Постанова Київський апеляційний суд № 753/12080/18

З Апеляційне провадження № 22-ц/824/8091/2020 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 25 листопада 2020 року м. Київ Унікальний номер справи 753/12080/18 Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шахової О.В., суддів: Вербової І.М., Саліхова В.В., за участю секретаря судового засідання Кузнєцової В.В., сторони справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: Комунальне підприємство з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс», Київська міська рада, третя особа - Дарницька районна в місті Києві державна адміністрація, розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу Київської міської ради, на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 25 жовтня 2019 року, ухваленого в приміщенні суду під головуванням судді Колесника О.М., - В С Т А Н О В И В: У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до КП з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс», КМР, третя особа Дарницька районна в м. Києві державна адміністрація, про визнання членом сім`ї та наймачем квартири. Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 21.12.2006 Деснянською районною у м. Києві державною адміністрацією Ружицькій В.П. видано ордер на жиле приміщення, на підставі якого вона разом з сином ОСОБА_2 вселилася у квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . 12.09.2007 ОСОБА_3 уклала з Комунальним підприємством з експлуатації і ремонту житлового фонду договір найму житла в будинках державного і комунального житлового фонду. Вказує, що вона є матір`ю ОСОБА_3 та бабою ОСОБА_2 . У 2008 році на прохання дочки та онука покинула своє місце проживання у селі та вселилася до спірної квартири для догляду за хворою дочкою. ІНФОРМАЦІЯ_1 її донька померла, після чого наймачем квартири за раніше укладеним договором було визнано її сина ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вказувала, що вона фактично проживала у квартирі зі своїм онуком однією сім`єю, вела з ним спільне господарство, проте не здійснила у квартирі реєстрацію свого місця проживання. Після смерті онука звернулася до КП «Житло-сервіс» з проханням визнати її наймачем квартири, проте їй у цьому було відмовлено. На момент звернення з позовом вона зі своїми родичами проживає у квартирі та несе усі витрати на її утримання. З огляду на викладене, уточнивши позовні вимоги, просила визнати її членом сімї наймача квартири ОСОБА_2 ; визнати її наймачем квартири замість ОСОБА_2 . Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 28 жовтня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право користування житловим приміщенням - двокімнатною квартирою за адресою: АДРЕСА_1 . Не погодившись з вказаним рішенням суду КМР подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом процесуального та невірне застосування матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову. На обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, зокрема, що суд помилково прийняв до уваги акти від 05.01.2016 та від 26.10.2017 про факт постійного проживання ОСОБА_1 у спірній квартирі, оскільки як вбачається, позивач ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , а отже вказане житло і є місцем її проживання. До того ж, вказані акти посвідчені органами, до компетенції яких не входять такі повноваження. В матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б підтвердили ту обставину, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 висловлювали свою згоду щодо вселення позивача в квартиру та визнання її членом сім`ї. Будь-яких доказів того, що позивач була пов`язана спільним побутом ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та вела з ними спільне господарство суду надано не було. Також не доведено факту проживання з донькою та онуком однією сім`єю. Виключно покази свідків не можуть бути належними доказами факту надання згоди донькою та онуком на вселення позивача у квартиру АДРЕСА_3 . Рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання членом сім`ї наймача та визнання наймачем не оскаржується, а тому відповідно до ст. 367 ЦПК України не переглядається судом апеляційної інстанції. Учасники справи правом подачі відзиву на апеляційну скаргу не скористалися. В судовому засіданні апеляційного суду представник КМР - Хрущ А.П. та представник Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації - Лимич Л.