Постанова Чернівецький апеляційний суд № 725/705/20

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 26 листопада 2020 року м. Чернівці справа № 725/705/20 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Одинака О. О. суддів Кулянди М.І., Половінкіної Н.Ю. секретар Чубрей І.І. позивач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 апеляційна скарга ОСОБА_2 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , на рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 17 вересня 2020 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Федіна А.В. ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог В лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом. Просив витребувати у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частку однокімнатної квартири АДРЕСА_1 . Посилався на те, що рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 11 травня 2017 року було визнано недійсним договір купівлі-продажу від 27 жовтня 2015 року, укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «Естейт Селлінг» в частині продажу 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , яку в свою чергу ТзОВ «Естейт Селлінг» 12 червня 2016 року продало ОСОБА_2 1/2 частка вказаної квартири підлягає витребуванню, оскільки така квартира була відчужена без згоди позивача. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 17 вересня 2020 року позов задоволено. Витребувано з незаконного володіння як добросовісного набувача - ОСОБА_2 , на користь ОСОБА_1 1/2 частку однокімнатної квартири АДРЕСА_1 . Суд виходив з того, що частина спірної квартири вибула з володіння позивача не з його волі, а набувач ОСОБА_2 не знала і не могла знати, що придбала квартиру за відплатним договором в особи, яка не мала права відчужувати її частку. Короткий зміст вимог апеляційної скарги В апеляційній скарзі ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначав, що судом першої інстанції не враховано, що позивачем не було доведено вибуття 1/2 частки однокімнатної квартири АДРЕСА_1 з його володіння поза його волею. Узагальнені доводи та заперечень інших учасників справи Інші учасники справи відзив на апеляційну скаргу не подавали.

Мотивувальна частина Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій Заочним рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 29 листопада 2012 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № CVХ0GA0000000113 від 7 квітня 2008 року в розмірі 33 814 доларів США 65 центів звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_1 шляхом продажу вказаного предмету іпотеки ПАТ КБ «Приватбанк» з укладенням від імені ОСОБА_1 , ОСОБА_4 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою покупцем та з можливістю здійснення всіх передбачених нормативно-правовими актами держави дій, необхідних для продажу предмету іпотеки. На підставі вказаного судового рішення 27 жовтня 2015 року між ПАТ КБ «Приватбанк», який діяв від імені ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , та ТзОВ «Естейт Селлінг» було укладено договір купівлі-продажу. Відповідно до умов вказаного договору ПАТ КБ «Приватбанк» передав у власність покупцю ТзОВ «Естейт Селлінг» нерухоме майно, а саме однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , а покупець прийняв у власність нерухоме майно та зобов`язався сплатити продавцю кошти у сумі 280 350 гривень. 12 лютого 2016 року ТзОВ «Естейт Селлінг» та ОСОБА_2 уклали договір купівлі - продажу. Відповідно до його умов ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_1 (а.с.14). 12 лютого 2016 року ОСОБА_2 зареєструвала своє право власності на квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується інформаційною довідкою від 30 червня 2020 року, №214302590 (а.с.45-47). Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 11 травня 2017 року визнано недійсним договір купівлі-продажу від 27 жовтня 2015 року, укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ТзОВ «Естейт Селлінг» в частині продажу 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 (а.с.12-13). Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково з наступних підстав. Так, згідно статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Відповідно до статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Статтею 264 ЦПК України визначено питання, які вирішує суд під час ухвалення рішення суду. Апеляційний суд вважає помилковим висновок суду першої інстанції про можливість витребування від ОСОБА_2 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 . Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)). Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168). Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право: Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними. Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)). Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17). Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Такий правовий висновок Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16. Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Апеляційний суд вважає необхідним зазначити про те, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Витребувати можна лише індивідуально визначене майно, однак суд першої інстанції витребував 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 . В матеріалах справи відсутні докази про те, що 1/2 частка квартири АДРЕСА_1 виділена в натурі. Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції не врахував, що відповідно до положень статей 387, 388 ЦК України витребувати можна індивідуально визначену річ, а не частку в праві спільної часткової власності. Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовим висновком, який Верховний Суд виклав у постанові від 30 вересня 2020 року у справі № 447/880/15-ц. Отже, позивач обрав неналежний спосіб захисту порушеного права. Згідно частини 4 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Судом апеляційної інстанції встановлено неправильне застосування норм матеріального права, а тому суд має право вийти за межі доводів апеляційної скарги. Апеляційний суд вважає помилковим аргумент апеляційної скарги про те, що позивачем не було доведено вибуття 1/2 частки однокімнатної квартири АДРЕСА_1 з його володіння поза його волею. Апелянт посилається на ту підставу, що факт підписання ОСОБА_1 договору іпотеки в якості забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 7 квітня 2008 року свідчить про волю позивача на вибуття квартири з його володіння у випадку невиконання кредитних зобов`язань. З позовної заяви вбачається, що позивач обґрунтовує свої вимоги тією обставиною, що нерухоме майно вибуло з його володіння поза його волею на підставі договору купівлі продажу від 27 жовтня 2015 року. З рішення Першотравневого районного суду від 11 травня 2017 року у справі №725/5438/16-ц вбачається, що позов ОСОБА_1 до ПАТ КБ «ПриватБанк», ТзОВ «Естейт Селлінг» про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 27 жовтня 2015 року був пред`явлений з тих підстав, що вказаний договір було укладення відповідачами в період дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» та з порушенням його положень. Згідно пункту 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» від 3 червня 2014 року, № 1304-VII (далі - Закону) протягом дії цього Закону не може бути примусово звернено стягнення (відчужене без згоди власника) на майно, що віднесене до об`єктів житлового фонду (далі - нерухоме житлове майно), об`єкт незавершеного житлового будівництва, майнові права на нього, що є предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно/об`єкт незавершеного житлового будівництва/майнові права виступають як забезпечення виконання зобов`язань фізичної особи (позичальника або майнового поручителя) за кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного житлового будівництва, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності немає іншого нерухомого житлового майна; або; таке нерухоме житлове майно придбавалося за кредитні кошти і при цьому умовами кредитного договору передбачена заборона реєстрації місця проживання позичальника або майнового поручителя за адресою знаходження нерухомого житлового майна, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності немає іншого нерухомого житлового майна; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного житлового будівництва) не перевищує 140 квадратних метрів для квартири та 250 квадратних метрів для житлового будинку. У вказаному рішенні судом першої інстанції встановлено, що дія Закону поширюється на правовідносини, які виникли між сторонами у справі №725/5438/16-ц та з таких підстав договір купівлі-продажу від 27 жовтня 2015 року був визнаний недійсним. Вказані обставини свідчать, що квартира АДРЕСА_1 вибула з володіння позивача поза його волею, оскільки останній, як власник вказаного нерухомого майна, не давав згоду на відчуження такого майна в період дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому його слід скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в позові. Щодо судових витрат Частиною 13 статті 141 ЦПК України встановлено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. За подання до суду апеляційної скарги підлягав сплаті судовий збір в сумі 2943 гривні 68 копійок. Згідно довідки Департаменту праці та соціального захисту населення Чернівецької міської ради від 19 жовтня 2018 року №09/07/07-18, довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією №197366, ОСОБА_2 є інвалідом першої групи (а.с.90-92). Згідно пункту 9 частини 1 статті 5 Закону України «Про судовий збір» від 8 липня 2011 року, № 3674-VI від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються особи з інвалідністю I та II груп, законні представники дітей з інвалідністю і недієздатних осіб з інвалідністю. Отже ОСОБА_2 була звільнена від сплати судового збору за подання до суду апеляційної скарги в сумі 2943 гривні 68 копійок. За таких обставин з ОСОБА_1 слід стягнути судовий збір за подання до суду апеляційної скарги в сумі 2943 гривні 68 копійок в дохід держави. Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якої діє ОСОБА_3 , задовольнити частково. Рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 17 вересня 2020 року скасувати. В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про витребування частки квартири відмовити. Стягнути з ОСОБА_1 судовий збір за подання до суду апеляційної скарги в сумі 2943 (дві тисячі дев`ятсот сорок три) гривні 68 копійок в дохід держави. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повна постанова складена 26 листопада 2020 року. Головуючий О.О. Одинак Судді М.І. Кулянда Н.Ю. Половінкіна