаченка Ігоря Володимировича, індексний номер 44684605, є законним та таким, що ґрунтується на нормах чинного законодавства, ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», та ЗУ «Про іпотеку». Апелянт зазначає, що суд 1-ї інстанції застосував норми ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», та помилково зазначив, що державний реєстратор Бурлаченко І.В. в порушення приписів п.6 ст. 25 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», здійснив реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок загальною площею 89, 3 кв.м, житлова площа 63,8 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 . Та вважає, що до спірних правовідносин слід застосовувати норми ст.ст. 12, 33, 36, 37 ЗУ «Про іпотеку», адже наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем. III. ПРОЦЕДУРА АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ: Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 02 вересня 2020 року поновлено строк на апеляційне оскарження та відкрито апеляційне провадження по справі. Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 16 жовтня 2020 року розгляд справи за апеляційною скаргою призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні . Особи, що беруть участь у справі, про час і місце судового розгляду були сповіщені належним чином відповідно до ст.124 -127 КАС України. Апеляційний суд, заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за наступних обставин: IV. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ : Судом 1-ої та апеляційної інстанціями було встановлено, що 01.02.2006 року ОСОБА_2 було передано житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (номер запису про обтяження 2836917) та земельну ділянку загальною площею 0,0836 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (номер запису про обтяження 2849145) було передано в іпотеку АППБ "Аваль" в рахунок забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором. Так, 01.02.2006 року між АППБ "Аваль" (Код: 14305909, 01011, м.Київ, вул. Лескова,9) та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір № 014/0027/82/44904, згідно з яким він отримав у кредит від ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» грошові кошти у розмірі 50000 дол. США зі сплатою щомісячних нарахованих відсотків, з кінцевим терміном повернення коштів до 31.01.2013 року. В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором №014/0027/82/44904 від 01.02.2006 року між АППБ "Аваль" (Код: 14305909, 01011, м.Київ, вул. Лескова,9) та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки №476, згідно з яким ОСОБА_2 в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором передав в іпотеку житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (номер запису про обтяження 2836917) та земельну ділянку загальною площею 0,0836 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (номер запису про обтяження 2849145). Так, 16.09.2010 року компанія «Еріксон Технолоджі ЛЛП» звернулась до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , інтереси яких представляє законний представник ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договорами позики. Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 17.09.2010 року у справі № 1512/2-731/11, в порядку забезпечення позову Компанія Еріксон Технолоджі JIJin(ERICSON TECHNOLODGE LLP) до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , законні інтереси яких представляє ОСОБА_5 , третя особа: Київська районна адміністрація Одеської міської ради про стягнення боргу за договором позики, було накладено арешт на нерухоме майно АДРЕСА_1 , що належало ОСОБА_2 . Тобто, на момент винесення ухвали про забезпечення позову Київським районним судом м. Одеси 17.09.2010 року спірний житловий будинок було все обтяжено іпотекою. Рішенням Київського районного суду м. Оедси від 20.06.2011 року позовні вимоги компанії «Еріксон Технолоджі ЛЛП» задоволені, стягнуто з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , інтереси яких захищає законний представник ОСОБА_5 на користь позивача заборгованість за договорами позики у розмірі еквівлентному 100 000 доларів США, що за офіційним курсом НБУ станом на 20.06.2011 року (100 доларів США=797,33 грн.) складав 797330 грн. та суму еквівалентну 30000 євро, що за курсом НБУ (100 євро=1137,789) складає 341336,7 грн., разом 1138666,7 грн. (а.с. 26-29). Вказане рішення залишено без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільним справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08.02.2012 року і таким чином, вступило в законну силу (а.с. 30-33). Свої зобов`язання за кредитним договором ОСОБА_2 не виконував належним чином, в нього виникла прострочена заборгованість, тому 23.08.2018 року ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» (правонаступник АППБ "Аваль") вирішив відступили своє право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки ПАТ «ОКСІ БАНК , а той в свою чергу ТОВ Фінансова компаніяУКРФІНАНС ГРУП. У подальшому ТОВ Фінансова компанія УКРФІНАНС ГРУП відступило своє право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки ОСОБА_1 . Згідно з умовами договору про відступлення прав вимоги за Іпотечним договором від 23.08.2018 року, ОСОБА_1 перейшли всі права Іпотекодержателя за договором, у тому числі звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом прийняття у власність в рахунок невиконаних зобов`язань за Кредитним договором №014/0027/82/44904 від 01.02.2006 року. Під час виконання судового рішення було встановлено, що в рішенні Київського районного суду м. Одеси, адреса будинку, який належав померлому ОСОБА_2 вказано невірно. За таких обставин, ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 06.03.2017 року про виправлення описки, ця помилка була виправлена, вказано, що забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно, яке належала ОСОБА_2 в частині визначення адреси розташування нерухомого майна, а саме замість неправильної адреси: АДРЕСА_2 , зазначена правильна адреса: АДРЕСА_1 (а.