Г. доводи апеляційної скарги підтримали, з підстав в ній викладених, просили скасувати рішення суду, та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову. Представник позивача ОСОБА_4 заперечувала проти доводів апеляційної скарги, просила рішення суду першої інстанції залишити без змін. Відповідач КП з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» в судове засідання свого представника не направив. Про день, час та місце розгляду справи повідомний належно (ас.204-205), проте про причини неявки суд не повідомив. Відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого по справі судового рішення, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Статтею 12 ЦПК України встановлено принцип змагальності сторін в цивільному процесі, який полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених Законом. При цьому сторона самостійно несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Обов`язок доведення своєї позиції за допомогою належних та допустимих доказів міститься і в ст. 81 ЦПК України. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. За таких умов суд може приймати та покладати в основу рішення по справі лише ті обставини, які були доведені сторонами. При цьому сторона сама визначає обсяг та достатність доказів, що надає до суду, а витребування таких доказів судом самостійно без наявності передбачених законом підстав у чітко визначених випадках було б порушення принципу змагальності сторін в судовому процесі, що є неприпустимим. Згідно положень ст. 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. Положеннями ст. 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням. Відповідно до ст. 106 ЖК України, повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача. У разі відмови наймодавця у визнанні члена сім`ї наймачем за договором найму спір може бути вирішено в судовому порядку. Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12, у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК Української РСР). Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (частина друга статті 65 ЖК Української РСР). Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, згідно з розпорядженням Деснянської районної у м. Києві державної адміністрації від 16.10.2006 № 1395 та на підставі ордера № 003446 серії Б ОСОБА_3 та її син ОСОБА_2 , набули право користування двокімнатною квартирою жилою площею 34,92 кв.м, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 7-8). 12.09.2007 між Комунальним підприємством з експлуатації і ремонту житлового фонду (наймодавцем) та ОСОБА_3 (наймачем) було укладено договір найму житла в будинках державного і комунального житлового фонду, предметом якого є надання наймодавцем наймачу і члену її сім`ї - сину ОСОБА_2 , у безстрокове користування вищевказаної квартири (а.с. 9-10). ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла (а.с. 19). Судом також встановлено, що після смерті ОСОБА_3 наймачем квартири визнано її сина ОСОБА_2 (ас.20-21). ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_2 помер (а.с. 42). За витягами з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження і про шлюб та свідоцтвом про народження ОСОБА_2 та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 є матір`ю ОСОБА_3 та бабою ОСОБА_2 (а.с. 11-18). З 1960 р. місце проживання ОСОБА_1 зареєстроване за адресою: АДРЕСА_5 (а.с. 40-41). Згідно актів від 05.01.2016 та від 26.10.2017 за підписами мешканців будинку АДРЕСА_4 , засвідченими начальником відділення № 5 та заступником начальника відділення «Лівобережне» КП «Житло-Сервіс» (а.с. 22, 36-37) та показань свідка ОСОБА_5 , яка мешкає в будинку і працює конс`єржем, у 2008 року вона познайомилась з позивачем, її дочкою ОСОБА_3 та онуком ОСОБА_2 . Свідок підтвердила, що з 2008 року ОСОБА_1 постійно і безперервно проживає у спірній квартирі - спочатку вона доглядала за своєю дочкою, яка тяжко хворіла і майже постійно знаходилась на стаціонарному лікуванні, а після її смерті залишилась проживати з онуком, піклувалась про нього, в усьому йому допомагала, готувала їсти, прибирала, зі своєї пенсії виділяла кошти на оплату комунальних послуг. Після загибелі ОСОБА_2 з огляду на похилий вік позивача з нею став проживати її другий онук ОСОБА_6 . Допитані судом свідки - родичі позивача - онук ОСОБА_7 та дочка ОСОБА_8 , повідомили суду, що у 2008 року ОСОБА_1 на прохання дочки ОСОБА_3 та її сина ОСОБА_2 вселилася у спірну квартиру для постійного проживання, і до цього часу продовжує проживати у ній. Свідки пояснили, що ОСОБА_3 важко хворіла та потребувала постійного догляду, а тому позивач доглядала за нею і піклувалася про онука, жила з ними однією сім`єю, вела спільний побут, брала участь у спільних витратах, в тому числі і на утримання житла, а після смерті дочки продовжила мешкати однією сім`єю з онуком. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що встановлені судом на підставі наданих позивачем і наведених вище доказів, які суд визнав належними і допустимими та поклав в обґрунтування свого рішення, свідчать про те, що позивач і померлі наймачі є близькими родичами, понад 10 років спірна квартира є постійним місцем проживання позивача, яка вселилася у неї як член сім`ї за згодою попередніх наймачів - дочки та онука, з якими проживала однією сім`єю, вела з ними спільне господарство, мала спільний бюджет, несла спільний обов`язок по утриманню квартири, при цьому жодні угоди про порядок користування жилим приміщенням між позивачем та наймачами не укладались. Таким чином суд вважав, що позивач несе усі обов`язки наймача, квартира тривалий час є її основним місцем проживання. Апеляційний суд погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. За вимогами житлового законодавства України, а саме, п. 1 ч. 1 ст. 15 ЖК УРСР, виконавчі комітети районних, міських, районних на території району, міста, району в місті здійснюють державний контроль за використанням і схоронністю житлового фонду (частина перша статті 30 ЖК УРСР). Виконавчі комітети районних, міських, районних у містах Рад народних депутатів вирішують й інші питання в галузі використання і забезпечення схоронності житлового фонду, віднесені до їх відання законодавством Союзу РСР і Української РСР (ч. 2 ст. 15 ЖК УРСР). Житлово-експлуатаційні організації забезпечують схоронність житлового фонду і належне його використання, високий рівень обслуговування громадян, а також контролюють додержання громадянами правил користування жилими приміщеннями, утримання жилого будинку і придомової території (ч. 2 ст. 24 ЖК УРСР). Таким чином, відповідачі КП з експлуатації і ремонту Житлового фонду "Житло-Сервіс" та Київськаміська рада за законом є органами, які здійснюють державний контроль, зокрема, за використанням та експлуатацією державного житлового фонду. На вимогу ст. 81 ЦПК України, відповідачі, зокрема, Київська міська рада, яка оскаржує рішення, встановлені судом обставини про вселення та проживання позивачки в спірному житловому приміщенні не спростували, в той час як про смерть основного наймача спірної квартири їм стало відомо відразу - з 2009 року. Проте, з зазначеного часу та до часу переоформлення договору найму спірної квартири за сином померлої ОСОБА_2 , належний контроль щодо законності проживання в квартирі (крім померлих) інших осіб - відповідачі не здійснювали. Не здійснено відповідачами такий контроль і після смерті останнього наймача - з січня 2015 року. Про факт обізнаності відповідачів про звільнення квартири свідчить звернення ОСОБА_1 наприкінці 2015 року до відповідача КП з заявою про визнання її наймачем спірної квартири та пояснення в судовому засіданні апеляційного суду представника КМР про те, що з вимогами про визнання права користування на спірну квартиру позивачка також зверталася в 2015 році. Між тим, тривалий час відповідачі питання про звільнення спірного приміщення у встановленому законом порядку не ставили. Як встановлено судом, ОСОБА_1 з 2008 року за згодою попередніх наймачів користується спірною квартирою, має до неї доступ, несе відповідальність за її технічний стан, сплачує платежі за отримання послуг (а.с. 29-35). В рішенні ЄСПЛ по справі № 29979/04 «Рисовський проти України» пункти 70-71, Європейський Суд з прав людини, аналізуючи відповідність мотивування Конвенції, підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування», зазначає, що такий принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Потреба виправити "минулу" помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу; у контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власнику. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, які вони стосуються. Аналогічний висновок міститься у справі " Пінкова та Пінк проти Чеської республіки" та "Гаші проти Хорватії" та "Трго проти Хорватії". А у рішенні ЄСПЛ від 01 червня 2006 року у справі "Федоренко проти України", зазначено про необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини, а також пропорційності між застосовуваними заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її права. Зважаючи на встановлені обставини справи, розглянувши доводи апеляційної скарги через призму законодавства, зокрема ЖК УРСР, апеляційний суд вважає, що найбільш законним та обґрунтованим вирішенням вказаного спору, який виник між фізичною особою та органами державної влади, є рішення про визнання за ОСОБА_1 права користування заявленим житловим приміщенням, враховуючи принцип справедливості, добросовісності і розумності. Апеляційний суд при цьому, враховує особливі обставини, встановлені судом першої інстанції, а