Постанова 4803 № 188/809/19

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Провадження № 22-ц/803/8187/20 Справа № 188/809/19 Суддя у 1-й інстанції - Бурда П. О. Доповідач - Макаров М. О. Категорія 5 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 10 листопада 2020 року м. Дніпро Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі: головуючого судді Макарова М.О. суддів Куценко Т.Р., Ткаченко І.Ю. при секретарі Керімовій-Бандюковій Л.К. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 22 червня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «НІБАС», Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, Петропавлівської селищної ради Петропавлівського району Дніпропетровської області, третя особа Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області про визнання незаконним та скасування розпорядження, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, - В С Т А Н О В И Л А : У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «НІБАС», Петропавлівської районної державної адміністрації, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння. Позов, з урахуванням його уточнень, мотивовано тим, що її батькам ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , як членам КСП «Прогрес» на підставі сертифікатів належало право на земельну частку (пай). На початку 1999 року до них звернувся відповідач ТОВ Агрофірма НІБАС з пропозицією взяти у них в користування на 20 років земельні ділянки, на які вони мають право за сертифікатом, а відповідач їм протягом 20 років буде передавати щорічно по 1 тонні пшениці 3-го класу або іншої сільськогосподарської продукції. 13 квітня 1999 року ТОВ «Агрофірма «НІБАС» уклав з батьками позивача договір міни. Відповідно до умов договору ОСОБА_2 та ОСОБА_3 обміняли належні їм на підставі сертифікатів право на земельну ділянку (пай) в колективному сільськогосподарському підприємстві «Прогрес», а ТОВ «Агрофірма «НІБАС» зобов`язався протягом 20 років з моменту укладання цього договору передавати їм по одній тоні пшениці 3-го класу або іншої сільськогосподарської продукції. Також за вказаним договором батьки позивача уповноважили ТОВ «Агрофірма «НІБАС» виділити земельну ділянку в натурі з одержанням державного акту на право власності на землю на їх ім`я. Договір міни між батьками позивача та ТОВ «Агрофірма «НІБАС» укладено 13 квітня 1999 року і строк користування земельними ділянками (паями) закінчився 13 квітня 2019 року. ТОВ АФ «Нібас» 16 серпня 2011 року звернулось до Петропавлівської райдержадміністрації із заявою про видачу державних актів на право приватної власності на землю замість сертифікатів на земельну частку (пай) в кількості 157 штук (згідно з реєстром). Розпорядженням голови районної державної адміністрації від 06 червня 2011 року № Р-251-11 ТОВ АФ «Нібас» було передано земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) в кількості 157 штук згідно з реєстром загальною площею 1042,82 га ріллі із подальшим отриманням державних актів. Двома з цих земельних ділянок є земельні ділянки, отримані на підставі сертифікатів про право на земельну частку (пай) серії ДП № 0127392 та серії ДП № 0127168, які належали батькам позивача. Батьки позивача померли і вона прийняла спадщину після їх смерті. Позивач вважає, що укладені її батьками з ТОВ «Агрофірма «НІБАС» договори міни є багатосторонніми, а також строковими, бо угоди, в яких визначений або момент виникнення у її сторін прав і обов`язків, або момент її припинення, вважаються строковими угодами, на підставі чого відповідач 1 зобов`язаний повернути земельні ділянки. Щодо видання розпорядження голови Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 06 червня 2011 року № Р-251-11 позивач стверджує, що воно незаконне, бо Петропавлівська районна державна адміністрація Дніпропетровської області видала його раніше, ніж надійшла заява ТОВ «Агрофірма «НІБАС», який, крім того, не мав права оформити право власності на ці земельні ділянки на себе, а мав це зробити на власників сертифікатів, тобто батьків позивача, як це було передбачено договорами міни. У зв`язку з чим, позивачка просила суд визнати незаконним та скасувати розпорядження голови Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 06 червня 2011 року № Р-251-11 в частині передання Товариству з обмеженою відповідальністю Агрофірма «Нібас» двох земельних ділянок розміром по 6,77 га на підставі сертифікатів на право на земельну частку (пай) серії ДП № 0127168 та серії ДП № 0127392 та договорів міни серії АВА № 522535 від 13 квітня 1999 року та серії АВА №522536 від 13 квітня 1999 року; визнати за позивачем право власності на: земельну ділянку розміром 6,77 га, що розташована на території Петропавлівського [району Дніпропетровської області, яка належала до смерті ОСОБА_2 як колишньому члену КСП «Прогрес»; земельну ділянку розміром 6,77 га, що розташована на території Петропавлівського району Дніпропетровської області, яка належала до смерті ОСОБА_3 як колишньому члену КСП «Прогрес» та яку у подальшому було прийнято у спадщину ОСОБА_2 ; витребувати від Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «НІБАС» на користь позивача та зобов`язати повернути їй майно, яким воно незаконно, без відповідної правової підстави заволоділо, а саме: земельну ділянку розміром 6,77 га, що розташована на території Петропавлівського району Дніпропетровської області, яка належала до смерті ОСОБА_2 як колишньому члену КСП «Прогрес» та правовстановлюючі документи на неї: державний акт про право власності на землю та технічну документацію на неї; земельну ділянку розміром 6.77 га, що розташована на території Петропавлівського району Дніпропетровської області, яка належала до смерті ОСОБА_3 як колишньому члену КСП «Прогрес» та яку у подальшому було прийнято у спадщину ОСОБА_2 та правовстановлюючі документи на неї: державний акт на право власності на землю та технічну документація на неї; судові витрати покласти на відповідача. Рішенням Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 22 червня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що позовні вимоги є недоведеними та необґрунтованими. В апеляційній скарзі ОСОБА_4 просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не повно з`ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об`єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим. Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав. Так, судом встановлено, що 13 квітня 1999 року ТОВ «Агрофірма «НІБАС» в особі ОСОБА_5 , що діяв на підставі доручення, посвідченого приватним нотаріусом Петропавлівського нотаріального округу Свириденко Л.В. 09 квітня 1999 року за реєстровим № 162, що діяв на підставі Статуту та законодавства України та батьки позивача ОСОБА_6 та ОСОБА_3 уклали договори міни серії АВА № 522535 та серії АВА № 522536 про таке:

