Постанова Івано-Франківський апеляційний суд № 348/2567/19

Справа № 348/2567/19 Провадження №22-ц/4808/1189/20 Провадження № 22-ц/4808/1270/20 Головуючий у 1 інстанції Грещук Р. П. Суддя-доповідач Бойчук ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 грудня 2020 року м. Івано-Франківськ Івано-Франківський апеляційний суд в складі: судді-доповідача Бойчука І.В., суддів Фединяка В.Д., Девляшевського В.А., секретаря Турів О.М., з участю представника ОСОБА_1 адвоката Васютина Я.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України про стягнення компенсації в розмірі трьох відсотків річних, суми інфляційних втрат за несвоєчасне виконання рішення суду та відшкодування моральної шкоди за апеляційними скаргами Державної казначейської служби України на рішення Надвірнянського районного суду від 21 липня 2020 року та додаткове рішення Надвірнянського районного суду від 28 серпня 2020 року під головуванням судді Грещука Р.П. у м. Надвірна, в с т а н о в и в: У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ДКС України про стягнення компенсації в розмірі трьох відсотків річних, суми інфляційних втрат за несвоєчасне виконання рішення суду та відшкодування моральної шкоди. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 10.05.2012 вироком Городенківського районного суду Івано-Франківської області у справі № 1-14/11 ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 визнано винними у вчиненні злочинів, передбачених ст. ст. 365 ч. 3, 212 ч. 2, 366 ч. 2, на підставі ст.70 КК України призначено їм покарання у виді позбавлення волі. Цим же вироком суду частково задоволено її цивільний позов як потерпілої. Стягнуто з Управління Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській області на її користь 2 922,97 грн матеріальної шкоди, 200 000 грн моральної шкоди, та 1 300 грн витрат, понесених за надання юридичної допомоги. Ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 22.04.2013 вирок відносно ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 змінено, в іншій частині вирок Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 10.05.2012 залишено без змін. Вирок суду вступив в законну силу 22.04.2013. Городенківським районним судом Івано-Франківської області 03.06.2013 видано виконавчий лист по справі № 1-14/11 про стягнення з УМВС України в Івано-Франківської області на її користь 2 922 грн 97 коп. матеріальної шкоди, 200 000 грн моральної шкоди та 1 300 грн витрат, понесених на юридичну допомогу. Вказаний виконавчий лист 08.08.2013 стягувач подала до виконання Головному управлінню ДКС України в Івано-Франківській області. Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ було відкрито касаційне провадження по даній справі, а тому на підставі пп. 2 п. 13 постанови КМ України від 03.08.2011 № 845 «Про затвердження порядку виконання рішень про стягнення коштів з державного та місцевого бюджетів або боржників» здійснення безспірного списання коштів згідно вищезазначеного виконавчого листа зупинено до вирішення справи в суді касаційної інстанції. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04.02.2014 вирок Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 10.05.2012 по справі № 1-14/11 та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 22.04.2013 залишено без зміни. Всупереч ч. 4 ст. 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» виконавчий лист відповідачем виконано поза межами тримісячного строку, а саме 20.03.2017, тобто через 1 229 днів, що стверджується копією виписки з її банківського рахунку. В липні 2017 року вона звернулася до відповідача з вимогою про виплату їй трьох процентів річних та суми інфляційних втрат за невиконання грошового зобов`язання. Однак своїм рішенням № 116 від 17.08.2017 відповідач частково визнав борг по грошовому зобов`язанню, а саме тільки компенсацію у розмірі трьох відсотків річних, що становить 20 629 грн 32 коп. При цьому, суми інфляційних втрат за весь час прострочення, що становить 225 624 грн 47 коп., відповідач взагалі не визнає. Оскільки відповідачем прострочено виконання зобов`язання за рішенням суду на 1 229 днів, тому вона має право на відшкодування з ДКС України компенсації у розмірі трьох відсотків річних, суми інфляційних витрат за весь період прострочення виконання рішення суду. Станом на день звернення з позовом відповідачем таких сум не виплачено. Просила стягнути з Державного бюджету України шляхом безспірного списання ДКС України з відповідного казначейського рахунку на її користь, компенсацію за прострочення перерахування коштів за рішенням суду в розмірі 20 629,32 грн, 225 624,47 грн інфляційних втрат та 50 000 грн заподіяної моральної шкоди. Рішенням Надвірнянського районного суду від 21 липня 2020 року позов задоволено. Стягнуто з Державного бюджету України шляхом безспірного списання ДКС України з відповідного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 компенсацію за прострочення перерахування коштів за рішенням суду в розмірі 20 629 грн 32 коп., 225 624 грн 47 коп. інфляційних витрат, 50 000 грн заподіяної моральної шкоди. Представник ОСОБА_1 - адвокат Васютин Я.В. 04.08.2020 року подав заяву про ухвалення додаткового рішення про стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 8 000 грн витрат на отримання професійної правничої допомоги у зв`язку з розглядом справи, на підтвердження чого подав рахунок та акт про надання послуг професійної правничої допомоги. Додатковим рішенням Надвірнянського районного суду від 28 серпня 2020 року заяву задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України шляхом безспірного списання ДКС України з відповідного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 6 000 грн витрат на професійну правничу допомогу. Судові витрати за розгляд справи в суді першої інстанції, а саме судовий збір у розмірі 3 303,34 грн компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому КМ України. У апеляційних скаргах апелянт посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду та додаткового рішення суду. Зазначає, що ДКС України здійснює розрахунково-касове обслуговування розпорядників і одержувачів бюджетних коштів, є окремою юридичною особою, самостійно несе відповідальність за власні дії, будь-яких протиправних дій відносно позивачки не здійснювала. Жодним нормативно-правовим актом не передбачено покладення відповідальності на Казначейство за дії інших органів. При цьому, казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету. Виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими органами, передбачений Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою КМ України від 03.08.2011 №

845. Статті 92, 95 Конституції України передбачають встановлення будь-яких видатків держави виключно законом про Державний бюджет України. Згідно ст. ст. 7, 23 БК України бюджетні кошти використовуються на цілі, визначені бюджетними призначеннями, які встановлюються законом про Державний бюджет України. Казначейством позивачці була нарахована компенсація у сумі 20 629,32 грнза порушення строку перерахування коштів відповідно до виконавчого листа, що виплачується за рахунок коштів передбачених програмою «Заходи щодо виконання рішень суду що гарантовані державою». Така заборгованість згідно закону погашається в порядку черговості, а саме у третю чергу. Рішення про компенсацію № 112 щодо перерахування вказаних коштів на користь позивачки обліковується за вказаною бюджетною програмою та зареєстроване 17.08.2017. Законом України «Про Державний бюджет на 2020 рік» на поточний рік за такою бюджетною програмою передбачено 600,00 млн грн та станом на теперішній час здійснено виконання судових рішень, які відносяться до першої черги, в межах бюджетних асигнувань, а виконання рішення про компенсацію № 112 можливо виконати тільки після погашення заборгованості по першій та другій черзі. При цьому виконання поза чергою є неможливим та Казначейство не наділене повноваженнями щодо обсягу бюджетних призначень і постійно звертається до Міністерства фінансів України із пропозиціями щодо необхідності визначення у законі про Державний бюджет України достатнього обсягу коштів за відповідною програмою. Вказує, що положеннями Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового слідства, прокуратури і суду» не передбачено стягнення інфляційних втрат у зв`язку із простроченням здійснення реальної виплати коштів, оскільки законом встановлено інший спосіб відповідальності за несвоєчасне виконання рішення суду. Також у такому випадку не застосовуються і положення Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», так як така компенсація має разовий характер. Дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, та при розгляді справ про відповідальність, передбачену цією статтею, необхідно з`ясувати чи існують спеціальні норми, що регулюють ці правовідносини та виключають застосування такої статті, а до спірних правовідносин не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільно-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання, оскільки з рішення суду зобов`язальні відносини не виникають. При цьому, відшкодування шкоди - це відповідальність, а не боргове (грошове) зобов`язання, тому нарахування процентів на суму шкоди є фактично подвійною мірою відповідальності і дія ч. 2 ст. 625 ЦК України не поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку із завданням шкоди. Передбачена ст. 625 ЦК України норма не застосовується до правовідносин, які регулюються спеціальним законом, а правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження» та до них не можуть застосовуватися норми ст. 625 ЦК України. При цьому, виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження і відповідно до ст. 1 ЗаконуУкраїни «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» цей закон встановлює гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначених Законом України «Про виконавче провадження», і особливості їх виконання. Оскільки, із наведених положень можна зробити висновок, що процедури, передбачені ЗакономУкраїни «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», є особливим елементом завершальної стадії судового провадження та перерахування коштів є одним з етапів особливої процедури виконання судового рішення, а порушення, скоєне під час цього етапу, є процедурним порушенням та передбачена цим законом компенсація - це різновид процедурної відповідальності, тобто відповідальності за процедурне порушення. У зв`язку з цим, норми ст. 625 ЦК України та норми щодо відшкодування шкоди, які стосуються інституту цивільної відповідальності як матеріально-правового за своєю природою, не поширюються на зазначений інститут компенсації, що є процедурно-правовим за своєю природою. Крім того, немає жодних підстав для відшкодування позивачці моральної шкоди за рахунок держави, оскільки відповідач жодних незаконних дій щодо неї не вчиняв, а саме: смерті батька, незаконних дій працівників правоохоронних органів, та за незаконні дії правоохоронних органів позивачкою отримано відшкодування моральної шкоди. При цьому, за її заявою казначейством нараховано передбачену законом компенсацію за прострочення виконання рішення суду, надано вичерпну відповідь на адвокатський запит її представника, тобто всі запити розглянуті в строки та надано відповіді, тому жодних моральних страждань позивачці не завдавалося. При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди обов`язковому з`ясуванню підлягають: наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. При цьому, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній особі. В матеріалах справи відсутні докази, якими підтверджуються такі обставини. Разом з тим, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Також не погоджується з додатковим рішенням суду. Вказує, що судом ухвалено рішення по суті позовних вимог 21.07.2020, а додаткове - 28.08.2020. При цьому, розгляд справи завершився повністю 21.07.2020 та при оголошенні вступної та резолютивної частини не було зазначено жодного рішення, яке б стосувалося розподілу судових витрат чи призначення судового засідання щодо розгляду вказаного питання. Суд необґрунтовано задовольнив заяву про стягнення судових витрат. Стягнутий судом розмір витрат на правничу допомогу не є співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), а також судом не дотримано вимог ч. 3 ст. 141 ЦПК України, не враховано, що заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим. Крім того, суд першої інстанції не звернув увагу на те, що дана справа належить до справ незначної складності, аналіз та вивчення матеріалів здійснювався адвокатом по одній справі № 1-14/11, інші послуги, що визначені в рахунку та акті адвоката були ідентичними по чотирьох аналогічних різних справах, судове засідання 03.03.2020 тривало до 30 хв., а не годину, як вказано в оскаржуваному додатковому рішенні, а також кошти в тій самій сумі були стягнуті за однакові справи. При цьому, у виставленому адвокатом рахунку та акті певні види правової допомоги належать до одного виду адвокатської діяльності та не можуть бути розмежовані для виставлення відповідних витрат. Також згідно постанови КМ України від 27.04.2006 року № 590 компенсація судових витрат у цивільних та адміністративних справах здійснюється за рахунок і в межах бюджетних асигнувань судів, якими винесено відповідне рішення. Просить рішення суду від 21 липня 2020 року і додаткове рішення від 28 серпня 2020 року скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову та заяви щодо ухвалення додаткового рішення про розподіл витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, відмовити. У відзивах на апеляційні скарги представник ОСОБА_1 - адвокат Васютин Я.