Постанова 4803 № 205/1273/20

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/6462/20 Справа № 205/1273/20 Суддя у 1-й інстанції - Шавула В. С. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 грудня 2020 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі: головуючого судді Свистунової О.В., суддів Красвітної Т.П., Єлізаренко І.А., за участю секретаря Гулієва М.І.о., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 08 травня 2020 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційний банк ПриватБанк про визнання окремих положень правочину недійсними, В С Т А Н О В И Л А: У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства комерційний банк ПриватБанк (далі АТ КБ ПриватБанк) про визнання окремих положень правочину недійсними. Позовна заява мотивована тим, що 10.11.2005 року він звернувся до АТ КБ ПриватБанк з заявою на отримання кредиту у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку на суму 4 900,00 грн., внаслідок чого був укладений кредитній договір № б/н від 10.11.2005 року, зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 48,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідно до п.2.1.1.2.3, п.2.1.1.2.4 Умов та Правил надання банківських послуг, зазначено, що клієнт дає свою згоду, що кредитний ліміт встановлюється за рішенням банку, і клієнт дає право банку в будь-який момент змінити (зменшити або збільшити) кредитний ліміт. 12 березня 2014 року між ним та АТ КБ ПриватБанк було укладено Генеральну угоду про реструктуризацію заборгованості і приєднання до Умов і правил надання продукту кредитних карт до вказаного вище кредитного договору, відповідно до якої позивачем було отримано кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну карту в розмірі 30 448,81 грн., зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 18 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Угода укладається шляхом підписання сторонами Договору та Генеральної угоди. В пунктах 2.1., 2.6., 2.8., 2.11, розділу 2 Генеральної угоди «Приєднання до Умов і правил надання продукту кредитних карт» та в назві самого розділу є посилання на умови та правил надання продукту кредитних карт, проте позивачу не зрозуміло про яку саме редакцію вказаних правил йдеться мова. Згідно умов укладеного договору, а також п.п.3,17,19,22 ст. 1 Закону України Про захист прав споживачів, відповідач виступає виконавцем зазначених у ст. 1 Договору послуг, а позивач є їх споживачем. Позивач посилався на мінливий характер розділу 2 Генеральної угоди «Приєднання до Умов і правил надання продукту кредитних карт». Умови договорів розробляються банком і повинні бути зрозумілими усім споживачам і доведені до їх відома. Вважав, що умови викладені в укладених договорах є несправедливими по відношенню до нього, оскільки всупереч принципу добросовісності цивільних відносин, створюють істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду позивача. Ураховуючи викладене, позивач просив суд визнати недійсним з моменту укладання розділ 2 Генеральної угоди про реструктуризацію заборгованості і приєднання до Умов і правил надання продукту кредитних карт, укладеної 12.03.2014 року між ОСОБА_1 та АТ КБ ПриватБанк. Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 08.05.2020 року у задоволенні позовних вимог відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі. Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи та висновки суду не відповідають встановленим обставинам. Відзив на апеляційну скаргу учасниками справи подано не було. Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними і ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Судом першої інстанції установлено, що 10.11.2005 року ОСОБА_1 звернувся до АТ КБ ПриватБанк з заявою на отримання кредиту у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку на суму 4 900,00 грн., внаслідок чого був укладений кредитній договір № б/н від 10.11.2005 року, зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 48,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Відповідно до п.2.1.1.2.3, п.2.1.1.2.4 Умов та Правил надання банківських послуг, зазначено, що клієнт дає свою згоду, що кредитний ліміт встановлюється за рішенням банку, і клієнт дає право банку в будь-який момент змінити (зменшити або збільшити) кредитний ліміт. 12 березня 2014 року між ОСОБА_1 та АТ КБ ПриватБанк було укладено Генеральну угоду про реструктуризацію заборгованості і приєднання до Умов і правил надання продукту кредитних карт до вказаного вище кредитного договору, відповідно до якої позивачем було отримано кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну карту в розмірі 30 448,81 грн., зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 18 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Угода укладається шляхом підписання сторонами Договору та Генеральної угоди. В пунктах 2.1., 2.6., 2.8., 2.11, розділу 2 Генеральної угоди «Приєднання до Умов і правил надання продукту кредитних карт» та в назві самого розділу є посилання на умови та правил надання продукту кредитних карт, проте позивачу не зрозуміло про яку саме редакцію вказаних правил йдеться мова. Згідно умов укладеного договору, а також п.