Постанова 4855 № 640/23397/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/23397/19 Суддя (судді) першої інстанції: Каракашьян С.К. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 09 грудня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого: Бєлової Л.В. суддів: Безименної Н.В., Кучми А.Ю. розглянувши у порядку письмового провадження у місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 жовтня 2020 року (повний текст виготовлено 26 жовтня 2020 року) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Павлюка Назара Васильовича, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фреш Трейд» про скасування постанови приватого виконавця, - В С Т А Н О В И В: У листопаді 2019 року позивач, ОСОБА_1 , звернувся до суду першої інстанції з адміністративним позовом, у якому просив: - скасувати постанову приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Павлюка Назара Васильовича про арешт майна ТОВ «ФРЕШ ТРЕЙД», в межах виконавчого провадження № 60066511 від 16.09.2019 року та видалити відповідні записи з державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 жовтня 2020 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням суду, позивачем подано апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. Апелянт мотивує свої вимоги тим, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт в обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що обтяження, накладене згідно з договором іпотеки, має перевагу перед всіма іншими обтяженнями та забезпеченнями виконання зобов`язань, а оскаржувана постанова приватного виконавця порушує права позивача та унеможливлює задоволення кредиторських вимог. Відповідно до ст. 311 КАС України справа розглядається в порядку письмового провадження. Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, між Товариством з обмеженою відповідальністю «ФРЕШ ТРЕЙД» (позичальник) з одного боку та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (позикодавець) з іншого боку, було укладено Договір позики від 29.01.2016 року, який посвідчений нотаріально приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лускевичем Л.M., реєстраційний номер в реєстрі № 585, відповідно до умов якого позикодавці надали, а позичальник отримав грошові кошти у розмірі 7500000,00 (сім мільйонів п`ятсот тисяч) гривень, які зобов`язувався повернути до 01.03.2016 року у повному обсязі. З метою забезпечення належного виконання зобов`язань за Договором позики від 29.01.2016 року, сторонами було укладено наступні договори: Іпотечний договір від 19.02.2016 року, посвідчений 19.02.2016 року приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Веремчуком С.В. за реєстраційним номером № 195 та Договір застави від 11.03.2016 року, посвідчений 11.03.2016 року приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області за реєстраційним №

333. У зв`язку з укладанням вищезазначеного іпотечного договору, іпотекою було обтяжено все нерухоме майно, що належить на праві приватної власності ТОВ «ФРЕШ ТРЕЙД», які внесені до Державного реєстру речових прав. Як зазначає позивач, 13 листопада 2019 року внаслідок отримання інформаційної довідки з державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 188673053 від 13.11.2019 року, позивачу стало відомо, що стосовно ТОВ «Фреш Трейд» відкрито виконавче провадження, в межах якого постановою приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Павлюк Н.В. про арешт майна боржника від 16.09.2019 року, було накладено арешт на всі об`єкти нерухомого майна, що належать ТОВ «ФРЕШ ТРЕЙД» на праві приватної власності. Вважаючи постанову приватного виконавця про арешт майна протиправною, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду. Суд першої інстанції у задоволенні адміністративного позову відмовив та зазначив, що не погоджується з позицією позивача про порушення його прав постановою про накладення арешту на майно, яке перебуває у іпотеці, як іпотекодержателя, з огляду на передчасність, адже звернення ним стягнення на майно не відбулось. В свою чергу, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Спірні правовідносини між сторонами врегульовано положеннями Закону України № 1404-VIII від 02 червня 2016 року «Про виконавче провадження», згідно зі статтею 1 якого виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Відповідно до частини першої статті 5 вищевказаного Закону, примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів"». Згідно з частиною першою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження», звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову. Звернення стягнення на заставлене майно врегульовано статтею 51 Закону України «Про виконавче провадження». Так, для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернено у разі, якщо: 1) право застави виникло після ухвалення судом рішення про стягнення з боржника коштів; 2) вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю; 3) наявна письмова згода заставодержателя. У разі якщо коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача - заставодержателя за виконавчим документом, на підставі якого звернено стягнення на заставлене майно, виконавче провадження підлягає закінченню на підставі пункту 15 частини першої статті 39 цього Закону. Про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, виконавець повідомляє заставодержателю не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно або коли йому стало відомо, що арештоване майно боржника перебуває в заставі. Реалізація заставленого майна здійснюється в порядку, встановленому цим Законом. За рахунок коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, здійснюються відрахування, передбачені пунктами 1 і 2 частини першої статті 45 цього Закону, після чого кошти перераховуються заставодержателю та стягується виконавчий збір. Якщо заставодержатель не є стягувачем у виконавчому провадженні, йому виплачуються кошти після належного підтвердження права на заставлене майно. У разі задоволення в повному обсязі вимог заставодержателя залишок коштів використовується для задоволення вимог інших стягувачів у порядку, встановленому цим Законом. Спори, що виникають під час виконавчого провадження щодо звернення стягнення на заставлене майно, вирішуються судом. Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку». Відповідно до частин першої, другої статті 56 вищевказаного Закону, арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, накладається виконавцем лише після проведення його опису. Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна. Законом України «Про іпотеку» № 898-IV від 05 червня 2003 року (далі - Закон № 898) визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Приписами статті 3 Закону № 898 визначено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації. Відповідно до частин першої та третьої статті 33 Закону № 898, у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Таким чином, як вірно визначив суд першої інстанції, іпотека виконує забезпечувальну функцію виконання боржником основного зобов`язання і спрямована на те, щоб гарантувати кредитору-іпотекодержателю право на задоволення його вимог за рахунок певного, заздалегідь визначеного сторонами майна, за наявності в боржника заборгованості перед кредитором. У іпотекодержателя виникає право на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання боржником зобов`язання за основним договором. При цьому, звернення стягнення на заставлене майно є правом, а не обов`язком іпотекодержателя. З системного аналізу наведених норм вбачається, що передбачений розділом V Закону України «Про іпотеку» та частиною сьомою статті 51 Закону України «Про виконавче провадження» спеціальний примусовий порядок звернення стягнення на предмет іпотеки з метою задоволення вимог іпотекодержателя застосовується за умови ухвалення судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки або вчинення нотаріусом виконавчого напису. Однак, суд першої інстанції вірно вказав, що якщо виконавчі дії вчиняються за відсутності судового рішення або виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки, то вони регулюються загальними нормами Закону України «Про виконавче провадження», а не нормами спеціального Закону України «Про іпотеку». Відтак, за відсутності судового рішення або виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки, при вирішенні питання про наявність чи відсутність у діях державного виконавця порушень слід виходити із загальних норм Закону України «Про виконавче провадження», а тому суд першої інстанції правильно вважав передчасним посилання позивача на наявність у спірних правовідносинах порушення установленого Законом України «Про іпотеку» пріоритету права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки. Позивачем ані до суду першої інстанції, ані разом з апеляційною скаргою не надано жодних доказів, які б підтверджували настання заставного випадку згідно договору іпотеки та доказів звернення ним стягнення на предмет іпотеки, оскільки відсутні рішення суду та виконавчі написи нотаріуса, які є підставою для звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, як вже було зазначено вище, нормами частини п`ятої статті 51 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що якщо заставодержатель не є стягувачем у виконавчому провадженні, йому виплачуються кошти після належного підтвердження права на заставлене майно. У разі задоволення в повному обсязі вимог заставодержателя залишок коштів використовується для задоволення вимог інших стягувачів у порядку, встановленому цим Законом. Отже, матеріалами справи не підтверджується вилучення або примусова реалізація арештованого майна, тому такий арешт майна третьої особи не порушує чи обмежує права позивача на задоволення його вимог за договором, а також не перешкоджає реалізації ОСОБА_1 першочергового права на задоволення вимог за рахунок майна, що передано в іпотеку, перед іншими особами, які не є іпотекодержателями, за визначених умов при дотриманні встановленого законодавством порядку. При цьому, згідно вищенаведеної частини п`ятої статті 51 Закону України «Про виконавче провадження» за рахунок коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, вимоги заставодержателя задовольняються в першу чергу, а залишок коштів використовується для задоволення вимог інших стягувачів. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову. Аналогічна позиція у подібних правовідносинах викладена у постанові Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 826/11049/16. Частиною першою статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Щодо посилань апелянта на судову практику судів цивільної та господарської юрисдикції, колегія суддів зазначає, що остання не підлягає застосуванню у межах спірних правовідносин при розгляді справи адміністративним судом. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права, а також є ідентичними доводам позовної заяви, яким судом першої інстанції було надано вірну правову оцінку, відтак не є підставою для скасування рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 жовтня 2020 року. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанцї про необґрунтованість позовних вимог та недоведеність позивачем порушеного права. Крім того, судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Відповідно до частини сьмої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України, якою врегульовано особливості провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, суд апеляційної інстанції розглядає справу у десятиденний строк після закінчення строку на апеляційне оскарження з повідомленням учасників справи. Згідно з частиною першою статті 281 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах, визначених статтями 273-277, 280-289 цього Кодексу, суд проголошує повне судове рішення. Враховуючи вищевикладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України та судову практику, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Павлюка Назара Васильовича, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фреш Трейд» про скасування постанови приватого виконавця. Згідно з положеннями ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Відповідно до вимог ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд апеляційної інстанції зазначає, що рішення суду першої інстанції постановлене з додержанням норм матеріального і процесуального права, обставини справи встановлено повно та досліджено всебічно. Заслухавши доповідь головуючого судді, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Керуючись ст. 243, 315, 316, 322 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд П О С Т АН О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 жовтня 2020 року - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 жовтня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена протягом 30 днів, з урахуванням положень ст. 329 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Повний текст постанови складено 09 грудня 2020 року. Головуючий суддя Л.В. Бєлова Судді Н.В. Безименна, А.Ю. Кучма