В. зазначає, що саме з вини відповідача, яка полягає у тривалому невиконанні виконавчого листа, у позивачки виникло право на стягнення компенсації, інфляційних втрат та моральної шкоди. При цьому, неможливо погодитися з висновками апелянта про те, що відповідачу не надано повноважень для зміни бюджетних призначень та зміни черговості виплати заборгованості, оскільки обов`язок відшкодувати завдану шкоду покладається на державу та казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету і у разі неперерахування коштів протягом трьох місяців стягувачу виплачується компенсація, а в порушення вимог закону відповідач виконав рішення суду тільки через 1 229 дні. Твердження апелянта про те, що вимоги ст. 625 ЦК України не поширюється на інститут компенсації, що є предметом позову, який за своєю природою є процедурно правовим, є хибними, оскільки між сторонами виникло грошове зобов`язання, а приписи ст. 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов`язань, що визначено судовою практикою Верховного Суду. Також неможливо погодитися з запереченнями відповідача щодо відшкодування моральної шкоди, оскільки факт заподіяння такої підтверджений тривалим невиконанням рішення суду з вини останнього. При цьому, суд врахував характер та тривалість моральних страждань позивачки, її фінансове становище, ступінь вини заподіювача шкоди. Вказує, що в судовому засіданні 21.07.2020 представник позивач повідомив суд, що докази судових витрат позивачкою буде надано додатково в порядку ст. 141 ЦК України, тому у суду були всі законні підстави ухвалити додаткове рішення. Дана справа не відноситься до категорії справ незначної складності, як помилково вважає апелянт, який також завчасно отримавши заяву про ухвалення додаткового рішення з додатками, не звертався до суду із заявою про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу та не надав доказів неспівмірності заявлених стороною витрат на правову допомогу або завищення їх витрат. Крім того, твердження апелянта про те, що вказані адвокатом види наданої правової допомоги не можуть бути розмежовані для виставлення відповідних витрат, не спростовують підстав для компенсації позивачці таких витрат. В судовому засіданні представник ОСОБА_1 вимоги апеляційних скарг заперечив, покликаючись на обґрунтованість висновків суду першої інстанції. ПредставникДКС України в засідання апеляційного суду повторно не з`явився, однак належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи. Враховуючи вищенаведене та необхідність дотримання судом строків розгляду справи в апеляційному порядку, колегія суддів відповідно до статті 372 ЦПК України перешкод у розгляді справи в зв`язку з його неявкою не вбачає. Вислухавши суддю-доповідача, представника ОСОБА_1 , перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційних скарг з наступних підстав. Судом встановлено, що вироком Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 10.05.2012 (справа № 1-14/11) ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 визнано винними у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 365, ч. 2 ст. 121, ч. 2 ст. 366 КК України. На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів визначено ОСОБА_2 остаточне покарання шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим-9 (дев`ять) років позбавлення волі, з позбавленням права займати атестовані посади в правоохоронних органах строком на 3 (три) роки. На підставі ст.54 КК України ОСОБА_2 позбавлено спеціального звання «майор міліції». На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів визначено ОСОБА_4 остаточне покарання шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим-8 (вісім) років позбавлення волі, з позбавленням права займати атестовані посади в правоохоронних органах строком на 3 (три) роки. На підставі ст.54 КК України ОСОБА_4 позбавлено спеціального звання «старший лейтенант міліції». На підставі ст. 70 КК України за сукупністю злочинів визначено ОСОБА_3 остаточне покарання шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим-8 (вісім) років позбавлення волі, з позбавленням права займати атестовані посади в правоохоронних органах строком на 3 (три) роки. На підставі ст.54 КК України ОСОБА_3 позбавлено спеціального звання «молодший лейтенант міліції». Цивільні позови потерпілих ОСОБА_1 та ОСОБА_5 задоволено частково. Стягнуто з Управління Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській області на користь ОСОБА_1 2 922,97 грн. матеріальної шкоди, 200 000 грн. моральної шкоди, та 1 300 грн. витрат, понесених за юридичну допомогу. Стягнуто з Управління Міністерства внутрішніх справ України в Івано-Франківській області на користь ОСОБА_5 (позивача по справі) 200 000 грн. моральної шкоди та 700 грн. витрат, понесених за юридичну допомогу (а.с. 5-13). Ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області від 22.04.2013 вирок Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 10.05.2012 щодо ОСОБА_2 , ОСОБА_4 в частині засудження ОСОБА_2 та ОСОБА_4 за ст.366 ч. 2 КК України та звільнення їх від призначеного покарання на підставі ч. 5 ст.74 КК України скасовано, а провадження по справі щодо них в цій частині закрито згідно ст. 49 КК України, звільнивши їх від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 366 КК України (а.с.14-20). ОСОБА_1 08.08.2013 подала до виконання Головному управлінню Державної казначейської служби України в Івано-Франківській області виконавчий лист у справі № 1-14/11 року, виданий Городенківським районним судом Івано-Франківської області 03.06.2013, про стягнення з УМВС України в Івано-Франківської області на її користь 2 922 грн. 97 коп. матеріальної шкоди, 200 000 грн. моральної шкоди та 1 300 грн. витрат, понесених на юридичну допомогу (а.с. 24). Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04.02.2014 вирок Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 10.05.2012 та ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області від 22.04.2013 щодо ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 залишено без зміни (а.с. 21-23). Кошти за виконавчим листом було перераховано позивачці 20.03.2017, що підтверджується копією виписки з банківського рахунку від 21.03.2017 (а.с.25). На заяву позивачки від 14.07.2017 листом від 18.08.2017 відповідач повідомив її про прийняття рішення № 112 від 17.08.2017 про виплату компенсації за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів, згідно якого розмір компенсації становить 20 629,32 грн, із зазначенням періоду, за який така нарахована, порядку її нарахування, а також про те, що погашення заборгованості за такою підлягає виконанню у третю чергу (а.с. 26). З долученого до вказаного листа відповідача рішення № 112 від 17.08.2017 про виплату компенсації за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів, вбачається, що таке затверджено головою ДКС України, скріплено печаткою, у ньому зазначено стягувача ОСОБА_1 , сума компенсації,строк прострочення платежу - 1 229 дні, реквізити рахунка, з якого здійснюється безспірне списання та рахунок позивачки (а.с. 27). Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що компенсація за прострочення виконання вироку Городенківського районного суду Івано-Франківської області у розмірі 3 % річних була нарахована відповідачем добровільно та у ст. 625 ЦК України, згідно якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. За змістом статей 15 та 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений статтею 16 ЦК України. Як способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц та від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17. Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Згідно ч. 2 ст. 6 Закону України «Про виконавче провадження» рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів. Статтею 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», передбачено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Згідно п. 3 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою КМ України № 845 від 03 серпня 2011 року (далі - Порядок № 845) рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Міністерства фінансів, про стягнення коштів боржників у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань). Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Згідно ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти. Відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов`язання припиняються на підставах, встановлених договором або законом, зокрема виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України). Згідно ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Згідно ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив виконання зобов`язання, якщо він не приступив до його виконання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом. Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу ІІІ книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу ІІІ книги 5 ЦК України). Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 01 жовтня 2014 року № 6-113цс14, з якою погодилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, провадження № 14-16цс18. При цьому у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України). Також Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, за яким дія статті 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а частина п`ята статті 11 ЦК України не дає підстав для застосування положень статті 625 ЦК України у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов`язальних правовідносин. Отже, положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду. У рішенні суду визнано грошові зобов`язання держави, визначено їх розмір; ці зобов`язання належним чином не виконані, тому в цьому випадку вимоги частини другої статті 625 ЦК України підлягають