Постанова КЦС ВС № 203/456/18

Постанова Іменем України 11 листопада 2020 року м. Київ справа № 203/456/18 провадження № 61-5929св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Синельникова Є. В., суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Анісімов Вячеслав Едуардович, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 07 червня 2019 року у складі судді Католікяна М. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Варенко О. П., Городничої В. С., ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Анісімов В. Е., про визнання договору недійсним. Позовна заява мотивована тим, що вона зареєстрована та проживає у квартирі АДРЕСА_1 , яку вона отримала у спадщину після смерті батьків, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом, виданим П`ятою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою 03 квітня 2020 року. Восени 2004 року її знайомий ОСОБА_3 звернувся до неї з проханням укласти тимчасовий договір купівлі-продажу вищевказаної квартири з метою забезпечення виконання ним боргових зобов`язань за договором позики. Вказане свідчить про відсутність у неї наміру продавати квартиру, в якій вона проживає з 1965 року й до тепер. Через декілька років до неї з вимогою звільнити квартиру письмово звернулася невідома особа, але жодних дій на той час не вчинила. Разом з тим, у грудні 2017 року ОСОБА_2 пред`явив до неї позов про виселення, з якого вона дізналася, що останній є власником квартири АДРЕСА_1 . На підставі вказаного ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 04 червня 2004 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Анісімовим В. Е. та зареєстрований в реєстрі за № 2045, та скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 . Короткий зміст судових рішень Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 07 червня 2019 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 04 червня 2004 року, укладений між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Анісімовим В. Е., зареєстрований у реєстрі за № 2045, та скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на вказану квартиру. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у розмірі 704,80 грн. Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивач одноосібно безперешкодно володіє і користується спірним нерухомим майном, що свідчить про відсутність при укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу волі сторін, спрямованої саме на купівлю-продаж у зв`язку, із чим наявні підстав для визнання цього правочину недійсним. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження, витребувано цивільну справу, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу та зупинено дію рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 07 червня 2019 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 листопада 2020 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення скасувати і ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 . Підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме неправильне застосування статей 229, 230, 234, 235 ЦК України без урахування висновків щодо застосування вказаних норм у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 911/2129/17, постановах Верховного Суду від 16 грудня 2019 року у справі № 755/12358/15-ц, від 28 лютого 2018 року у справі № 553/4224/14-ц, від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц, від 07 лютого 2018 року у справі № 457/1603/14-ц, від 26 вересня 2019 року у справі № 757/22580/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 310/4334/15-ц, від 01 березня 2018 року у справі № 759/12240/14-ц, від 05 вересня 2019 року у справі № 289/1845/14-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 468/65/17-ц, постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі за провадженням № 6-197цс14 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Касаційна скарга мотивована тим, що, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, застосовуючи положення статей 203, 215 ЦК України та визнаючи оспорюваний правочин недійсним, не встановили, у чому саме полягав дефект волі позивача під час укладення договору купівлі-продажу квартири. Разом з тим, Верховний Суд у своїх постановах неодноразово вказував, що, вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Однак, судами вказані обставини встановлені не були, тому оскаржувані судові рішення не можуть бути визнані законними і обґрунтованими. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У травні 2020 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що підстав для скасування оскаржуваних судових рішень немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судами допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи. Фактичні обставини справи, встановлені судами На підставі свідоцтва про право власності на житло від 20 листопада 1996 року, виданого Коксохімічним заводом ім. Калініна 20 листопада 1996 року, та свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого П`ятою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою 03 квітня 2002 року, ОСОБА_1 в цілому належала квартира АДРЕСА_1 . 04 червня 2004 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Анісімовим В. Е. та зареєстрований в реєстрі за № 2045, за умовами якого ОСОБА_1 продала, а ОСОБА_2 купив квартиру АДРЕСА_1 . Відповідно до витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 07 липня 2004 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 було зареєстровано 07 липня 2004 року, реєстраційний номер: 5876567. ОСОБА_1 у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровано з 30 липня 1965 року, місце проживання не змінювала. 2.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає частковому задоволенню. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають. У частині першій статті 264 ЦПК України визначено, що під час ухвалення рішення суд, зокрема, вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. З`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)). У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) зазначено, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту. Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 вказувала, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири був укладений з метою забезпечення виконання її знайомим ОСОБА_3 боргових зобов`язань за договором позики. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивний правочин - це правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином. Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є не фіктивним, а удаваним (стаття 235 ЦК України). На практиці існують труднощі з розмежуванням фіктивних і удаваних правочинів та застосуванням їх правових наслідків. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до, або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який підлягав встановленню судом у цій справі є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договорів купівлі-продажу та з`ясування питання про те, чи не укладені ці угоди з метою приховати іншу угоду та яку саме. Разом з тим, вказуючи на відсутність у позивача волі саме на продаж спірної квартири, суди не встановили наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та, вказуючи на наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , не зазначили у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Таким чином, судами першої та апеляційної інстанцій, при ухваленні оскаржуваних судових рішень, не встановлено і не зазначено у мотивувальні частині в чому полягав брак волі позивача при укладенні оспорюваних правочинів. На стадії касаційного розгляду справи суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, та переоцінювати докази у справі з огляду на положення статті 400 ЦПК України. Враховуючи те, що апеляційний суд наділений достатніми процесуальними повноваженнями щодо дослідження доказів та з урахуванням принципу процесуальної економії, Верховний Суд вважає, що справу доцільно направити на новий апеляційний розгляд для усунення вищезазначених порушень. Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Оскільки апеляційний суд не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, і не перевірив доводи сторін та надані на їх підтвердження докази, то оскаржувана постанова апеляційного суду відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Усунути ці недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень суду касаційної інстанції неможливо. При новому розгляді справи суду необхідно дати належну оцінку доводам і поданим сторонами доказам в обґрунтування своїх вимог та заперечень, як в цілому, так і кожному доказу окремо. Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково. Постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 лютого 2020року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович