Постанова Черкаський апеляційний суд № 705/2413/20

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 грудня 2020 року м. Черкаси Справа № 705/2413/20 Провадження № 22-ц/821/1964/20 категорія: 304020000 Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Василенко Л. І., суддів: Бородійчука В. Г., Карпенко О. В., секретаря: Анкудінова О. І. учасники справи: позивач: ОСОБА_1 ; відповідач: ОСОБА_2 ; розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 жовтня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про спонукання до акта приймання-передавання, у складі: головуючого судді Білик О. В., повний текст рішення виготовлено 26 жовтня 2020 року, в с т а н о в и в : Описова частина Короткий зміст позовних вимог У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_3 про спонукання до акта приймання-передавання. Свої позовні вимоги мотивував тим, що по договору дарування від 27 травня 1994 року він є співвласником квартири сімейного типу по АДРЕСА_1 без розподілу з іншим співвласником ОСОБА_4 , яка по договору дарування від 29 серпня 2017 року передала свою частку наступнику ОСОБА_2 без права користування спільним майном - меблі, одяг, посуд, телевізор, сантехніка та інше, що було пристосовано до сфери і режиму життя. Зазначав, що така невизначеність призвела до розбіжностей в їх приналежності і розпорядженні в межах кухні та інших загальних приміщень, що вимагає приймання-передавання з метою встановлення майна, яке входить в обслуговування їхньої діяльності. Відповідач заблокувала вхід до приміщень і позбавила доступу до спільного майна та порушує його права. Просив суд спонукати ОСОБА_2 провести укладання акта приймання-передавання спільного майна, що знаходиться на переданій частці згідно договору дарування від 29 серпня 2017 року по АДРЕСА_1 ; зупинити дію договору дарування від 29 серпня 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 до моменту оформлення акта приймання- передавання; судовий збір стягнути з відповідача в дохід держави. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 жовтня 2020 року в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивоване тим, що позивач повинен був довести за допомогою належних та допустимих доказів, з урахуванням положень ЦПК України та з посиланням на матеріально-правову підставу своїх вимог, зазначені ним обставини. Однак, таких доказів він не надав і не ставив питання в судовому засіданні про їх витребування, відповідно до процедури врегульованої ЦПК України. Таким чином, при викладених обставинах, у зв`язку з тим, що позивач не довів тих обставин, на які він посилається в своїй позовній заяві - позов не підлягає задоволенню. Короткий зміст вимог апеляційної скарги Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу У листопаді 2020 року ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу в якій просив суд скасувати рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 жовтня 2020 року та ухвалити нове рішення про залишення позову без розгляду на підставі ст. 257 ЦПК України. Судовий збір стягнути з відповідача за зловживання правами в дохід держави. Апеляційну скаргу мотивовано тим, що позов підлягав залишенню без розгляду, але суд застосував ілюзорну процедуру по суті всупереч вимог процесуального закону і через конфлікт інтересів (зменшення справ і термінів їх розгляду у власних інтересах) порушив норми процесуального права і обмежив його у повторному зверненні до суду. Рішення є незаконним. 03 грудня 2020 року від ОСОБА_2 надійшла заява про вжиття заходів в якій просила суд апеляційну скаргу на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 жовтня 2020 року залишити без задоволення та постановити ухвалу про стягнення в дохід державного бюджету з ОСОБА_1 штраф у сумі від одного до десяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Зазначає, що зі змісту апеляційної скарги вбачається, що скаржник визнає, що позов був поданий без доказів тобто завідомо безпідставно та безпредметно, що підтверджує його мету завдати їй шкоди. В судовому засіданні позивач підтримав свій позов і просив задовольнити його у повному обсязі. Вважає, що скаржник вводить суд в оману, що і вказує на зловживання ним процесуальними правами, які полягають в тому, що позивач умисно подає завідомо безпідставні та безпредметні позови до неї про різні надумані назви, які взагалі не мають нічого спільного із законодавством та правами, що підтверджує відсутність права на залучення її в якості відповідача та права на вимогу чим здійснює психологічний тиск на неї. Щодо позову ОСОБА_1 зазначила, що вказані в позові обставини ОСОБА_1 є завідомо неправдивими, адже рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 02 липня 2004 року у справі № 2-443/2004 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , у відповідності до висновку судового експерта № 14 від 25 червня 2004 року та варіанту № 2, встановлено порядок користування будинковолодінням по АДРЕСА_1 , виділивши усім співвласникам вказаного будинковолодіння їхню частку. Крім того, 02 липня 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 було узгоджено в добровільному порядку розподіл їхніх 1/6 та 1/6 часток, про що вони коректно зазначили в акті розподілу від 28 вересня 2009 року та схемі розподілу, що є додатком до вказаного акту. Позивач також не вказав у позові, що він самостійно провів інвентаризацію і отримав 12 листопада 2012 року у ЧООБТІ в м. Умань технічний паспорт на 1/6 частку житлового будинку АДРЕСА_2 , інвентарна справа № 1285, в якому на плані будинку АДРЕСА_3 чітко встановлені розділення двох окремих квартир з окремо ізольованими входами. 29 серпня 2017 року ОСОБА_4 подарувала їй 1/6 частку житлового будинку по АДРЕСА_1 , яка є особистою приватною власністю та не є спільною сумісною власністю, та яка є окремою ізольованою квартирою, яка має окремий вхід. Надходження апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції Ухвалою Черкаського апеляційного суду 17 листопада 2020 року в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ відкрито апеляційне провадження. Ухвалою Черкаського апеляційного суду в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ від 18 листопада 2020 року справу призначено до розгляду на 09 грудня 2020 року на 15:00 год. Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції Згідно дублікату договору дарування від 27 травня 1994 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 належить по 1/6 частці житлового будинку з відповідною частиною надвірних споруд по АДРЕСА_1 , який розташований на присадибній земельній ділянці розміром 2035 кв.м. (а.с. 3).