застосуванню. Вказаний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року в справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18). Зважаючи на юридичну природу правовідносин сторін у цій справі як грошових зобов`язань, до прострочення відповідача застосовується частина друга статті 625 ЦК України. Основою для розрахунків інфляційних втрат є сума несвоєчасно виплаченого відшкодування. Встановивши, що ДКС України прострочено грошове зобов`язання по виплаті позивачці присудженого рішенням суду відшкодування матеріальної та моральної шкоди на 1 229 дні, що визнано відповідачем, зокрема у рішенні про нарахування компенсації, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про виникнення у позивачки права на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення інфляційних втрат, у зв`язку з чим ОСОБА_1 має право на відшкодування суми інфляційних витрат, що становить 225 624 грн 47 коп. При цьому розрахунок таких здійснено відповідно до встановленого рівня інфляції в зазначені періоди і відповідачем не спростовано. З огляду на викладене, є необґрунтованими доводи апеляційної скарги про те, що у спірних правовідносинах не підлягає до застосування положення ст. 625 ЦК України та про відсутність обов`язку держави щодо сплати позивачці інфляційних втрат за невчасну виплату коштів за рішенням суду. Разом з тим, відповідальність за прострочення грошового зобов`язання по виплаті присуджених рішенням суду коштів, боржником за якими є державний орган, встановлена Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», який є спеціальним законом, що регулює спірні правовідносини. Саме цим законом також встановлено підстави, порядок нарахування та виплати такої, а саме, що така компенсація нараховується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, та виплачується в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. Згідно п. 50 Порядку № 845 компенсація за порушення встановленого законом строку перерахування коштів нараховується за заявами стягувачів Казначейством, якщо боржником є державний орган. Компенсація виплачується Казначейством на підставі рішення про виплату компенсації за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів за черговістю надходження таких заяв стягувачів та після погашення заборгованості за рішеннями суду відповідно до пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень». У п. 51 Порядку № 845 визначено вимоги до рішення про виплату такої компенсації та передбачено затвердження такого Головою Казначейства. Як встановлено судом, відповідачем прийнято рішення № 112 від 17.08.2017 про виплату компенсації за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання судових рішень та виконавчих документів, згідно якого розмір компенсації становить 20 629,32 грн, зазначено період за який така нарахована, порядок її нарахування. Вказане рішення затверджено головою ДКС України, скріплено печаткою, у ньому зазначено стягувача ОСОБА_1 , сума компенсації, реквізити рахунка, з якого здійснюється безспірне списання та рахунок позивачки, таке зареєстроване 17.08.2017 та обліковується за відповідною бюджетною програмою - «Заходи щодо виконання рішень суду що гарантовані державою». Суд першої інстанції вірно врахував, що незважаючи на добровільне нарахування стягувачу суми компенсації, є підстави для вирішення цього питання в судовому порядку, оскільки відповідачем така не виплачена з серпня 2017 року. Разом з тим, недостатність бюджетних коштів чи їх відсутність не звільняють державу від обов`язку виплатити компенсацію за порушення строків виконання рішення суду. Задовольняючи позовні вимоги в частині відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції вказав, що факт заподіяння такої ОСОБА_1 підтверджений тривалим (понад три роки) невиконанням рішення суду. Разом з тим, внаслідок злочинних дій працівників правоохоронних органів, які під час виконання службових обов`язків, діючи від імені держави спричинили смерть ОСОБА_6 , позивачка втратила свого чоловіка, з 2007 року разом з трьома на той час неповнолітніми дітьми залишилася без годувальника та змушена була сама забезпечувати сім`ю. Враховуючи моральні страждання позивачки, її додаткові зусилля для організації свого життя, у тому числі, неодноразове звернення до відповідача з приводу виконання рішень суду, суд вважав, що визначений позивачкою розмір морального відшкодування є обґрунтований та відповідає принципу розумності та справедливості. Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Згідно ч. 4 ст. 23 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Вимоги ст. 1167 ЦК України визначають, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, коли така відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Викладене узгоджується з правовими висновками, висловленими у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 383/596/15 (провадження № 14-342цс18) та від 29 травня 2019 року у справі № 522/1021/16-ц (провадження № 14-136цс19). Згідно із п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної немайнової шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством. Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 року у справі №464/3789/17. Зокрема, суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди. Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди. При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку органів державної влади прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (ст. ст. 3, 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого. Право на суд, захищене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов`язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін (рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції», п. 40). Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок (рішення у справі «Immobiliare Saffi» проти Італії", заява № 22774/93, п. 66, ECHR 1999-V). При цьому держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою (рішення у справі «Шмалько проти України» (Shmalko v. Ukraine), № 60750/00, п. 44, від 20 липня 2004 року). Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади (рішення у справі «Сокур проти України» (Sokur v. Ukraine), № 29439/02, від 26 квітня 2005 року, і у справі «Крищук проти України» (Kryshchuk v. Ukraine), № 1811/06, від 19 лютого 2009 року). Європейський Суд з прав людини також зазначив, що у випадках, коли йдеться про відшкодування матеріальної шкоди, національні суди мають явно кращі можливості визначати наявність такої шкоди та її розмір. Але інша ситуація - коли йдеться про моральну шкоду. Існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди (рішення у справі «Скордіно проти Італії» № 36813/97, пп. 203 - 204, та рішення у справі «Вассерман проти Росії», № 21071/05, п. 50). Суд вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов`язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу (рішення у справі «Бурдов проти Росії» від 7 травня 2002 року, п. 100). Таким чином, доводи апеляційної скарги про безпідставність відшкодування моральної шкоди позивачці в зв`язку з тим, що відповідач таку останній не заподіював, суперечать нормам національного права та практиці Європейського Суду з прав людини. Виходячи зі змісту позовної заяви, позивачка обґрунтовує завдання їй моральної шкоди тим, що тривале невиконання рішення суду спричинило їй душевні страждання, пов`язані з розладом нормального життя, нервовою напругою та переживаннями, змінами в житті та необхідністю захищати своє право, погіршенням здоров`я. Разом з тим, колегія суддів вважає завищеним розмір відшкодування моральної шкоди у сумі 50 000,00 грн. Враховуючи, що на момент звернення виконавчого листа до виконання спеціальним законом було передбачено відповідальність держави за прострочення виконання рішення суду у вигляді відповідної компенсації, та оцінюючи обставини, які свідчать про мотиви невчасного перерахування коштів, характер, обсяг та ступінь моральних страждань, заподіяних позивачці тривалим невиконанням рішення суду, характер спірних правовідносин, апеляційний суд приходить до висновку, що розмір відшкодування моральної шкоди має бути зменшений з 50 000 грн до 10 000 грн. На думку апеляційного суду, визначений розмір морального відшкодування є достатнім та справедливим. Права позивачки, які були порушені бездіяльністю відповідача, мають бути відновлені шляхом відшкодування моральної шкоди, розмір якої визначено судом за критеріями, що мають істотне значення та відносяться до характеру порушень і обставин справи, що є юридичним захистом прав позивача національним судом України, а не міжнародною судовою установою, яка захищає такі права у разі неотримання особою ефективного національного засобу юридичного захисту. Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України. Частиною першою зазначеної статті встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. Статтею 246 ЦПК України передбачено, що якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. Згідно із частиною п`ятою статті 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення. В суді першої інстанції до закінчення судових дебатів у справі представник ОСОБА_1 - Васютин Я.