LLegalAIпошук судової практики
← повернутись до результатів

Постанова 4856120/2395/20-а

від 24.11.2020 ·

П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ Справа № 120/2395/20-а Головуючий суддя 1-ої інстанції - Чернюк А.Ю. Суддя-доповідач - Гонтарук В. М. 24 листопада 2020 року м. Вінниця Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді: Гонтарука В. М. суддів: Франовської К.С. Совгири Д. І. , розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 17 серпня 2020 року (ухвалене в м. Вінниці) у справі за адміністративним позовом Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені, В С Т А Н О В И В : в червні 2020 року позивач звернувся до суду із позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені. Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 17 серпня 2020 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та ухвалити нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог. В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що на його думку, призвело до неправильного вирішення спору. 07 жовтня 2020 року до суду від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено про безпідставність доводів апеляційної скарги. Сьомий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 16 листопада 2020 року, з урахуванням вимог ст.306, 311 КАС України, вирішив розглядати дану справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами. За таких умов згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України при розгляді справи в порядку письмового провадження фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги та відзиву, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне. Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду неоспорені факти про те, що фізична особа-підприємець ОСОБА_1 перебуває на обліку у Вінницькому обласному відділенні Фонду соціального захисту як суб`єкт господарської діяльності, який у своїй діяльності використовує найману працю. Згідно з даними поданого відповідачем до Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2019 рік, середньооблікова чисельність штатних працівників становить - 16 осіб, з них середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність - 0 осіб, кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" - 1 особа. Вважаючи, що відповідач не забезпечив встановленого нормативу одного робочого місця для працевлаштування особи з інвалідністю та не сплатив адміністративно-господарські санкції, Вінницьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося до суду з вимогами про стягнення адміністративно-господарських санкцій, а також про стягнення нарахованої пені у загальному розмірі 55538,60 грн. Надаючи оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з частиною 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Спеціальним законом, який визначає основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами є Закон України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні". Статтею 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" встановлено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відповідно до статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону. Отже, чинним законодавством України передбачено гарантії соціального захисту інвалідів шляхом встановлення особливих вимог щодо організації робочого місця інваліда та покладення на підприємства обов`язку забезпечувати для інвалідів належні та безпечні умови праці з урахуванням медичних показань, але без встановлення для підприємств жодних обмежень щодо обов`язку працевлаштування інвалідів. Згідно зі статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 9 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Відповідно до пункту 2 Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 31.01.2007 року № 70, інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом. Згідно зі статтею 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Отже, особа з інвалідністю, яка виявила бажання працювати може самостійно звернутись до підприємства, установи, організації та самостійно влаштуватись на роботу, або звернутись до державної служби зайнятості, яка забезпечить їй таке право. У свою чергу, підприємства, установи, організації мають подавати інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів центру зайнятості за місцем їх реєстрації з моменту виникнення такого обов`язку. Відповідно до статті 18-1 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" особа з інвалідністю, яка не досягла пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованою у державній службі зайнятості як безробітна. Рішення про визнання особи з інвалідністю безробітною і взяття її на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання особи з інвалідністю на підставі поданих нею рекомендацій МСЕК та інших передбачених законодавством документів. Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань. Наведене свідчить про те, що обов`язок підприємства щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком здійснювати підбір та працевлаштовувати осіб з інвалідністю на створені робочі місця. Такий обов`язок покладається на державну службу зайнятості. Даний висновок суду узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 26.06.2018 року у справі № 806/1368/17 та від 08.08.2019 року у справі № 805/1436/16-а. Згідно з частиною 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Разом із тим, на суб`єктів господарської діяльності хоч і не покладається обов`язок працевлаштовувати осіб з інвалідністю, але покладається обов`язок створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю та інформувати про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування осіб з інвалідністю. За приписом пункту четвертого частини 3 статті 50 Закону України "Про зайнятість населення" роботодавці зобов`язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про: попит на робочу силу (вакансії). Отже, своєчасно та у повному обсязі надавши інформацію про попит на вакансії суб`єкт господарської діяльності, фактично, вживає усіх залежних від нього, передбачених чинним законодавством, заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих осіб з інвалідністю установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення. Аналізуючи доводи апелянта стосовно протиправності дій відповідача щодо не працевлаштування осіб з інвалідністю, колегія суддів зазначає наступне. З матеріалів справи встановлено, що відповідно до форми 10-ПІ "Звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів" за 2019 рік, що надавався відповідачем до Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу становила 16 осіб, серед яких, за даними звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів, відсутні особи, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність. Наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31.05.2013 року, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.06.2013 року за № 988/23520, затверджено форму статистичної звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", та порядок її подання. При цьому, колегія суддів зазначає, що на момент виникнення спірних правовідносин законодавство не встановлювало обов`язку суб`єктів господарської діяльності подавати форму 3-ПН щомісячно чи з будь-якою іншою періодичністю. Як встановлено судом першої інстанції та знайшло своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи, відповідачем у 2019 році була створена необхідна кількість робочих місць для осіб з інвалідністю та проінформовано про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування інвалідів, шляхом подання звітів за формою 3-ПН протягом 2019 року. З матеріалів справи встановлено, що згідно листа Вінницького міського центру зайнятості № 04-17/2015-20 від 26.05.2020 року, протягом 2019 року фізична особа-підприємець ОСОБА_1 надавав звіти про попит на робочу силу (вакансії) для осіб, які мають інвалідність за посадою логіст. При цьому зазначено, що у період з 01.04.2019 року по 27.12.2019 року безробітні особи, які мають інвалідність та відповідали вимогам посади логіста, на обліку у центрі зайнятості не перебували. Викладене свідчить про виконання відповідачем вимог щодо створення робочих місць, відповідно до нормативів встановлених статтею 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", та належне інформування центру зайнятості про наявність вільних робочих місць та потребу у направленні центром зайнятості осіб з інвалідністю для працевлаштування. Колегія суддів зазначає, що позивач, як суб`єкт владних повноважень, не надав жодних доказів на підтвердження того, що відповідач протягом 2019 року не створив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю або неправомірно відмовив таким особам у прийнятті на роботу. Згідно з частиною першою статті 217 Господарського кодексу України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Адміністративно-господарська відповідальність, передбачена статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", за своєю правовою природою є господарсько-правовою відповідальністю. Підставою для застосування такої відповідальності учасника господарських відносин, згідно з частиною 1 статті 218 Господарського кодексу України, є вчинене роботодавцем правопорушення в сфері господарювання. Відповідно до частини другої зазначеної статті учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. Отже для стягнення (сплати) передбачених статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" адміністративно-господарських санкцій обов`язковою умовою є наявність вини особи в спричиненому нею правопорушенні. Судом встановлено, що відповідачем були виконані вимоги Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю та прийняття заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю. Доказів, які б свідчили про те, що відповідач відмовляв у прийнятті на роботу осіб з інвалідністю, які безпосередньо зверталися до суб`єкта господарської діяльності, або які були направлені до відповідача для працевлаштування, позивачем ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції не надано та матеріали справи не містять. З огляду на наведені обставини, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що адміністративний позов не підлягає задоволенню. За таких обставин, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції в повній мірі надав оцінку усім вказаним обставинам та зібраним по справі доказам, у зв`язку із чим, ухвалив законне та обґрунтоване рішення. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції та не підтверджують неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права або порушення норм процесуального права, то підстави для скасування або зміни оскаржуваного судового рішення відсутні. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : апеляційну скаргу Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 17 серпня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили в порядку та в строки, передбачені ст. 325 КАС України. Головуючий Гонтарук В. М. Судді Франовська К.С. Совгира Д. І.

релевантний фрагмент
Посилання у тексті:
· понад 3 посилання поспіль згортаються у «+N»