1. ОСОБА_6 та ОСОБА_3 обміняли належне їм право на земельну частку (пай) в колективному сільськогосподарському підприємстві «Прогрес», належне відповідно на підставі сертифікату серія ДП № 0127168 та сертифікату серія ДП № 0127392, виданих районною державною адміністрацією в Петропавлівському районі Дніпропетровської області 20 травня 1997 року, а ТОВ «Агрофірма «НІБАС» передає їм щорічно по 1 тону пшениці 3-ого класу або іншу сільськогосподарську продукцію на суму не менше вартості 1 тони пшениці 3-ого класу на протязі двадцяти років з моменту укладення цього договору. В разі їх смерті право на одержання сільськогосподарської продукції, належної їй по договору, переходить до їх спадкоємців на тих же умовах.

2. Місцезнаходження земельної частки (паю): Дніпропетровська область, смт. Петропавлівка, КСП «Прогрес». Площа земельної частки (паю) 6,77 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості). Грошова (кадастрова) оцінка земельної частки (паю) 21754 грн.

3. Право на земельну частку (пай) переходить до ТОВ «Агрофірма «НІБАС» з моменту підписання і нотаріального посвідчення цього договору. Предмет обміну вільний від прав і претензій третіх осіб.

4. ТОВ «Агрофірма «НІБАС», одержавши у відповідності з цим договором право на земельну частку (пай), має право здійснювати відносно нього всі угоди, не заборонені законодавством України, в тому числі, має право навиділення його в натурі з одержанням державного акта на право власності на землю.

5. Даний договір після підписання сторонами і нотаріального посвідчення підлягає реєстрації у районній державній адміністрації в Петропавлівському районі Дніпропетровської області з внесенням відповідних змін в Книзі реєстрації сертифікатів.

6. Договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і нотаріального посвідчення.