с. 34-36). Державним реєстратором КП «Агенція державної реєстрації» Бурлаченко Ігорем Володимировичем було прийнято рішення індексний номер 44684605 від 18.12.2018 року 15:09:21 щодо державної реєстрації за ОСОБА_1 права власності на житловий будинок загальною площею 89.3 кв.м., житлова площа 63.8 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 . Отже на день реєстрації державним реєстратором КП «Агенція державної реєстрації» Бурлаченко І.В. права власності на житловий будинок за ОСОБА_1 на зазначене нерухоме майно був накладений арешт згідно ухвал Київського районного суду м. Одеси від 17 вересня 2010 року та 06 березня 2017 року. Крім того, як встановлено судом апеляційної інстанції було встановлено, що ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 09 вересня 2020 року заява ОСОБА_1 про скасування заходів забезпечення позову задоволена частково , скасовані заходи забезпечення позову у справі за позовом компанії «Еріксон Текнолоджі ЛЛП» до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , законні інтереси яких представляє ОСОБА_5 , третя особа: Київська районна адміністрація Одеської міської ради про стягнення боргу за договором позики, вжиті ухвалою Київського районного суду м. Одеси 17.09.2010 року у справі № 1512/2-731/11 (№2-6918/2010), в частині накладення арешту на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Постановою Одеського апеляційного суду від 24.11.2020 року у справі № 1512/2-731/11 ухвала Київського районного суду м. Одеси від 09 вересня 2020 року була скасована , прийнята нова постанова , якою заява ОСОБА_1 про скасування заходів забезпечення позову залишена без задоволення. V. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) ТА ОЦІНКА СУДУ: Згідно вимог ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Згідно вимог ст.19 Конституції України Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовідносини між сторонами врегульовані Законом України від 01.07.2004 № 1952-IV "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень"( надалі Закон № 1952-IV ) та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №1127 від 25.12.2015( надалі Порядок №1127) . Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі - державна реєстрація прав), згідно зі ст.2 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), - державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Пунктом 1,2,4 частини першої ст.4 Закону № 1952-IV передбачено, що обов`язковій державній реєстрації підлягає право власності ; речові права, похідні від права власності, у тому числі - іпотека; заборона відчуження та арешт нерухомого майна, податкова застава, предметом якої є нерухоме майно, та інші обтяження. Згідно з ч.3 ст.10 Закону № 1952-IV державний реєстратор: 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації; 2) перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення; 3) під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов`язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником. Органи державної влади, підприємства, установи та організації зобов`язані безоплатно протягом трьох робочих днів з моменту отримання запиту надати державному реєстратору запитувану інформацію в паперовій та (за можливості) в електронній формі; 4) під час проведення реєстраційних дій обов`язково використовує відомості Державного земельного кадастру та Єдиного реєстру дозвільних документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, а також використовує відомості, отримані у порядку інформаційної взаємодії Державного реєстру прав з Єдиним державним реєстром судових рішень; 5) відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів таких прав; 6) присвоює за допомогою Державного реєстру прав реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна у випадках, передбачених цим Законом; 7) виготовляє електронні копії документів, поданих у паперовій формі, та розміщує їх у реєстраційній справі в електронній формі у відповідному розділі Державного реєстру прав (у разі якщо такі копії не були виготовлені під час прийняття документів за заявами у сфері державної реєстрації прав); 8) формує за допомогою Державного реєстру прав документи за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав; 9) формує реєстраційні справи у паперовій формі. 