Мотивувальна частина Позиція Апеляційного суду Згідно зі ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Заслухавши доповідь судді-доповідача, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення. Мотиви, з яких виходить Апеляційний суд, та застосовані норми права Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч.1 та ч. 2 ст. 367 ЦПК України). Згідно зі ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно зі ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. За змістом ст. ст. 15 та 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Частиною 2 ст. 16 ЦК України визначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, який встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ч. 2 ст. 5 ЦПК України). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Звертаючись в суд з позовом, ОСОБА_1 просив суд спонукати ОСОБА_2 провести укладення акта приймання-передавання спільного майна із ним та зупинити дію договору дарування від 28 серпня 2017 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 до моменту оформлення такого атка. З матеріалів справи вбачається, що за договором дарування від 27 травня 1994 року ОСОБА_9 подарувала, а ОСОБА_4 та ОСОБА_1 прийняли в дар кожен в рівних частках належну ОСОБА_9 1/3 частину будинку з відповідною частиною надвірних споруд, що знаходиться в АДРЕСА_4 . (а.с. 3). Тобто, ОСОБА_1 та ОСОБА_4 з 27 травня 1994 року, у відповідності до ч. 1 ст. 356 ЦК України, стали власниками частини вказаного будинку на праві спільної часткової власності. Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Стаття 361 ЦК України визначає, що співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності. Згідно зі ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Згідно з ч. 1 ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність. Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 вказав у позовній заяві, що ОСОБА_4 передала на підставі договору дарування від 29 серпня 2017 року ОСОБА_2 1/6 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 без права користування спільним майном меблі, одяг, посуд, телевізор, сантехніку та інше, що було пристосовано до сфери і режиму його життя. Відповідач заблокувала вихід та чинить йому перешкоди в користуванні спільним майном. Однак, доказів наявності на праві спільної часткової власності ОСОБА_1 та ОСОБА_4 чи ОСОБА_2 будь-яких речей, що містяться в будинку, зокрема телевізора, меблів, одягу, посуду, тощо, матеріали справи не містять. Водночас, ОСОБА_2 заперечуючи проти позовних вимог зазначала обставини та факти, що вказують на безпідставність позовних вимог, однак не надала жодного належного чи достовірного доказу на їх підтвердження. Крім того, ОСОБА_1 не є стороною договору дарування від 29 серпня 2017 року та не надав жодного доказу, що вказаним договором порушені його права чи права інших співвласників будинку, яких він не зазначав при визначенні кола сторін та інших учасників справи. А вказуючи в позовній заяві, що договір від 29 серпня 2017 року був укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , ОСОБА_1 останню як відповідача не зазначив і позовні вимоги до неї не пред`являв, хоч поданий позов, виходячи з його змісту, стосується її прав та обов`язків також, що є також підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. Апеляційний суд враховує, що подання доказів визначено ст. 83 ЦПК України, так сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Зокрема, позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано, причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. При цьому, копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Проте, звертаючись в суд з позовом, ОСОБА_1 не надав жодного доказу як на підтвердження наявності спільного з відповідачем майна, так і доказів наявності перешкод, зі сторони ОСОБА_2 , в користуванні таким майном та не зазначав про неможливість отримання будь-яких доказів, не заявляв жодних клопотань про їх витребування у відповідності до вимог ст. 84 ЦПК України, яка регламентує витребування доказів. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч. 1 ст. 12 ЦПК України). За ч. ч. 1, 2, 3 ст. 13 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України). Згідно з нормами ч. 1 та ч. 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України). Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Згідно із ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. У ч. 1 с. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Щодо посилання скаржника ОСОБА_1 на те, що суд повинен був залишити позов без розгляду з підстав не надання доказів в підтвердження позовних вимог, то апеляційний суд зазначає наступне. Статтею 257 ЦПК України передбачено чіткий та вичерпний перелік підстав для залишення позову без розгляду. ОСОБА_1 , згідно п. 5 ч. 1 ст. 257 ЦПК України, до початку розгляду справи по суті не подав заяву про залишення позову без розгляду, тому суд першої інстанції вірно прийшов до висновку про можливість розгляду позовних вимог ОСОБА_1 по суті, адже жодна з інших передбачених ст. 257 ЦПК України підстав для залишення позовної заяви без розгляду, на час ухвалення судом рішення, була відсутня. Суд першої інстанції, за визначеного позивачем кола учасників