Постанова Київський апеляційний суд № 759/7479/19

справа № 759/7479/19 головуючий у суді І інстанції Сенько М.Ф. провадження № 22-ц/824/13115/2020 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 23 листопада 2020 року м. Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах: головуючого судді -Березовенко Р.В., суддів:Суханової Є.М., Сержанюка А.С., з участю секретаряМариненко Я.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання дій та рішень протиправними, зобов`язання вчинити певні дії, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,- В С Т А Н О В И В: У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання дій та рішень протиправними, зобов`язання вчинити певні дії, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 . Позовні вимоги обґрунтовано тим, що ОСОБА_2 12.01.2000 року, в порядку Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», звернулась до керівника органу приватизації Київського Державного авіаційного заводу "АВІАНТ" із заявою про передачу їй, та членам її сім`ї ОСОБА_5 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 у приватну власність квартири АДРЕСА_1 , в рівних частках. Вказана заява була задоволена, про що органом приватизації 12.01.2000 року винесено розпорядження №61. ОСОБА_1 заявив позов до Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації, як до правонаступника органу приватизації Київського Державного авіаційного заводу "АВІАНТ", відповідно до якого, з урахуванням наступних змін (уточнень), просив визнати дії та рішення органу приватизації Київського державного авіаційного заводу "Авіант" щодо приватизації квартири АДРЕСА_1 незаконними, скасувати рішення, та зобов`язати відповідача вчинити відповідні дії, прийняти рішення щодо приватизації квартири, з урахуванням його прав на приватизацію житла. Вказує, що позивач був безпідставно позбавлений права на приватизацію житла, а саме, органом приватизації не враховано його права тимчасово відсутнього громадянина за місцем проживання, за яким зберігається житлове приміщення. Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Святошинської районної в місті Києві державної адміністрації про визнання дій та рішення протиправними, зобов`язання вчинити певні дії відмовлено. Не погодившись із вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на обставини зазначені в позовній заяві, порушення норм матеріального та процесуального права,невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги. При цьому, зазначає, що суд безпідставно не долучив подані позивачем докази, які мали значення для справи, не встановив, що на час приватизації спірної квартири позивач не був зареєстрований у ній, проте постійно проживав там разом з багатодітною сім`єю, як законний представник 3-х дітей - сиріт. Відсутність письмової згоди повнолітнього члена сім`ї на приватизацію спільної житлової площі є підставою для визнання недійсним розпорядження органу приватизації. На думку апелянта, внаслідок протиправних дій ОСОБА_2 було прийнято протиправне рішення про приватизацію спірної квартири без його участі, що є порушенням майнових прав та законних інтересів позивача. Вказує, що з моменту ознайомлення позивача з листом Святошинської РДА від 03.01.2019 року почався перебіг строку позовної давності для оскарження рішення про приватизацію спірної квартири. Вважає, що суд першої інстанції не правильно визначив спосіб захисту даного спору. В ухвалі про відкриття апеляційного провадження сторонам було надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу, однак відзиву до суду не надходило. В судовому засіданні апелянт просив апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати. Інші учасники справи належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, до суду не з`явилися, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Відповідно до ст. 263 ЦПК Українирішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом першої інстанції встановлено, що квартира АДРЕСА_1 була об`єктом приватизації, відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду», і наймач квартири ОСОБА_2 мала право на звернення до органу приватизації із заявою про передачу їй та членам її сім`ї даної квартири у приватну власність. Дана заява була подана до належного органу приватизації. Згідно довідки про склад сім`ї (ф.3) від 07.12.1999 р., в квартирі АДРЕСА_1 були зареєстровані та проживали наймач ОСОБА_2 та її діти ОСОБА_5 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 .. Позивач є чоловіком ОСОБА_2 та батьком їх дітей, що підтверджується відповідними доказами. За паспортними даними, позивач був зареєстрований в спірній квартири, проте добровільно знявся з реєстрації і з 03.03.1998 року його місце проживання зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 . Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довід належними та допустимими доказами, що на час приватизації мав статус тимчасово відсутньої особи або постійно проживав у спірній квартирі, а отже, органом приватизації не було допущено порушень Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та Наказу Держжитлокомунгоспу від 15.09.1992 року №56 "Про порядок передачі квартир у власність громадян", тому спірне розпорядження є законним. З вказаними висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується в повній мірі, виходячи з наступного. