Постанова 4821 № 705/752/20

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Номер провадження 22-ц/821/1876/20Головуючий по 1 інстанції Справа №705/752/20 Категорія: Білик О. В. Доповідач в апеляційній інстанції Бондаренко С. І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 17 грудня 2020 року : Черкаський апеляційний суд в складі: суддів Бондаренка С. І., Храпка В.Д., Новікова О.М. за участю секретаря Любченко Т.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 30 вересня 2020 року, ухваленого у складі судді Білик О.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про уявні майнові права, - в с т а н о в и в : У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про уявні майнові права. В обґрунтування своїх позовних вимог зазначав, що частка ОСОБА_3 в будинку по АДРЕСА_1 , який належить і позивачу, визначена як 1/6, яку вона закріпила в Договорі дарування від 29 серпня 2017 року, і подарувала в повному обсязі ОСОБА_2 , але надала поняттю 1/6 долі значно ширше коло ознак. Такі обставини призвели до нерівного становища, невиконання попередніх договірних положень і зобов`язань, недодержання установлених норм і принципів та тотального нехтування прав і законних інтересів позивача. За таких обставин, із переданої 1/6 долі були виключені землі сільськогосподарського призначення і ряд неподільних об`єктів та передані повторно іншим особам по договорам за предметною ознакою. Практично, з усієї множини майнових прав ОСОБА_2 стала тільки співвласником певного майна - квартири з особливим правовим режимом, а не 1/6 долі. Тому, майнові права ОСОБА_2 по договору дарування від 29 серпня 2017 року мають уявний характер, не є обов`язковими і не мають вирішального впливу. На підставі викладеного позивач просив суд визнати майнові права на 1/6 частину будинку по АДРЕСА_1 , передані ОСОБА_2 по Договору дарування від 29 серпня 2017 року уявними. Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 30 вересня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що звертаючись за захистом своїх прав до суду саме заявник повинен обґрунтувати підстави позову, предмет позову, вказати осіб, які порушують його права, та яких може стосуватись вирішення спору відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільно-процесуального судочинства. Позивач повинен був довести за допомогою належних та допустимих доказів, з урахуванням положень ЦПК України та з посиланням на матеріально-правову підставу своїх вимог, зазначені ним обставини. Однак таких доказів він не надав, і не ставив питання в судовому засіданні про їх витребування, відповідно до процедури врегульованої ЦПК України. Таким чином, при викладених обставинах, у зв`язку з тим, що позивач не довів тих обставин, на які він посилається в своїй позовній заяві позов не підлягає задоволенню. Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального права, просить його скасувати та залишити позов без розгляду з підстав передбачених ст. 257 ЦПК України. Доводи апеляційної скарги вмотивовує тим, що розгляд справи здійснено з порушенням процедури. Суд до початку судового розгляду по суті не зупинив розгляд, не залишив позовну заяву без руху, не змінив порядок розгляду, і не вчинив процесуальні дії згідно ч.ч. 4,7 ст. 81 ЦПК України. Тому провадження у справі на стадії її розгляду по суті зупинилося, і суд виніс рішення про відмову не на доказах, а на закритій інформації та продемонстрував повне не сприйняття статті 264 ЦПК України. Скаржнику обмежили доступ до суду при усуненні недоліків. У заяві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 заперечила щодо її задоволення, зазначаючи, що з позову незрозуміло яке право позивача порушено, не визнано чи оспорюється відповідачем, що саме має на увазі позивач ставлячи вказані позовні вимоги, враховуючи, що у позові мова йде про договір дарування стороною по якому позивач не являється. Жодного документу до позовної заяви позивач на підтвердження своїх позовних вимог не додає. В позовній заяві відсутнє законодавче обґрунтування. Заслухавши доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на наступне. Відповідно до абз.3 ч.2 ст.3 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» під майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги. Частиною 2 статті 190 ЦК України передбачено, що майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами. В судовому засіданні встановлено та підтверджується матеріалами справи, що згідно Витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно №7084488 від 22 квітня 2005 року, виданого Уманським виробничим підрозділом Черкаського обласного об`єднаного бюро технічної інвентаризації, серія СВО №088771, власниками будинку за адресою АДРЕСА_1 являються наступні особи: ОСОБА_1 1/6 частка, ОСОБА_3 1/6 частка, ОСОБА_4 1/10 частка, ОСОБА_5 13/100 частки, ОСОБА_6 61/300 частки, ОСОБА_7 233/1000 частки. Витяг містить застереження, що він є дійсним протягом трьох місяців (а.с.3). Жодних інших доказів на підтвердження власних доводів позивачем не надано. Частиною 1 статті 13 ЦПК України визначено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Принцип змагальності не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (Висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у постанові від 18 березня 2020 року по справі №129/1033/13). Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (ч.ч. 1,2 ст. 76 ЦПК України). Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, ОСОБА_1 вказує на те, що згідно договору дарування від 29 серпня 2017 року ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 свою частку будинку, однак майнові права відповідача за таким договором мають уявний характер не є обов`язковими, і не мають вирішального впливу. Однак, матеріали справи не містять зазначеного договору. Клопотання про витребування таких договорів позивачем не заявлялось. Інших доказів, які б підтверджували належність відповідачу певних майнових прав на такий будинок, матеріали справи не містять. Також, відсутній і договір дарування, укладений 27 травня 1994 року, на підставі якого позивач став власником 1/6 частки житлового будинку АДРЕСА_1 , а витяг з реєстру прав власності нерухомого майна є недійсним. Тому, посилання суду першої інстанції в рішенні, на такий договір є безпідставним. З огляду на викладене, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про недоведеність позивачем тих обставин, на які він посилається в позовній заяві, тому доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі необґрунтовані та безпідставні. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ч.ч.1,2 ст.5 ЦПК України). Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. За змістом ч.ч. 1,2 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити. Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу. Такі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 16 липня 2020 року у справі №924/369/19. З огляду на викладене, судом встановлено, що позивач не довів належними та допустимими доказами існування в нього прав чи законних інтересів, які були б порушені відповідачем, тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог, зокрема у спосіб визначений позивачем. Відповідно до статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо: 1) позов подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності; 2) позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи; 3) належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи; 4) у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; 5) позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду; 6) між сторонами укладено угоду про передачу спору на вирішення до третейського суду, і від відповідача не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання ним першої заяви щодо суті спору надійшли заперечення проти вирішення спору в суді, якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана; 7) дієздатна особа, в інтересах якої у встановлених законом випадках відкрито провадження у справі за заявою іншої особи, не підтримує заявлених вимог і від неї надійшла відповідна заява; 8) провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, та не було сплачено судовий збір і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк; 9) позивач без поважних причин не подав витребувані судом докази, необхідні для вирішення спору; 10) позивач у визначений судом строк не вніс кошти для забезпечення судових витрат відповідача і відповідач подав заяву про залишення позову без розгляду; 11) після відкриття провадження судом встановлено, що позивачем подано до цього самого суду інший позов (позови) до цього самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з однакових підстав і щодо такого позову (позовів) на час вирішення питання про відкриття провадження у справі, що розглядається, не постановлена ухвала про відкриття або відмову у відкритті провадження у справі, повернення позовної заяви або залишення позову без розгляду; 12) між сторонами укладено угоду про передачу спору на вирішення суду іншої держави, якщо право укласти таку угоду передбачене законом або міжнародним договором України, за винятком випадків, якщо суд визнає, що така угода суперечить закону або міжнародному договору України, є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. Особа, позов якої залишено без розгляду, після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду, має право звернутися до суду повторно. В ухвалі про залишення позову без розгляду можуть бути вирішені питання про розподіл між сторонами судових витрат, про повернення судового збору з державного бюджету. Зважаючи на те, що в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували наявність обставин, визначених ст. 257 ЦПК України, посилання апелянта на статтю 257 ЦПК України є необґрунтованим, та не підлягає задоволенню. На адресу апеляційного суду ОСОБА_2 було надіслано заяву в якій вона просить визнати зловживанням процесуальними правами дії ОСОБА_1 , що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема подання декількох позовів до одного й того самого відповідача з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями, подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер. Відповідно до ч. 1 та п.п. 2,3 ч. 2 ст. 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема: подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями; подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер. Ознакою зловживання процесуальними правами є не просто конкретні дії, а дії, спрямовані на затягування розгляду справи, створення перешкод іншим учасникам процесу. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод (далі Конвенція), встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Ратифікуючи Конвенцію, Україна взяла на себе обов`язки гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку. Поняття справедливого судового розгляду передбачає можливість для особи бути вислуханою, а також необхідність перевірити точність її тверджень і співставити їх з матеріалами судової справи. З аналізу норм Конвенції та практики Європейського суду з прав людини вбачається, що питання про порушення статті 17 Конвенції, яка закріплює один із основоположних принципів Конвенції принцип неприпустимості зловживання правами, може поставати лише у сукупності з іншою статтею Конвенції, положення якої у конкретному випадку дають підстави для висновку про зловживання особою наданим їй правом та потребою з боку держави регулювання доступу до суду. Питання щодо наявності чи відсутності зловживання правом на подання заяви вирішується судом у кожному конкретному випадку окремо. Проте, за загальним правилом, яке міститься у справі «Миролюбов та інші проти Латвії» (рішення від 15.09.2009), про зловживання правом у розумінні п. 3 ст. 35 Конвенції мова йде у тих випадках, коли поведінка заявника, яка явно не відповідає призначенню гарантованого Конвенцією права на звернення до суду, порушує встановлений порядок роботи суду або ускладнює належний перебіг розглядів справ. При цьому суд наголошує, що визнання заяви неприйнятною з мотивів зловживання правом на подання заяви є винятковим процедурним заходом (п. 62, п. 65). Зловживання правом - це особливий вид правової поведінки, який полягає у використанні особою своїх прав у недозволені способи, що суперечать призначенню права, внаслідок чого завдаються збитки (шкода) суспільству, державі, окремій особі. Стримування зловживання правом - це боротьба не з самою поведінкою, а з конкретними проявами правової поведінки, що завдають шкоди суспільству й особі. Проте, чинний ЦПК України не містить визначення цього поняття, а визначає у ст. 44 лише перелік дій, які можуть трактуватися суддею або колегією суддів за суб`єктивною чи об`єктивною думкою в кожному конкретному випадку як зловживання процесуальними правами. З огляду на викладені вище обставини та на підставі вказаних норм права і практики ЄСПЛ щодо застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 не було надано належних та допустимих доказів того, що у діях ОСОБА_1 є ознаки зловживання процесуальними правами згідно ст. 44 ЦПК України. На підставі викладеного, апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Керуючись ст. ст. 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення. Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 30 вересня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в порядку та на умовах передбачених Цивільним процесуальним кодексом України. Повний текст постанови виготовлений 17 грудня 2020 року Судді