91) надає в установленому порядку та у випадках, передбачених Законом України "Про виконавче провадження", інформацію органу державної виконавчої служби або приватному виконавцю; 10) здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом. Статтею 22 Закону № 1952-IV визначено, що документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Електронні документи, подані для проведення державної реєстрації прав, оформляються згідно з вимогами, встановленими цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Не розглядаються документи з підчищеннями або дописками, закресленими словами та іншими не обумовленими в них виправленнями, заповнені олівцем, з пошкодженнями, що не дають змоги однозначно тлумачити їх зміст, а також оформлені з порушенням вимог законодавства. Відповідальність за достовірність даних, що містяться в документах, поданих для державної реєстрації прав, несе заявник, якщо інше не встановлено судом. Відповідальність за відповідність електронних копій документів, поданих для державної реєстрації прав, оригіналам таких документів у паперовій формі у разі подання заяви в електронній формі несе особа, яка виготовила електронні копії документів. У відповідності до ст. 24 Закону № 1952-IV , у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, у тому числі якщо наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно(пункт 6); За наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав. Рішення про відмову в державній реєстрації прав повинно містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття. Відмова в державній реєстрації прав з підстави, зазначеної у пункті 6 частини першої цієї статті, не застосовується у разі: 1) державної реєстрації речових прав на нерухоме майно на підставі рішення суду щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно; 2) державної реєстрації права власності на нерухоме майно з відкриттям розділу в Державному реєстрі прав та перенесенням щодо такого права власності обтяження, державну реєстрацію якого проведено у спеціальному розділі Державного реєстру прав чи в Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, що є невід`ємною архівною складовою частиною Державного реєстру прав; 3) державної реєстрації права власності на нерухоме майно, що набувається у результаті його примусової реалізації відповідно до закону; 4) державної реєстрації інших обтяжень речових прав на нерухоме майно; 5) державної реєстрації речових прав на нерухоме майно за наявності згоди іпотекодержателя або контролюючого органу на відчуження або передачу на іншому речовому праві такого майна - у разі якщо обтяженням є заборона відчуження нерухомого майна, що виникла на підставі договору, або податкова застава; 6) державної реєстрації права власності на нерухоме майно на підставі свідоцтва про право на спадщину. Відмова в державній реєстрації прав з підстав, не передбачених частиною першою цієї статті, заборонена У відповідності до приписів ч.1-3 ст. 26 Закону № 1952-IV - записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. Частиною 2 ст. 28 Закону № 1952-IV визначено, що під час проведення державної реєстрації права користування (постійне користування, оренда, користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), сервітут) земельними ділянками державної чи комунальної власності, право власності на які не зареєстровано в Державному реєстрі прав, державний реєстратор одночасно з проведенням такої реєстрації проводить також державну реєстрацію права власності на такі земельні ділянки без подання відповідної заяви органами, які згідно із статтею 122 Земельного кодексу України передають земельні ділянки у власність або у користування. Згідно з п.6 Порядку №1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб`єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком. Пунктом 7 Порядку №1127 визначено, що державний реєстратор, уповноважена особа за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав формує та роздруковує заяву, на якій заявник (за умови відсутності зауважень до відомостей, зазначених у ній) проставляє власний підпис. Така заява долучається до документів, поданих для державної реєстрації прав. Відповідно до п.9 Порядку №1127 разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для державної реєстрації прав, та документ, що підтверджує сплату адміністративного збору за державну реєстрацію прав. У разі коли оригінали документів, необхідних для державної реєстрації прав, відповідно до законодавства залишаються у справах державних органів, органів місцевого самоврядування, що їх видають, заявник подає копії документів, оформлені такими органами відповідно до законодавства. Згідно з п.18 Порядку №1127 за результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації. Пунктом 23 Порядку №1127 визначено, що за наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав, що визначені Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державний реєстратор приймає відповідне рішення, яке повинне містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття, з відповідним обґрунтуванням їх застосування. Відповідно до приписів ст. 370 КАС України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Згідно ст.