справи, відмовив у задоволенні позову з підстав недоведеності позовних вимог, що не призвело до неправильного вирішення спору, а тому відсутні підстави для зміни чи скасування оскаржуваного рішення суду. Відносно вимоги апеляційної скарги про залишення позову без розгляду апеляційний суд зазначає наступне. Частиною 1 ст. 377 ЦПК України визначено, що судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Як зазначалось, ст. 257 ЦПК України передбачено чіткий та вичерпний перелік підстав для залишення позову без розгляду. Підстави для залишення позовних вимог ОСОБА_1 без розгляду, за наслідками апеляційного перегляду, визначені процесуальним законом, відсутні. При цьому, апеляційний суд звертає увагу і на те, що згідно ч. 1 ст. 373 ЦПК України, в суді апеляційної інстанції позивач має право відмовитися від позову, а сторони - укласти мирову угоду відповідно до загальних правил про ці процесуальні дії незалежно від того, хто подав апеляційну скаргу. Щодо заяви ОСОБА_2 про вжиття заходів, то апеляційний суд дійшов наступних висновків. Відповідно до ч. 1 та п. 2 ч. 2, ч. 4 ст. 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема, подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав, або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями. Суд зобов`язаний вживати заходів для запобігання зловживанню процесуальними правами. У випадку зловживання процесуальними правами учасником судового процесу суд застосовує до нього заходи, визначені цим Кодексом. Частиною 1 ст. 148 ЦПК України передбачено, що суд може постановити ухвалу про стягнення в дохід державного бюджету з відповідної особи штрафу у сумі до від 0,3 до трьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб у випадку, зокрема, повторного чи неодноразового зловживання процесуальними правами, стягує у дохід державного бюджету з відповідного учасника судового процесу або відповідної іншої особи штраф у сумі від одного до десяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Ознакою зловживання процесуальними правами є не просто конкретні дії, а дії, спрямовані на затягування розгляду справи, створення перешкод іншим учасникам процесу. Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод (далі Конвенція), встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Ратифікуючи Конвенцію, Україна взяла на себе обов`язки гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку. Поняття справедливого судового розгляду передбачає можливість для особи бути вислуханою, а також необхідність перевірити точність її тверджень і співставити їх з матеріалами судової справи. З аналізу норм Конвенції та практики Європейського суду з прав людини вбачається, що питання про порушення ст. 17 Конвенції, яка закріплює один із основоположних принципів Конвенції принцип неприпустимості зловживання правами, може поставати лише у сукупності з іншою статтею Конвенції, положення якої у конкретному випадку дають підстави для висновку про зловживання особою наданим їй правом та потребою з боку держави регулювання доступу до суду. Питання щодо наявності чи відсутності зловживання правом на подання заяви вирішується судом у кожному конкретному випадку окремо. Проте, за загальним правилом, яке міститься у справі «Миролюбов та інші проти Латвії» (рішення від 15.09.2009), про зловживання правом у розумінні п. 3 ст. 35 Конвенції мова йде у тих випадках, коли поведінка заявника, яка явно не відповідає призначенню гарантованого Конвенцією права на звернення до суду, порушує встановлений порядок роботи суду або ускладнює належний перебіг розглядів справ. При цьому суд наголошує, що визнання заяви неприйнятною з мотивів зловживання правом на подання заяви є винятковим процедурним заходом (п. 62, п. 65). Зловживання правом - це особливий вид правової поведінки, який полягає у використанні особою своїх прав у недозволені способи, що суперечать призначенню права, внаслідок чого завдаються збитки (шкода) суспільству, державі, окремій особі. Стримування зловживання правом - це боротьба не з самою поведінкою, а з конкретними проявами правової поведінки, що завдають шкоди суспільству й особі. Проте, чинний ЦПК України не містить визначення цього поняття, а визначає у ст. 44 лише перелік дій, які можуть трактуватися суддею або колегією суддів за суб`єктивною чи об`єктивною думкою в кожному конкретному випадку як зловживання процесуальними правами. З огляду на викладені вище обставини та на підставі вказаних норм права і практики ЄСПЛ щодо застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, апеляційний суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 не було надано належних та допустимих доказів того, що у діях ОСОБА_1 є ознаки зловживання процесуальними правами згідно ст. 44 ЦПК України. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. З огляду на викладене, підстави для скасування або зміни постановленого судом першої інстанції рішення відсутні. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд, п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 21 жовтня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення, в порядку та за умов визначених ЦПК України. Текст постанови складено 09 грудня 2020 року. Головуючий Л. І. Василенко Судді: В. Г. Бородійчук О. В. Карпенко