Постанова 4873 № 910/5024/20

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ "10" грудня 2020 р. Справа№ 910/5024/20 Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючого: Євсікова О.О. суддів: Корсака В.А. Попікової О.В. розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фортекс" на рішення Господарського суду міста Києва від 13.08.2020 у справі № 910/5024/20 (суддя Ярмак О.М.) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фортекс" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Оптторг-15" про стягнення 151.757,03 грн, В С Т А Н О В И В: Рішенням Господарського суду міста Києва від 13.08.2020 у справі №910/5024/20 відмовлено у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Фортекс" про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Оптторг-15" 151.757,03 грн інфляційних нарахувань зі сплати орендної плати за договором оренди від 06.04.2016 за період ІІ квартал 2016 року по IV квартал 2019 року. Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач здійснив заявлені до стягнення нарахування, враховуючи щомісячний індекс інфляції, та включив щомісячну доплату до базової ціни, що не відповідає п. п. 4.1 та 4.2 договору. Не погодившись із прийнятим рішенням, позивач звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити. Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.09.2020 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Євсіков О.О., судді Попікова О.В., Корсак В.А. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.09.2020 апеляційну скаргу ТОВ "Фортекс" залишено без руху; надано ТОВ "Фортекс" строк десять днів з дня отримання копії даної ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги, а саме, надання доказів сплати судового збору у встановленому порядку. 15.10.2020 від ТОВ "Фортекс" надійшло клопотання з доданими до нього доказами сплати судового збору (платіжне доручення № 657 від 12.10.2020). Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.10.2020 поновлено Товариству з обмеженою відповідальністю "Фортекс" пропущений строк на апеляційне оскарження, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Фортекс" на рішення Господарського суду міста Києва від 13.08.2020 у справі №910/5024/20, зупинено виконання рішення Господарського суду міста Києва від 13.08.2020 у справі №910/5024/20, розгляд апеляційної скарги вирішено здійснювати у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (без проведення судового засідання). Вимоги та доводи апеляційної скарги зводяться до того, що місцевий суд не надав належної оцінки тому, що розмір орендної плати за кожний наступний місяць має визначатися шляхом коригування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць за аналогією з п. 13 Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України №786 від 04.10.1995. Вказане, на думку апелянта, свідчить, що інфляція на орендну плату має нараховуватися наростаючим підсумком за весь період оренди, шляхом коригування її розміру на індекс інфляції, встановлений у відповідному періоді (за попередній місяць), помноженого на усі коефіцієнти інфляції минулих періодів оренди. У відзиві на апеляційну скаргу відповідач проти задоволення апеляційної скарги заперечив, зазначив, що рішення місцевого суду прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права, і просив залишити вказане рішення без змін. Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, Північний апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав. Як встановлено місцевим судом та підтверджується матеріалами справи, 06.04.2016 позивач - ТОВ "Фортекс" (орендодавець) та відповідач - ТОВ "Опторг-15" (орендар) уклали договір оренди, за умовами якого орендодавець передав, а орендар отримав у строкове користування нежитлове приміщення у м. Черкаси по вул. Можайського, 60/Ільїна, 54, загальною площею 225,00 кв. м для здійснення господарської діяльності орендаря, про що сторони підписали акт прийому-передачі від 13.05.2016 до договору, копія якого додана до справи. Умовами п. 4.1 договору сторони визначили, що розмір місячної орендної плати за цим договором становить 24.000,00 грн, в тому числі ПДВ. Згідно з п. 4.2 договору орендодавець зобов`язаний надати орендарю рахунки-фактури на оплату послуг з оренди до п`ятого числа поточного місяця. Орендар зобов`язується оплатити послуги з оренди, надані згідно з цим договором, протягом 10 (десяти) календарних днів з дати отримання рахунку від орендодавця. Також сторони погодили, що орендодавець щоквартально здійснює нарахування індексації на орендну плату, з урахуванням встановленого індексу інфляції, та виставляє орендарю рахунок фактуру на сплату суми донарахування, яка сплачується орендарем протягом 10 (десяти) календарних днів з дати отримання рахунку. Оплата здійснюється банківським переказом на рахунок орендодавця, вказаний в цьому договорі. В рахунку-фактурі повинна бути вказана дата та номер цього договору, період надання послуг з оренди, вартість послуг з оренди та загальна сума, яка підлягає оплаті (п. 4.3 договору). Відповідно до п.п. 3.1 - 3.2 договору він є укладеним з моменту його підписання сторонами та скріпленням печатками і діє до 31 грудня 2017 року, а в частині виконання зобов`язань - до повного їх виконання. Якщо жодна із сторін за 30 календарних днів до закінчення строку цього договору письмово не заявить про зміну умов або припинення договору, то цей договір продовжується на той самий строк. Звертаючись до суду з даним позовом, позивач зазначив, що за період з ІІ кварталу 2016 по IV квартал 2019 року відповідачу відповідно до умов п. 4.2 договору нараховано поквартальні інфляційні нарахування згідно з встановленим індексом інфляції у розмірі 218.615,94 грн, з яких відповідач сплатив лише 66.858,91 грн, у зв`язку із чим у нього виникла заборгованість у розмірі 151.757,03 грн. 18.03.2020 позивач виставив відповідачу рахунок №57 від 17.03.2020 на суму 151.757,03 грн та надіслав вимогу про сплату індексації орендної плати у вказаному розмірі, проте відповідач свої зобов`язання, у т.ч. на виставлену вимогу, не виконав, що стало підставою для звернення позивача до суду за захистом своїх прав. Відповідач проти позову заперечує, зазначаючи про помилковість розрахунку позивача, про належне виконання відповідачем зобов`язань, сплату ним 67.959,38 грн, у той час як обґрунтованим нарахуванням індексації за спірний період є сума 26.376,37 грн. За змістом ст. 509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно зі ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Відповідно до ч. 1 ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України). За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (частина 1 статті 759 ЦК України). Частинами 1, 3 статті 762 ЦК України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Договором або законом може бути встановлено періодичний перегляд, зміну (індексацію) розміру плати за користування майном. Статтею 632 ЦК України передбачено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Відповідно до ч. 1 ст. 284 Господарського кодексу України істотними умовами договору оренди є: об`єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу. Згідно зі ст. 1 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Як зазначалось вище, за умовами п. 4.1 договору розмір місячної орендної плати за цим договором становить 24.000,00 грн, в тому числі ПДВ. Далі умовами п. 4.2 договору визначено, що індексація орендної плати здійснюється орендодавцем щоквартально, на суму якої останній виставляє орендарю рахунок фактуру та яка сплачується орендарем протягом 10 (десяти) календарних днів з дати отримання рахунку. До матеріалів справи позивач не надав доказів виставлення відповідачу щоквартальних рахунків-фактур на суми донарахувань індексації до орендної плати у спірний період, водночас із наданих відповідачем банківських виписок на підтвердження оплати індексації вбачається посилання на відповідні рахунки. За вказаних обставин, апеляційний суд вважає, що рахунки-фактури є лише розрахунковим документом, що містять реквізити та суми для оплати, та не є первинними документами правовідносин сторін. Водночас, як вбачається з розрахунку заявлених вимог позивача, доданого до позовної заяви, він здійснив нарахування, враховуючи щомісячний індекс інфляції та визначаючи кожну наступну щомісячну доплату до базової ціни (24000 грн), вже збільшеної на індекс інфляції за попередній місяць, що не відповідає умовам договору. Так, умовами п. 4.2 договору визначено, що орендодавець щоквартально здійснює нарахування індексації на орендну плату, з урахуванням встановленого індексу інфляції, та виставляє орендарю рахунок фактуру на сплату суми донарахування, яка сплачується орендарем протягом 10 (десяти) календарних днів з дати отримання рахунку. При цьому ані п. п. 4.1, 4.2, ані інші не містять положення про те, що розмір орендної плати за кожний наступний місяць має визначатися шляхом коригування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць. Апелянт вважає, що такий порядок нарахування має застосуватися відповідно до п. 13 Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України №786 від 04.10.1995, згідно з яким розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру місячної орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за поточний місяць. А відтак, на думку апелянта, інфляція на орендну плату має нараховуватися наростаючим підсумком за весь період оренди, шляхом коригування її розміру на індекс інфляції, встановлений у відповідному періоді (за попередній місяць), помноженого на усі коефіцієнти інфляції минулих періодів оренди. Однак, як вірно відзначив місцевий суд, доводи позивача про наявність підстав для застосування для нарахувань Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України №786 від 04.10.1995, є помилковими, оскільки відносини між сторонами за договором оренди від 06.04.2016 у даній справі не стосуються оренди комунального або державного майна, а умовами договору оренди від 06.04.2016 сторони не погодили застосування цієї Методики до розрахунку орендної плати. Колегія суддів враховує, що в апеляційній скарзі позивач посилається на правові висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 25.08.2020 у справі №924/534/19 та постанові від 26.06.2020 у справі №905/21/19. Однак у вказаних судових справах предметом спору, поряд з іншим, є порядок розрахунку інфляційних втрат на суму основного