7. Договір складено і підписано в двох примірниках, один з яких залишається у справах нотаріальної контори, а другий видається громадянину. 13 квітня 1999 року ці договори посвідчено нотаріусом і зазначено, що ці договори підписано в її присутності, особи встановлено, їх дієздатність, а також правоздатність юридичної особи перевірено. Нотаріальну дію зареєстровано в реєстрі за № 1048. ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , його спадкоємцем була ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позивач є спадкоємцем ОСОБА_2 . Ці обставини підтверджуються наданими позивачем доказами: копіями вказаних договорів (а.с.11-12), сертифікатів на право на земельну частку (пай) (а.с.132-135), сторінок паспорту, свідоцтва про народження та свідоцтва про укладення шлюбу позивача (а.с.5-6, 16, 17), свідоцтв про смерть батьків позивача (а.с.14,15), свідоцтв про право на спадщину за законом (а.с.18-19), і визнаються сторонами. 16 травня 2011 року ТОВ «Агрофірма «НІБАС» звернувся до Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області із заявою про видачу державних актів на право приватної власності на землю замість сертифікатів на земельну частку (пай) в кількості 157 штук (згідно з реєстром), виданих ТОВ «Агрофірма «НІБАС». Рішенням земельної комісії з питань регулювання земельних відносин при Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 19 травня 2011 року надано ТОВ «Агрофірма «НІБАС» дозвіл на виготовлення державних актів на право приватної власності на землю замість сертифікатів на земельну частку (пай) в кількості 157 штук (список додається) відповідно до нотаріально посвідчених договорів міни на території Петропавлівської селищної ради Петропавлівського району Дніпропетровської області. Зобов`язано ТОВ «Агрофірма «НІБАС» виготовити державні акти на право приватної власності на землю, після їх одержання повернути Петропавлівській районній державній адміністрації Дніпропетровської області сертифікати. Розпорядженням голови Петропавлівської районної державної адміністрації Дніпропетровської області від 06 червня 2011 року № Р-251-11 було вирішено передати відповідачу 1 як власнику сертифікатів на земельну частку (пай) колишнього КСП «Прогрес» Петропавлівської селищної ради Петропавлівського району Дніпропетровської області відповідно до договорів міни земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) загальною площею 1042,82 га ріллі в кількості 157 штук (згідно з реєстром) та видати державні акти на землю. Зобов`язано відповідача 1 виготовити державні акти на право приватної власності на землю, після їх одержання повернути Петропавлівській районній державній адміністрації Дніпропетровської області сертифікати на земельну частку (пай). Двома з цих земельних ділянок є земельні ділянки, отримані на підставі сертифікатів про право на земельну частку (пай) серії ДП № 0127392 та серії ДП № 0127168, які належали батькам позивача до укладення договорів міни. Відмовляючи у задоволенні позову, районний суд обґрунтовано виходив з того, що позовні вимоги є недоведеними та необґрунтованими. Предметом оспорюваного договору була міна майна батьків позивача у вигляді майнового права на земельну частку (пай) у спільній частковій власності колишніх членів цього підприємства на земельну ділянку ліквідованого КСП «Прогрес» на належне ТОВ «Агрофірма «НІБАС» майно у вигляді пшениці 3-ого класу або іншої сільськогосподарської продукції на суму не менше вартості пшениці 3-ого класу в загальній кількості 20 тон, яка мала передаватися відповідачем позивачу протягом двадцяти років щорічно по одній тоні. Батьки позивача за життя не оспорювали укладені ними з ТОВ «Агрофірма «НІБАС» договори міни. Позивач теж не заявляла вимог про недійсність договорів міни. Отже, вони є чинними. Відповідно до п.3 укладених між батьками позивача та ТОВ «Агрофірма «НІБАС» договорів міни право на земельну частку (пай) переходить до ТОВ «Агрофірма «НІБАС» з моменту підписання і нотаріального посвідчення цього договору. Таким чином, батьки позивача втратили право на земельну частку (пай) з моменту підписання і нотаріального посвідчення договорів міни 13.04.1999 року. Права на земельні ділянки в натурі на місцевості вони взагалі не набували. Звернення позивача до суду через дев`ятнадцять років після укладення договорів, коли відповідач вже поніс витрати на виготовлення технічної документації, формування земельної ділянки, оформлення права власності на неї, як власник здійснював заходи по утриманню цього майна, становить втручання в мирне володіння відповідачем цим майном, гарантоване ст.1 Першого протоколу до Конвенції. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Правовідносини сторін на момент укладення договорів міни регулювалися Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Конституцією України та діючими на той час ЦК Української РСР (далі УРСР) 1963 року, законом України «Про власність», ЗК України в редакції від 13 березня 1992 року, Законом України «Про колективне сільськогосподарське підприємство», Указами Президента України № № 666/94 та 720/95. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Відповідно до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону. Власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом. Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Згідно з ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Стаття 58 Конституції України визначає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Відповідно до ч.1 ст.47 ЦК УРСР в редакції на час виникнення правовідносин між сторонами угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків. Пункт 1 частини 1 статті 44 ЦК УРСР установлював, що повинні укладатись у письмовій формі угоди державних, кооперативних та інших громадських організацій між собою і з громадянами, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, та окремих видів угод, для яких інше передбачено законодавством Союзу РСР і Української РСР. Письмові угоди повинні бути підписані особами, які їх укладають (ч.2 вказаної статті). Згідно з ч.1 ст.47 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу. За змістом ст.86 ЦК УРСР право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Усі форми власності є рівноправними. Відносини власності регулюються Законом України «Про власність», цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Ст.2 Закону України «Про власність» передбачала наступне:

1. Право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

2. Право власності в Україні охороняється законом. Держава забезпечує стабільність правовідносин власності.

3. Кожен громадянин в Україні має право володіти, користуватися і розпоряджатися майном особисто або спільно з іншими.

4. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними.

