Постанова КЦС ВС № 572/4418/15-ц

Постанова Іменем України 18 листопада 2020 року м. Київ справа № 572/4418/15-ц провадження № 61-18833св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), суддів: Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Карпенко С. О., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: Орган опіки і піклування Сарненської районної державної адміністрації Рівненської області, приватний нотаріус Сарненського районного нотаріального округу Рівненської області Токов Василь Григорович, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 09 липня 2019 року у складі судді Рижого О. А. та постанову Рівненського апеляційного суду від 01 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Хилевич С. В., Шимків С. С., Боймиструк С. В., ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки і державного акта на право власності на земельну ділянку. На обґрунтування позовних вимог зазначала, що з 1998 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , якому 24 жовтня 2008 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1957 га, що розташована по АДРЕСА_1 , на якій знаходиться житловий будинок, де зареєстровані вона та троє спільних з відповідачем дітей. Посилаючись на те, що таке майно є спільною сумісною власністю подружжя, проте, ОСОБА_2 без її згоди, за договором дарування відчужив спірну земельну ділянку на користь ОСОБА_3 , чим порушив як її права так і права малолітніх дітей, ОСОБА_1 просила визнати недійсними договір дарування земельної ділянки, укладений 01 квітня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , та державний акт на право власності на земельну ділянку. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 05 травня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено. Постановою Верховного Суду від 12 вересня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 05 травня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 14 червня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 09 липня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що будівництво житлового будинку на спірній земельній ділянці, яка одержана ОСОБА_2 в порядку безоплатної приватизації як частки із земельного фонду, та є його особистим майном, не було розпочато, як не було й отримано відповідних дозволів з цією метою на момент укладення оспорюваного договору дарування, а тому права позивача при відчуженні вказаної земельної ділянки порушені не були й відповідно відсутні підстави для визнання такого правочину недійсним. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції Постановою Рівненського апеляційного суду від 01 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 09 липня 2019 року залишено без змін. Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновками місцевого суду, який всебічно та повно з`ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази, унаслідок чого ухвалив законне і обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У жовтні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не виконали вимоги постанови Верховного Суду від 12 вересня 2018 року, не з`ясували усі обставини справи, унаслідок чого дійшли помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог. Крім того, судом першої інстанції безпідставно та невмотивовано відмовлено у задоволенні клопотання про об`єднання цієї справи із справою про поділ спільного майна подружжя в одне провадження й відповідно не визначено правовий режим спірної земельної ділянки та не враховано надані стороною позивача докази на підтвердження того, що на спірній земельній ділянці, сторонами збудовано під час шлюбу житловий будинок. Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано її матеріали із суду першої інстанції. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи У поданому 07 квітня 2019 року відзиві ОСОБА_2 , ОСОБА_3 просять касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, посилаючись на те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій ґрунтуються на засадах верховенства права, є законними і обґрунтованими, ухвалені відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, відповідають завданню цивільного судочинства та на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин справи, досліджених доказів. Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2020 року справу № 572/4418/15-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування земельної ділянки і державного акта на право власності на земельну ділянку призначено до судового розгляду.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» № 460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Частинами першою та другою статті 400 ЦПК Українивизначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК Українипідставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України). Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке. Фактичні обставини справи, встановлені судами Встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 1998 року перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають трьох неповнолітніх дітей. Рішенням Сарненського районного суду Рівненської області від 24 квітня 2015 року шлюб між сторонами розірвано. 24 жовтня 2008 року ОСОБА_2 на підставі рішення Тинненської сільської ради Сарненського району Рівненської області від 09 червня 2005 року № 212 видано державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1957 га, яка розташована по АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. За договором дарування від 01 квітня 2015 року, ОСОБА_2 подарував вказану земельну ділянку ОСОБА_3 . Крім того суди встановили, що в період шлюбу сторін на спірній земельній ділянці було збудовано житловий будинок. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК Україниспіввласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Згідно з частиною третьою статті 65 СК Українидля укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. У статті 68 СК Українизакріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпорядження майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України. Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК Україниправочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Зазначене спростовує висновки судів попередніх інстанцій, що відсутність згоди одного із подружжя на розпорядження майном сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного другим із подружжя, недійсним, оскільки такі висновки не ґрунтуються на зазначених нормах закону. Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності. Відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. Крім того, відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення договору дарування позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном. Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності. При цьому закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи, контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору. Аналогічний висновок містить постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18). Відповідно до частини четвертої статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди. Згідно зі статтею 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені. Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. У пункті 18-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (зі змінами, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2) судам роз`яснено, що відповідно до положень статей 81, 116 ЗК України) окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статей 120 ЗК України, статті 377 ЦК України. Постановою Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 572/5296/14-ц рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 04 листопада 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 12 березня 2020 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю подружжя, поділ земельної ділянки по АДРЕСА_1 та житлового будинку скасовано та справу в цій частині передано на новий розгляд. Скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі № 572/5296/14-ц в частині вирішення позовних вимог про визнання спільною власністю подружжя та поділ земельної ділянки по АДРЕСА_1 та житлового будинку, Верховний Суд вказав, що внаслідок неповного з`ясування істотних обставин, що мають значення для справи, суди дійшли суперечливих висновків щодо часу побудови житлового будинку на спірній земельній ділянці, його статусу як окремого об`єкта цивільного права та не встановили джерело фінансування його будівництва. Невстановлення цих обставин перешкоджає суду зробити висновок про те, чи є спірна земельна ділянка спільною власністю подружжя ОСОБА_1 . Тобто земельна ділянка по АДРЕСА_1 є предметом спору у справі № 572/5296/14-ц про визнання цієї земельної ділянки та житлового будинку розташованого на ній спільним майном подружжя та їх поділ, а також у справі № 572/4418/15-ц, яка переглядається Верховним Судом, про визнання недійсним договору дарування спірної земельної ділянки. За таких обставин вирішення справи за позовом ОСОБА_5 про визнання недійсним договору дарування спірної земельної ділянки залежить від розгляду справи за позовом ОСОБА_5 про визнання цієї земельної ділянки та житлового будинку розташованого на ній спільним майном подружжя та їх поділ. Суди попередніх інстанцій на зазначені вище положення закону уваги не звернули, не з`ясували належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, не дослідили та не надали належної правової оцінки наявним у справі доказам, що має суттєве значення для правильного вирішення спору, і передчасно дійшли висновку, що оспорюваний договір дарування не порушує прав позивача. Усунути ці недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень суду касаційної інстанції неможливо, тому судові рішення першої та апеляційної інстанції підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Враховуючи викладене, ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК Українипідставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Враховуючи, що судами попередніх інстанцій не встановленні фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені ними судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи судам необхідно врахувати викладене, після чого ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону. Щодо розподілу судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК Українисуд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК Українипередбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки Верховний Суд направляє справу на новий судовий розгляд та не ухвалює нове рішення, розподіл судових витрат не здійснюється. Керуючись статтями, 400, 406, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Сарненського районного суду Рівненської області від 09 липня 2019 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 01 жовтня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова А. Ю. Зайцев С. О. Карпенко М. Ю. Тітов