12. Закону України, від 05.06.2003, № 898-IV "Про іпотеку"(надалі Закон № 898-IV) у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. У разі порушення іпотекодавцем обов`язків щодо збереження чи страхування предмета іпотеки іпотекодержатель може скористатися правами, визначеними згідно з частиною першою цієї статті, або вжити заходів для збереження чи страхування предмета іпотеки у власних інтересах та за власний кошт. Іпотекодавець зобов`язаний негайно на вимогу іпотекодержателя відшкодувати останньому всі витрати, понесені у зв`язку з вжиттям заходів щодо збереження та страхування предмета іпотеки. Правочин щодо відчуження іпотекодавцем переданого в іпотеку майна або його передачі в наступну іпотеку, спільну діяльність, лізинг, оренду чи користування без згоди іпотекодержателя є недійсним. Згідно ст. 33 Закону № 898-IV У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. У разі порушення провадження у справі про відновлення платоспроможності іпотекодавця або визнання його банкрутом або при ліквідації юридичної особи - іпотекодавця іпотекодержатель набуває право звернення стягнення на предмет іпотеки незалежно від настання строку виконання основного зобов`язання, якщо іпотекодержатель і правонаступник іпотекодавця не досягнуть згоди про інше. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Звернення стягнення на майно, що є предметом іпотеки і належить державному чи комунальному підприємству або підприємству, більш як 50 відсотків акцій (часток, паїв) якого перебуває у державній власності, здійснюється на підставі рішення суду. Якщо предметом іпотеки є два або більше об`єкти нерухомого майна, стягнення звертається в обсязі, необхідному для повного задоволення вимог іпотекодержателя. Якщо предметом іпотеки є об`єкти, які належать різним особам, та задоволення отримується за рахунок частини переданого в іпотеку майна, ті іпотекодавці, на майно яких було звернено стягнення, мають право на пропорційне відшкодування від іпотекодавців, на майно яких не зверталось стягнення, і набувають прав іпотекодержателя на частину майна, на яку не було звернено стягнення, для забезпечення такого відшкодування. Згідно ст. 36 Закону № 898-IV ,сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону. У договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або у відповідному застереженні в іпотечному договорі зазначаються: умови, у разі настання яких іпотекодержатель може використати своє право на позасудове стягнення; порядок визначення вартості, за якою іпотекодержатель набуває право власності на предмет іпотеки; прийнятні та належні способи обміну повідомленнями між сторонами договору. Після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов`язання: боржником - фізичною особою є недійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя; боржником - юридичною особою або фізичною особою - підприємцем є дійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя. У разі якщо вимоги іпотекодержателя забезпечені декількома предметами іпотеки (у тому числі за декількома договорами іпотеки), а позасудове звернення стягнення здійснюється за рахунок окремого предмета іпотеки, іпотекодержатель має право вимагати (у тому числі шляхом позасудового врегулювання) виконання зобов`язання боржником та/або іпотекодавцем в частині, що залишилася невиконаною після завершення позасудового врегулювання за таким окремим предметом іпотеки. Завершенням позасудового врегулювання є державна реєстрація прав власності на всі предмети іпотеки, що виступають забезпеченням за основним зобов`язанням: за іпотекодержателем (якщо звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття його у власність іпотекодержателем); за покупцем (якщо звернено стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу іпотекодержателем третій особі Згідно ст. 37 Закону № 898-IV іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання. Договір про задоволення вимог іпотекодержателя чи іпотечний договір, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, є документами, що підтверджують перехід права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя та є підставою для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Право власності іпотекодержателя на предмет іпотеки виникає з моменту державної реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя чи відповідного застереження в іпотечному договорі. Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржено іпотекодавцем у суді. Іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності. У разі набуття права власності на предмет іпотеки іпотекодержатель зобов`язаний відшкодувати іпотекодавцю перевищення 90 відсотків вартості предмета іпотеки над розміром забезпечених іпотекою вимог іпотекодержателя. Право іншої особи з вищим пріоритетом щодо строкового користування нерухомим майном, набутим у власність іпотекодержателем, зберігає чинність відповідно до умов договору, яким обумовлено таке користування. Права та вимоги третіх осіб на предмет іпотеки, набутий у власність іпотекодержателем, які мають нижчий пріоритет, ніж вимога іпотекодержателя, втрачають чинність. До особи, яка на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, включеного до іпотечного договору, набула право власності на предмет іпотеки (об`єкт нерухомого майна, об`єкт незавершеного будівництва та майнові права на них), розміщений на земельній ділянці, яка перебуває в оренді іпотекодавця, переходить право оренди на таку земельну ділянку, а зазначений договір про задоволення вимог іпотекодержателя або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, включене до іпотечного договору, є документом, що посвідчує перехід права оренди земельної ділянки до нового власника предмета іпотеки і заміну особи орендаря у договорі оренди землі та підлягає державній реєстрації у встановленому законодавством порядку. Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція) , була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства. Преамбула Конвенції зазначає : «Уряди держав членів Ради Європи, які підписали цю Конвенцію, беручи до уваги Загальну декларацію прав людини, проголошену Генеральною Асамблеєю Організації Об`єднаних Націй 10 грудня 1948 року, беручи до уваги те, що ця Декларація має на меті забезпечити загальне та ефективне визнання і додержання проголошених у ній прав, беручи до уваги те, що метою Ради Європи є досягнення тіснішого єднання між її членами і що одним із засобів досягнення цієї мети є забезпечення і розвиток прав людини та основоположних свобод, знову підтверджуючи свою глибоку віру в ті основоположні свободи, які становлять підвалини справедливості та миру в усьому світі і які найкращим чином забезпечуються, з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а з іншого боку, завдяки спільному розумінню і додержанню прав людини, від яких вони залежать, сповнені рішучості, як уряди європейських держав, що є однодумцями і мають спільну спадщину політичних традицій, ідеалів, свободи і верховенства права, зробити перші кроки для забезпечення колективного гарантування певних прав, проголошених у Загальній декларації, домовилися про таке:..» Згідно ч.1 ст.6 Конвенції , кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Відповідно до ст.8 Конституції України, ст.6 КАС України та ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року ,суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов`язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братися до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль у ньому апеляційного суду (див., рішення у справі Подбіельські та ППУ Полпуре проти Польщі (Podbielskiand PPU Polpure v. Poland) від 26 липня 2005 року, заява № 39199/98, п. 62 та у справі Воловік проти України (Volovik v. Ukraine) від 6 грудня 2007 року, заява № 15123/03.). Термін "встановленим законом" у статті 6 Конвенції ( 995_004 ) спрямований на гарантування того, "що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом" (див. рішення у справі "Занд проти Австрії" (Zand v. Austria), заява N 7360/76, доповідь Комісії від 12 жовтня 1978 року). У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства (див. рішення у справі "Коем та інші проти Бельгії" (Coemeand Others v. Belgium), NN 32492/96, 32547/96, 32548/96, 33209/96 та 33210/96, п. 98, ECHR 2000-VII). Фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Занд проти Австрії", що згадувалось раніше, Комісія висловила думку, що термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (...)".( додатково див.п.23 -24 рішення ЄСПЛ у справі "Сокуренко і Стригун проти України" (Заяви N 29458/04 та N 29465/04) від 20 липня 2006 року Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів. Право на виконання рішень, винесених судом, є невід`ємною частиною «права на суд» (Hornsby v. Greece (Горнсбі проти Греції), § 40; Scordino v. Italy (Скордіно проти Італії) (no. 1) [ВП], § 196). У іншому випадку, положення статті 6 § 1 будуть позбавлені ефекту корисної дії (Burdov v. Russia (Бурдов проти Росії), §§ 34 і 37). Ефективний захист сторони у справі, а отже і відновлення справедливості, передбачає зобов`язання адміністративних органів виконувати рішення (Hornsby v. Greece (Горнсбі проти Греції), § 41; Kyrtatos v. Greece (Кіртатос проти Греції), §§ 31-32). Хоча, за деяких обставин виконання рішення може бути відкладено, відкладання рішення не повинно порушувати право сторони на виконання рішення (Burdov v. Russia (Бурдов проти Росії), §§ 35-37). У цьому розумінні виконання рішення повинно бути повним та вичерпним, а не частковим (Matheus v. France (Матецс проти Франції), § 58; Sabin Popescu v. Romania (Sabin Popescu проти Франції), §§ 68-76), і рішення не може не виконуватись, бути позбавлено юридичної сили, або незаконно відкладено (Immobiliare Saffi v. Italy (Іммобільяре Саффі проти Італії) [ВП], § 74). Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов`язків (див., наприклад, рішення у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, п. 53, від 30 вересня 2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви №№ 41138/98 і 64320/01, п. 94, ECHR 2005-VII (витяги), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, п. 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов`язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі « ОСОБА_6 проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (<…>), заява № 49382/06, п. 48, ECHR 2012 (витяги)). (1) Оцінка аргументів учасників справи і висновку суду першої інстанції Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права(ч.1-2 ст.308 КАС України , в редакції Закону на момент вчинення процесуальної дії) Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2020 року ухвала Одеського окружного адміністративного суду від 11 грудня 2019 року по справі №4207470/19 була скасована з направленням справи до суду першої інстанції для продовження її розгляду у тому ж складі суду. Вказаним судовим рішенням було встановлено, що між сторонами: Компанія «Еріксон Технолоджі ЛЛП», Державним реєстратором комунального підприємства «Агенція державної реєстрації» Бурдаченка І.