п.3,17,19,22 ст. 1 Закону України Про захист прав споживачів, відповідач виступає виконавцем зазначених у ст. 1 Договору послуг, а позивач є їх споживачем. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з підстав їх необґрунтованості та недоведеності, прийшовши до висновку про те, що позивач не надав належних та допустимих доказів, які б підтверджували обставини щодо введення його в оману, та не надав доказів ведення відповідачем нечесної підприємницької практики. Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного. Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згідно зі статтями 526, 530, 610 ЦК України, частиною першою статті 612 ЦК України, зобов`язання повинні виконуватись належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Відповідно до положень частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частинами першою, третьою статті 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Підстави для визнання недійсним договору також передбачено у статтях 18 і 19 Закону України Про захист прав споживачів, укладення договору на умовах, що обмежують права споживача та вчинення правочину з використанням нечесної підприємницької практики. Згідно зі статтею 18 Закону України Про захист прав споживачів в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Аналізуючи норму статті 18 цього Закону можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності, що передбачено пунктом 6 частини першої статті 3, частиною третьою статті 509 ЦК України, по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Згідно з частинами першою, другою статті 19 Закону України Про захист прав споживачів, підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману є нечесною підприємницькою практикою. Нечесна підприємницька практика забороняється. Відповідно до частини 6 статті 19 Закону України Про захист прав споживачів, правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Відповідно до статті 230 ЦК України, у взаємозв`язку зі статтею 12 ЦПК України, наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Отже, обравши способом захисту своїх прав визнання кредитного договору недійсним з підстав, передбачених статтею 230 ЦК України та Законом України Про захист прав споживачів, позивач зобов`язаний довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог. ОСОБА_1 не надав, а матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про наявність підстав для визнання кредитного договору недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 215, 230 ЦК України та Закону України Про захист прав споживачів. Умови кредитного договору були доведені позичальнику у письмовому вигляді шляхом підписання Анкети-заяви від 10.11.2005 року та Генеральної угоди від 12.03.2014 року, підписавши які, він погодився з тим, що ця заява та угода становлять договір про надання банківських послуг. Як убачається з матеріалів справи, під час укладання договорів від 10.11.2005 року та від 12.03.2014 року ОСОБА_1 поставив свій підпис в Анкеті-заяві та Генеральній угоді про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг. Анкета-заява від 10.11.2005 року про приєднання до умов та правил надання банківських послуг була особисто заповнена ОСОБА_1 . Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). В даному випадку, зміст кредитного договору зафіксовано в заяві позичальника та Генеральній угоді. Позивач ОСОБА_1 користувався кредитними коштами і здійснював часткове погашення заборгованості, а тому виконання умов кредитного договору від 10.11.2005 року та від 12.03.2014 року свідчить про прийняття умов цих договорів та їх дійсність. Відповідно до статті 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Правові наслідки недійсності окремих частин правочину встановлені статтею 217 ЦК України, згідно з якою недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини, тобто умова договору, щодо якої ставиться вимога про визнання її недійсною, не може бути істотною умовою договору, оскільки в такому випадку правочин має бути визнаний недійсним у цілому. Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення від 28.10.1999 року у справі «Брумареску проти Румунії», заява № 28342/95, § 61). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення від 29.11.2016 року у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Люпені та інші проти Румунії», заява № 76943/11, § 123). Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11.11.1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11.04.2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22.11.1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36). У пункті 19 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», прийнятої 09.04.1985 року за № 39/248 на 106-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН, зазначено, що споживачі повинні бути захищені від таких контрактних зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав в контрактах і незаконні умови кредитування продавцями. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.07.2019 року по справі № 342/180/17, провадження № 14-131цс19, зауважила, що пересічний споживач банківських послуг з урахуванням звичайного рівня освіти та правової обізнаності, не може ефективно здійснити свої права бути проінформованим про умови кредитування за конкретним кредитним договором, який укладений у вигляді заяви про надання кредиту та Умов та правил надання банківських послуг, оскільки Умови та правила надання банківських послуг це значний за обсягом документ, що стосується усіх аспектів надання банківських послуг та потребує як значного часу, так і відповідної фахової підготовки для розуміння цих правил тим більше співвідносно з конкретним видом кредитного договору. Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року принципу справедливості розгляду справи судом. Умови та Правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна застосовувати щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов`язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору. Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Проаналізувавши підстави звернення до суду, норми цивільного законодавства України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, положення оспорюваного позивачем договору, колегія суддів дійшла висновку, що Умови та правила надання банківських послуг не враховуються при визначенні прав та обов`язків сторін кредитного договору, оскільки не підписані позичальником, а тому права ОСОБА_1 не порушуються і Банк в подальшому не може здійснювати відповідні нарахування та подальше стягнення з позивача суми процентів за користування кредитними коштами, комісії та штрафів, що передбачені Умовами та правилами надання банківських послуг. Тому, колегією суддів не вбачаються підстави для визнання частково недійсним Генеральної угоди від 12.03.2014 року в частині дії Умов та Правил надання банківських послуг. Вказаний висновок колегії суддів узгоджується із висновком, який викладений в Постанові верховного суду від 04.09.2019 року у справі № 725/4492/16-ц, провадження № 61-18716св18. Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , пославшись на відсутність підстав для визнання спірного кредитного договору недійсним, не встановлення обставин протиправної поведінки АТ КБ ПриватБанк, намір банку на порушення конституційних прав і свобод позивача, які були б підставою для визнання дій відповідача агресивною підприємницькою практикою. Не можуть бути підставою для скасування рішення суду та задоволення позовних вимог доводи апеляційної скарги позивача про те, що суд першої інстанції залишив поза увагою, що на момент укладення договору, користуючись необізнаністю позивача у фінансових питання та складністю кредитних правовідносин, відповідач не надав інформації з приводу істотних умов кредитного договору, які позивач мав виконувати за обопільною згодою, оскільки матеріали справи не дають підстав вважати, що дії Банку при укладанні спірного кредитного договору суперечили волевиявленню позивача, а також про наявність у таких діях умислу з боку відповідача, який був би спрямований на введення споживача в оману. Позивачем по справі не спростовано, що під час підписання ним 12.03.2014 року Генеральної угоди він діяв свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодився з його умовами, визначивши при цьому характер правочину і всі його істотні умови. При цьому, нерозуміння позичальником запропонованих Банком умов кредитного договору або неможливість їх оцінити в сукупності в момент укладення, щодо витрат на його обслуговування та здорожчання, в даному випадку, не свідчить про укладення угоди під впливом обману. Колегія суддів вважає такими, що не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що відповідач по справі провадить нечесну підприємницьку діяльність, оскільки вводить в оману споживачів, оскільки, відповідно до ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Однак, ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що при укладенні спірного договору, АТ КБ ПриватБанк не надав йому всю необхідну, своєчасну і достовірну інформацію перед укладанням вказаного договору, не надано належних та допустимих доказів ведення відповідачем нечесної підприємницької діяльності. З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що з`ясувавши в достатньо повному об`ємі права та обов`язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами. Згідно з статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи викладене, колегія суддів проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін. На підставі статті 141 ЦПК України, враховуючи те, що позивач в силу вимог Закону України Про захист прав споживачів звільнений від сплати судового збору, судові витрати слід віднести за рахунок держави. Керуючись ст.ст. 259,268,374,375,381,382,383,384 ЦПК України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Заочне рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 08 травня 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення. Головуючий О.В. Свистунова Судді: Т.П. Красвітна І.А. Єлізаренко