боргу, збільшену на індекс інфляції за попередній місяць прострочення (ч. 2 ст. 625 ЦК України). На думку апеляційного суду, зазначена правова позиція не може вважатися тотожною, оскільки спірні правовідносини між позивачем та відповідачем не стосуються питання нарахування інфляційних втрат на суму основного боргу, що підтверджується відсутністю заборгованості з орендної плати, встановленої п. 4.1 договору 06.04.2016, та відсутністю спору з цього питання. Колегія суддів також відзначає, що сторони договору є юридичними особами приватного права, а об`єкт оренди за договором є приватною власністю позивача. Укладений між позивачем та відповідачем договір не передбачає (в будь-якій формі) застосування норм Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995. Принаймні, посилання на зазначені нормативні акти як на такі, що підлягають застосуванню під час виконання договору, відсутні в будь-якому розділі договору, а тому розрахунок інфляційної складової орендної плати з урахуванням зазначених вище нормативно-правових положень є неправомірним. Також апеляційний суд відзначає, що договір оренди, крім правил п. 4.2, наведених вище, не містить і формули нарахувань (аналогічної до визначеної Методикою чи схожої), яка була б добровільно узгоджена сторонами і слугувала б легітимною підставою для донарахувань, визначених позивачем у розрахунку позовних вимог (т. 1 а. с. 8). А отже за умовами договору базовим розміром орендної плати за кожен місяць користування майном, на який нараховуються інфляційні втрати, є визначений п. 4.1 договору - 24000 грн. Таким чином, здійснивши власний розрахунок щоквартальної індексації до орендної плати, виходячи із базового розміру орендної плати за квартал та за наступні періоди (72.000,00 грн = 24.000,00 грн х 3), з у рахуванням індексації за попередній період, місцевий суд вірно встановив, що за період з ІІ кварталу 2016 по IV кварталу 2019 року відповідно до умов п. 4.2 договору індексація орендної плати становить 26.667,34 грн. Оскільки, як зазначають позивач та відповідач, орендодавець здійснив оплату індексації за спірний період на суму, що перевищує обґрунтований розмір 26.667,34 грн, місцевий суд вірно встановив відсутність підстав для покладення на відповідача обов`язку здійснити доплату заявленої суми у розімірі 151.757,03 грн. У відзиві на позовну заяву відповідач заявив про пропуск позивачем строку позовної давності для звернення позивача з даним позовом. Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України). Перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України). Частинами 3, 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст. 267 ЦК України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу. Враховуючи те, що суд встановив недоведеність порушення відповідачем прав та законних інтересів позивача у спірних правовідносинах, безпідставність заявлених позовних вимог та відмовив у задоволенні позову по суті спору, заявлена відповідачем заява про застосування позовної давності розгляду не підлягає. Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень. Згідно зі ст. ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. З огляду на вказані обставини, ґрунтуючись на матеріалах справи, колегія суддів вважає, що судове рішення місцевого суду прийняте з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для вирішення спору, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга задоволенню не підлягає. Інших належних доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень, викладених в поданій апеляційній скарзі, скаржником не було надано суду апеляційної інстанції. Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Колегія суддів також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010). Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення. Беручи до уваги наведене, всі інші аргументи учасників судового процесу колегія судів з урахуванням п. 3 ч. 4 ст. 238 ГПК України відхиляє як такі, що не стосуються предмета спору, є явно необґрунтованими та неприйнятними з огляду на законодавство та усталену судову практику. У справі, що розглядається, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків місцевого господарського суду. Відповідно до ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення господарського суду першої інстанції відповідає чинному законодавству та матеріалам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається. Згідно зі ст. 129 ГПК України витрати зі сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника. Керуючись ст.ст. 74, 129, 269, 275 - 277, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, - ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фортекс" на рішення Господарського суду міста Києва від 13.08.2020 у справі №910/5024/20 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 13.08.2020 у справі №910/5024/20 залишити без змін.

3. Поновити дію рішення Господарського суду міста Києва від 13.08.2020 у справі №910/5024/20.

4. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/5024/20. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та в строк, передбачені ст.ст. 288, 289 ГПК України. Головуючий суддя О.О. Євсіков Судді В.А. Корсак О.В. Попікова