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст.16 ЦК України). Згідно зі статтями 12,13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів. Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною 5 даної статті передбачено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, а частиною 6 що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За правилами ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК), а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.6 ст.81 ЦПК). При цьому, належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню, як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об`єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом. Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму та означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами. Згідно з ч.2 ст.77 ЦПК України, предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ч.2 ст.43 ЦПК України обов`язок надання усіх наявних доказів до початку розгляду справи по суті покладається саме на осіб, які беруть участь у справі. За вимогами ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи. Згідно ЗУ "Про приватизацію державного житлового фонду», право на приватизацію має наймач житла та члени сім`ї наймача, до яких включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку), разом з наймачем, або за якими зберігається право на житло. Матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про те, що зняття позивача з реєстрації у спірній квартирі носило тимчасовий характер. Ткаож. У матеріалах справи відсутні докази того, що на момент приватизації позивач постійно проживав у спірній квартирі. Натомість колегією суддів встановлено, що позивач добровільно знявся з реєстрації і зареєструвався та переїхав на інше місце проживання, що не заперечувалося самим позивачем під час розгляду справи. За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що позивач не надав належних та допустимих доказів проте, що він на час приватизації постійно проживав в квартирі чи мав права тимчасово відсутньої особи, відповідно до ст. 72 ЖК України. Тому, вірним є висновок про те, що органом приватизації не було допущено порушень Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та Наказу Держжитлокомунгоспу від 15.09.1992 року №56 "Про порядок передачі квартир у власність громадян", а отже, оспорюване розпорядження є законним, а позов безпідставним. Крім того, на думку апеляційного суду безпідставними є доводи апелянта про вчинення протиправних дії ОСОБА_2 щодо створення перешкод у поверненні йому реєстрації за спірною адресою, внаслідок яких прийнято рішення про приватизацію спірної квартири без участі позивача, та у зв`язку з цим критично розцінює поданий позивачем доказ - заяву від 11.03.1998 року (а.с. 19), оскільки відсутні належні та допустимі докази визнання вказаних дій незаконними, а також, що підтвердив сам позивач, до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання її дій неправомірними та за захистом власних майнових прав він не звертався. Доводи позивача, про те що він на час приватизації спірної квартири являвся законний представником трьох дітей-сиріт не є підставою для визнання недійсним розпорядження органу приватизації. Крім того, апеляційним судом не приймаються до уваги надані до матеріалів справи докази, які стосувалися оформлення опіки над дітьми, і в яких відповідно є посилання на його бажання провести тимчасову реєстрацію та дозвіл на цю реєстрацію за адресою АДРЕСА_3 (а.с.14.15). При цьому, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що з 03.03.1998 року зареєстроване місце проживання позивача за адресою: АДРЕСА_2 не носило тимчасових характер, а отже, на час проведення приватизації спірного житла позивач мав постійну реєстрацію за іншою адресою. Обґрунтовуючи судове рішення, крім іншого, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду № 524/3490/17-ц від 27.03.2019 року, згідно якого: «Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким судами надана належна оцінка, Верховний Суд доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх». Отже, переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення про відмову у задоволені позову, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги, колегією суддів розцінюються критично і до уваги не приймаються, оскільки зводяться лише до переоцінки доказів та тлумачення норм права на розсуд апелянта, однак при цьому не ґрунтуються на нормах діючого законодавства та жодним чином не спростовують висновків суду, викладених в рішенні. Таким чином, доводи апеляційної скарги про незаконність та необґрунтованість оскаржуваного судового рішення, порушення судом норм матеріального та процесуального права при його ухваленні, на переконання апеляційного суду, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи. Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,- П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року залишити без задоволення. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 09 липня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України. Головуючий: Р.В. Березовенко Судді: Є.М. Суханова А.С. Сержанюк