В. та навіть третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - ОСОБА_1 , спір про право цивільне відсутній. Предметом спору є правомірність рішення державного реєстратора при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень за наявності арешту майна застосованого судом для забезпечення виконання рішення. Крім того, Одеським окружним адміністративним судом під час прийняття рішення від 11 грудня 2019 про відмову у відкритті провадження не враховано, що питання юрисдикції було вже вирішено ухвалою Овідіопольського районного суду Одеської області від 17 квітня 2019 про закриття провадження так як справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства (справа №509/463/19). Рішення суду у цій справі набрало законної сили на підставі постанови Одеського апеляційного суду від 25 жовтня 2019. Апеляційний суд зазначає , що до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб`єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб`єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів. Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб`єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. За правилами пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо: захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин. Верховний Суд у постанові від 31 жовтня 2019 року у справі №823/1096/17, правова позиція у якої обов`язкова для врахування судом апеляційної інстанції при розгляді вказаної справи в порядку ч.5 ст.242 КАС України , зазначає , що помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір. Розгляд одного спору про право на нерухоме майно або про його обтяження чи вирішення цього спору за правилами цивільного або господарського судочинства не є підставою вважати публічно-правовим і розглядати за правилами адміністративного судочинства інший спір - про скасування рішення чи запису про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно або його обтяження, прийнятого державним реєстратором чи внесеного ним до відповідного державного реєстру на користь одного з учасників цивільної або господарської справи під час її розгляду чи після її вирішення. Ці спори залежно від суб`єктного складу теж мають розглядатися за правилами цивільного або господарського судочинства (постанова Великої Палати Верховного Суду у справі № 757/1660/17-ц). Ухвалюючи рішення, суд першої інстанцій діяв відповідно до ухвали П`ятого апеляційного адміністративного суду від 12 березня 2020 року , але не врахував того, що цей спір є спором про цивільне право, тобто має приватноправовий характер, а саме є спором позивача та третіх осіб щодо прав на спірні частини об`єкта нерухомості. Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішень про державну реєстрацію права власності безпосередньо пов`язане із захистом позивачем цивільного права у спорі щодо нерухомого майна з особами, які не заперечують законності дій державного реєстратора з реєстрації за ними права на це майно. Такий спір має приватноправовий характер і залежно від суб`єктного складу сторін має вирішуватися за правилами цивільного або господарського судочинства. Зазначена вище правова позиція відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному, зокрема, у постанові від 4 вересня 2018 року у справі №823/2042/16 та постанові від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а. Ураховуючи суть та суб`єктний склад спірних правовідносин, апеляційний суд дійшов висновку, що спір про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо перенесення запису про іпотеку у розділ про зареєстрований за субєктом об`єкт нерухомого майна має розглядатися як спір, що пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою. Оскільки позивач не був заявником стосовно оскаржуваних реєстраційних дій, тобто реєстраційні дії були вчинені за заявою іншої особи, такий спір є спором про цивільне право незалежно від того, здійснено державним реєстратором державну реєстрацію прав на нерухоме майно з дотриманням чи порушенням вимог законодавства. Як вказує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 1 статті 6 Конвенції закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, пункт 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутності цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» (Stanev v. Bulgaria) від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, пункт 230). Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (Bulanov and Kupchik v. Ukraine, заяви № 7714/06 та № 23654/08), у якому ЄСПЛ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників усупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (пункти 27, 28, 38 - 40); рішення від 01 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» (Andriyevska v. Ukraine, заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (пункти 13, 14, 23, 25, 26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (Mosendz v. Ukraine, заява № 52013/08), у якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (пункти 116, 119, 122 - 125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (Shestopalova v. Ukraine, заява № 55339/07), у якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)). Отже, постановлення ухвали Овідіопольським районним судом Одеської області від 17 квітня 2019 , залишеної без змін постановою Одеського апеляційного суду від 25 жовтня 2019у справі №509/463/19, про відмову у прийнятті позовної заяви, обґрунтованої тим, що цей спір не належить розглядати в порядку цивільного судочинства, поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту. Тому апеляційний суд вважає, що непослідовність національного суду створила позивачу перешкоди у реалізації права на судовий захист і з огляду на наведену вище аргументацію дійшла висновку, що розгляд цього спору має завершитись за правилами адміністративного судочинства. Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.09.2020 року у справі № 804/8836/17 Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем. Окрім цього, позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 Закону № 898-IV можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього. Право іпотекодержателя на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки шляхом прийняття його у свою власність на підставі іпотечного договору є позасудовим способом захисту і не передбачено як спосіб захисту права шляхом звернення до суду (фактично про встановлення права за рішенням суду) ні статтею 16 ЦК України, ні Законом № 898-IV, ні договором, укладеним між сторонами. Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 916/5073/15 , постановах КАС ВС від 10.07.18 у справі № 826/14248/17 та від 21.06.18 у справі № 809/1487/17 Як встановлено судами 1-ої та апеляційної інстанцій , державним реєстратором КП «Агенція державної реєстрації» Бурлаченко Ігорем Володимировичем було прийнято рішення індексний номер 44684605 від 18.12.2018 року 15:09:21 щодо державної реєстрації за ОСОБА_1 права власності на житловий будинок загальною площею 89.3 кв.м., житлова площа 63.8 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1 під час дії ухвали Київського районного суду м. Одеси 17.09.2010 року у справі № 1512/2-731/11 (№2-6918/2010) , якою вжиті заходи забезпечення позову у справі за позовом компанії «Еріксон Текнолоджі ЛЛП» до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , законні інтереси яких представляє ОСОБА_5 , третя особа: Київська районна адміністрація Одеської міської ради про стягнення боргу за договором позики, та накладено арешт на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , при чому ОСОБА_1 не був учасником справи у розумінні положень ст. 42 ЦПК України, оскільки він не був ні стороною, ні третьою особою у вказаній справі, по якій було вжито судом заходи забезпечення позову у вигляді арешту майна боржника. За вимогами ст. 24 Закону № 1952-IV відмова в державній реєстрації прав з підстави, зазначеної у пункті 6 частини першої цієї статті, не застосовується у разі державної реєстрації речових прав на нерухоме майно за наявності згоди іпотекодержателя або контролюючого органу на відчуження або передачу на іншому речовому праві такого майна - у разі якщо обтяженням є заборона відчуження нерухомого майна, що виникла на підставі договору, або податкова застава, але в цьому випаду заборона виникла на підставі судового рішення -ухвали Київського районного суду м. Одеси 17.09.2010 року у справі № 1512/2-731/11 (№2-6918/2010) , саме тому, у відповідності до вимог вказаної ст. 24 Закону № 1952-IV, у державній реєстрації прав та їх обтяжень мало бути відмовлено. Відповідно до приписів ст. 370 КАС України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами, а невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Враховуючи сталу практику ЄСПЛ ,апеляційний суд вважає , що право на виконання рішень, винесених судом, є невід`ємною частиною «права на суд» ,у іншому випадку, положення статті 6 § 1 Конвенції будуть позбавлені ефекту корисної дії .Ефективний захист сторони у справі, а отже і відновлення справедливості, передбачає зобов`язання адміністративних органів виконувати рішення. Виконання рішення повинно бути повним та вичерпним, а не частковим і рішення не може не виконуватись, бути позбавлене юридичної сили, або незаконно відкладено . Таким чином, апеляційний суд погоджується із висновком суду 1-ої інстанції щодо наявності підстав для задоволення позову. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції і апеляційним судом відхиляються за необґрунтованістю. (2) Висновки апеляційного суду: Судом 1-ої інстанції правильно вирішено справу без порушення норм процесуального та матеріального права ,повно з`ясовані обставини, що мають значення для справи, висновки, викладених у рішенні суду першої інстанції, відповідають обставинам справи, правильно застосовані та додержані норми матеріального та процесуального права , справу розглянуто повноважним складом суду, суд не приймав рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, які не були залучені до участі у справі , судове рішення прийнятне та підписано суддею , який зазначений у судовому рішенні Апеляційний суд доходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, а також для змін чи скасування рішення суду 1-ої інстанції та також вважає, що відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат. Керуючись ст.8,19,55 Конституції України, ст.6, ст. 1 Першого протоколу Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, ст. 3, 6, 7, 139,242, 292, 308,310,п.1 ч.1 ст.315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд апеляційної інстанції,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30 липня 2020 року залишити без змін . Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути, у разі відповідності вимогам ст.328 КАС України, оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом 30-ти днів Повне судове рішення складене та підписане 17.12.2020 року Головуючий суддя Кравець О.О. Судді Домусчі С.Д. Коваль М.П.