5. Власність в Україні існує в різних формах. Україна створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту. За змістом ст.4 Закону України «Про власність» власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном (ч.1). Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам (ч.2). Згідно з ч.1 ст.13 Закону України «Про власність» об`єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення. Відповідно до ст.153 ЦК УРСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди. Статтею 241 ЦК УРСР передбачено, що за договором міни між сторонами провадиться обмін одного майна на інше. Кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує. До договору міни застосовуються відповідно правила про договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає з змісту відносин сторін (ст.242 ЦК УРСР). Стаття 7 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» визначає наступне:

1. Об`єктами права колективної власності підприємства є земля, інші основні та оборотні засоби виробництва, грошові та майнові внески його членів, вироблена ними продукція, одержані доходи, майно, придбане на законних підставах. Об`єктами права власності підприємства є також частки у майні та прибутках міжгосподарських підприємств та об`єднань, учасником яких є підприємство. Майно у підприємстві належить на праві спільної часткової власності його членам.

2. Суб`єктом права власності у підприємстві є підприємство як юридична особа, а його члени - в частині майна, яку вони одержують при виході з підприємства. Відповідно до ст.115 ЦК УРСР кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділу своєї частки з спільного майна. Згідно з ст. 22 ЗК України 1992 року право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. У частині 1 ст.23 ЗК України 1992 року зазначено, що право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. ЦК УРСР, ЗК України 1992 року, Закон України «Про власність» не містили визначення майнового права, яким є право на частку у спільній частковій власності реорганізованого (ліквідованого) КСП. Про сертифікат на право приватної власності на земельну частку (пай) із зазначенням у ньому розміру частки (паю) в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному виразі говориться в статті 2 Указу Президента України № 666/94, а статтею 3 цього Указу встановлено, що право на земельну частку (пай) може бути об`єктом купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, застави. Відповідно до абз. 2 п. 24 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 16.04.04 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та видачі державного акта про право власності на землю. Закон України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» був прийнятий тільки 05 червня 2003 року. Виходячи зі змісту ст.2 цього закону, слід визнати, що сертифікат в цьому випадку є документом, який посвідчує право на земельну частку (пай) у земельній ділянці, яка вже поділена на частки, але з них не сформовані окремі земельні ділянки. Суд відповідно до вимог ч.4 ст. 10 ЦПК України застосовує при розгляді справи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протокол 1 до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Як і поняття «цивільних прав і обов`язків», концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у національному праві: певні інші права та інтереси, які становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак і «майном». Отже, при з`ясуванні змісту поняття «майно» недостатньо керуватися національним законодавством держав-учасниць Конвенції. Щоб вирішити питання щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції до конкретної справи ЄСПЛ з`ясовує, чи надають обставини справи в цілому заявнику право на самостійний інтерес, який захищається цією статтею. Аналізуючи практику розгляду ЄСПЛ справ щодо порушення права володіння майном, можна зробити висновок, що поняття «майно», як і «власність», має досить широке тлумачення й охоплює цілу низку економічних інтересів (активів) як матеріальних, так і нематеріальних. ЄСПЛ визнав майном, зокрема, частку у пенсійному фонді (справа «Мюллер проти Австрії», ухвала щодо прийнятності заяви № 6849/72, поданої Christian Muller v. Austria від 16 грудня 1974 р.; майнові права, наприклад, набуте на підставі заповіту право на одержання орендної плати (ренти) за користування земельною ділянкою (ухвала щодо прийнятності заяви № 10741/84 S. v. the United Kingdom від 13 грудня 1984 р.). Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не було враховано того, що в укладеному договорі міни не має суттєвих умов договору, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки в оскаржуваному договорі наявні всі необхідні умови, як того вимагає чинне законодавство. Доводи апеляційної скарги про те, що ТОВ «Агрофірма «НІБАС» не повернув належної земельної ділянки разом з оформленими на них документами, у зв`язку з чим позивачка була вимушена звернутися до суду, колегія суддів не може прийняти до уваги, оскільки право на земельну частку (пай) переходить до ТОВ «Агрофірма «НІБАС» з моменту підписання і нотаріального посвідчення договору міни. Так, матеріалами справи достовірно встановлено, що батьки позивача ніколи не були власниками конкретних земельних ділянок, а лише мали право на одержання останніх в натурі на підставі відповідних сертифікатів. Приведені в апеляційній скарзі доводи апелянтом не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення апелянтом норм процесуального закону. Частиною 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Згідно зі статтею 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України). За приписами статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Доказів того, що батьки позивача були власниками земельних ділянок, позивачкою ні в суді першої інстанції, ні в апеляційній інстанції надано не було. Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року). Згідно із ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Тому, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Таким чином, доводи апеляційної скарги є необґрунтованими, а рішення суду відповідає вимогам закону та матеріалам справи. Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, - П О С Т А Н О В И Л А : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 22 червня 2020 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів. Головуючий суддя М.О. Макаров Судді Т.Р. Куценко І.Ю. Ткаченко