В. заявив про стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу згідно вимог закону. Відтак, враховуючи, що судом першої інстанції 21.07.2020 розглянуто справу за участі представника позивача, який був присутній і при проголошенні вступної та резолютивної частин рішення, яким закінчено розгляд справи, останнім днем подання доказів на підтвердження понесених судових витрат на професійну правничу допомогу було 27.07.2020. Представником позивачки заяву про ухвалення додаткового рішення про розподіл між сторонами витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, та докази, якими підтверджується розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, подано до суду засобами поштового зв`язку 04.08.2020, тобто поза межами строків, визначених ч. 8 ст. 141 ЦПК України. При цьому, як докази, якими підтверджується розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, долучено акт № 01/33/2019 про надання послуг професійної правничої допомоги від 21.07.2020 та рахунок № 01/33/2019 від 21.07.2020 (а.с.106-107). Таким чином, додаткове рішення Івано-Франківського міського суду від 28 серпня 2020 року підлягає скасуванню, а заява представника ОСОБА_1 - адвоката Васютина Я.В. про стягнення витрат на професійну правничу допомогу - залишенню без розгляду. Згідно зі статтею 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи. Апеляційний суд дійшов переконання, що судом першої інстанції постановлено рішення в даній справі про стягнення компенсації в розмірі трьох відсотків річних та суми інфляційних втрат за несвоєчасне виконання судового рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують його законності та обґрунтованості в цій частині. Підстав для його скасування з мотивів, наведених у апеляційній скарзі, не встановлено. Разом з тим, рішення в частині відшкодування моральної шкоди слід змінити, а додаткове рішення - скасувати. Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу і спростовані зібраними у справі доказами та не впливають на правильність і обґрунтованість судового рішення. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Вирішуючи питання розподілу судових витрат колегія суддів враховує заявлені позивачкою вимоги та ціну позову. При цьому, є необґрунтованими доводи позивачки щодо її звільнення від сплати судового збору на підставі п. 13 ч. 2 ст. 3 та п. 6 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», оскільки нею під час розгляду кримінального провадження було пред`явлено цивільний позов про відшкодування шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, який вирішено судами. У даній справі предметом позову є вимоги про застосування цивільно-правової відповідальності за несвоєчасне виконання судового рішення. Таким чином, на користь держави необхідно стягнути судовий збір пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а саме з ОСОБА_1 - 614,72 грн, з Державної Казначейської служби України - 2 616,22 грн. Крім того, з ОСОБА_1 на користь Державної Казначейської служби України належить стягнути 922,08 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги. Керуючись ст.ст. 141, 374, 376, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд п о с т а н о в и в: Апеляційні скарги Державної казначейської служби України на рішення Надвірнянського районного суду від 21 липня 2020 року та додаткове рішення Надвірнянського районного суду від 28 серпня 2020 року задовольнити частково. Рішення Надвірнянського районного суду від 21 липня 2020 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди змінити. Стягнути з Державного бюджету України шляхом безспірного списання Державною казначейською службою України з відповідного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , жительки АДРЕСА_1 ) 10 000,00 (десять тисяч грн 00 коп.) грн у рахунок відшкодування заподіяної моральної шкоди. В іншій частині рішення Надвірнянського районного суду від 21 липня 2020 року залишити без зміни. Додаткове рішення Надвірнянського районного суду від 28 серпня 2020 року скасувати. Заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Васютина Ярослава Володимировича про стягнення витрат на професійну правничу допомогу залишити без розгляду. Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , жительки АДРЕСА_1 ) на користь держави 614,72 грн судових витрат, пов`язаних з розглядом справи в суді першої інстанції. Стягнути з Державної Казначейської служби України на користь держави 2 616,22 грн судових витрат, пов`язаних з розглядом справи в суді першої інстанції. Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , жительки АДРЕСА_1 ) на користь Державної Казначейської служби України 922,08 грн судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи в суді апеляційної інстанції. Постанова суду набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 14 грудня 2020 року. Суддя-доповідач: І.В. Бойчук Судді: В.Д. Фединяк В.А. Девляшевський