саме, що вона є близькою родичкою попередніх наймачів, її донька ОСОБА_3 тяжко хворіла на цукровий діабет і туберкульоз і постійно перебувала на стаціонарному лікуванні, а її онук ОСОБА_2 загинув в ранньому віці. Апеляційний суд вважає за необхідне також зазначити, що вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права (див. рішення у справі "Ентрік проти Франції" (Hentrich v. France) від 22.09.1994 р., серія А № 296-A, с. 19- 20, п. 42). Хоча проблему тлумачення національного законодавства мають вирішувати передусім національні органи влади, зокрема суди, завдання Суду полягає в тому, щоб з`ясувати, чи не суперечить результат такого тлумачення положенням Конвенції (див. рішення у справі "Кушоґлу проти Болгарії" (Kushoglu v. Bulgaria) від 10.05.2007 р., № 48191/99, п. 50)..." Проте, принцип справедливості, добросовісності і розумності є проявом категорій справедливості, добросовісності і розумності як суті права загалом. Через призму природних принципів справедливості, добросовісності і розумності має оцінюватися і тлумачитися все позитивне і природне право і наслідки його застосування. Основне призначення цього принципу вбачається в "наданні суддям більше можливостей з`ясовувати в повному обсязі фактичні обставини справи і, насамкінець, установити об`єктивну істину". Закріплений вітчизняним законодавцем принцип справедливості, добросовісності і розумності має визнаватися не сукупністю трьох принципів, а єдиним принципом, який проявляється в єдності взаємопов`язаних трьох складових. Справедливість є конкретною та універсальною за сферами використання категорією, що адекватно може бути реалізована через невичерпну багатоманітність правозастосовної діяльності і захищається судом, коли несправедливість стає нестерпною. Добросовісність має "обмежувальну" функцію, згідно з якою правило, обов`язкове для сторін не застосовується настільки, наскільки за даних обставин це буде неприйнятним відповідно до критерію розумності та справедливості. Отже, добросовісність може за даних обставин анулювати чи виключити застосування правил, встановлених законом. У цьому зв`язку всі правила, які створюються сторонами чи законом підпадають під контроль судів не для того, щоб оцінити їх внутрішню справедливість, а для того, щоб вирішити чи не призведе їх застосування в конкретній справі до несправедливих результатів. Суди приймають рішення "contra legem" (тобто, всупереч формальному, державному закону), якщо дотримання норм закону призведе до явно несправедливого щодо сторін результату. Отже, "концепція добросовісності може використовуватися в будь-якій ситуації, щоб виправити несправедливість, яка б мала місце, якщо б застосовувалися традиційні правила". При цьому сферою застосування справедливості є "виправлення закону там, де він має недоліки через свою загальність". Таким чином, апеляційний суд вважає неспроможними доводи апеляційної скарги КМР щодо того, що суд першої інстанції, ухвалюючи рішення допустив порушення норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги стосовно неналежних доказів, наданих позивачкою, а саме актів про проживання позивачки в спірній квартирі, які на думку представника КМР посвідчені неповноважною особою, апеляційний суд не приймає до уваги, оскільки ці доводи є формальними та спростовуються матеріалами справи, зокрема, як вбачається, акт від 01.05.2016 посвідчений начальником відділення № 5 КП "Житло-Сервіс", яке є структурним підрозділом відповідача, а в акті від 26.10.2017 посвідчуються лише достовірність підписів осіб, які його склали. Апеляційна скарга не містить обґрунтованих посилань на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, натомість наведені у апеляційній скарзі доводи зводяться до незгоди КМР з висновком суду першої інстанції щодо встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом першої інстанції. Таким чином, апеляційним судом встановлено, що рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновок суду першої інстанції відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, доводи скарги висновків суду не спростовують, а тому відповідно до ст. 375 ЦПК України, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду без змін. Керуючись ст. 367-368, 374-375, 381-384 ЦПК України, суд,- П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу Київської міської ради відхилити. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 25 жовтня 2019 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, касаційна скарга на постанову може бути подана безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повну постанову складено 26 листопада 2020 року. Суддя-доповідач Судді: