Постанова 4855 № 640/17651/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/17651/20 Суддя (судді) першої інстанції: Кузьменко В.А. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 листопада 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд в складі: головуючого - судді Лічевецького І.О., суддів - Аліменка В.О., Оксененка О.М., при секретарі - Рейтаровській О.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 вересня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг про встановлення відсутності компетенції, ВСТАНОВИВ ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив встановити відсутність компетенції чинного складу Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (далі також - НКРЕКП). Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 серпня 2020 року відкрито провадження у справі. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 вересня 2020 року клопотання Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, про закриття провадження у справі задоволено. Закрито провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, про встановлення відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення питання, просить скасувати вказане судове рішення та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Апелянт зазначає, що в даному випадку ставиться питання про відсутність компетенції у відповідача і це питання порушується не в аспекті обсягу повноважень відповідача за його процесуальним універсальним статусом, який існує непорушно та не залежить від кадрових питань чи кадрового наповнення відповідача, а ним ставиться питання про відсутність компетенції відповідача через відсутність необхідної кількості членів НКРЕКП та «дефективність» («дефектність») осіб, які вважаються членами НКРЕКП. Перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом попередньої інстанції норм процесуального права, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню виходячи з наступного. Відповідно до пункту 5 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень. Водночас, згідно з частиною першою статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; 2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом; 6) спорах щодо правовідносин, пов`язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації; 8) спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності; 9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов`язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; 10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб; 11) спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України "Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони", за винятком спорів, пов`язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю; 12) спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України «Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень»; 13) спорах щодо оскарження рішень Національної комісії з реабілітації у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років». Суд зазначає, що під компетенційним спором вважається спір між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі - делегованих повноважень. Їхня особливість: сторони у них - як позивач, так і відповідач - є суб`єктами владних повноважень. Завдання суду в таких спорах - встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень. Компетенційні спори виникають виключно в межах реалізації функцій публічно-правового характеру суб`єктами владних повноважень. Особливість судового розгляду компетенційних спорів зумовлена необхідністю вирішення питання про те, чи належним чином реалізована компетенція відповідача та чи не порушена при реалізації повноважень відповідача компетенція позивача. Сталою судовою практикою є визначення спірної компетенції між двома суб`єктами владних повноважень (ухвала Вищого адміністративного суду України 289/568/16-а). Розмежування компетенції різних органів має ґрунтуватися зокрема на положенні щодо недопущення дублювання їхніх повноважень. Однак категорія «реалізація компетенції» визначає, що можуть мати місце не лише спори про її розмежування. Такі спори можуть виникати на підставі прийняття рішення, вчинення дій суб`єктом владних повноважень, які, з позиції іншого суб`єкта владних повноважень, не відповідають закону, виходять за межі компетенції відповідача або прийняті з порушенням встановленої процедури тощо. При цьому, Кодекс адміністративного судочинства України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів. Не поширюють свою дію ці положення на правові ситуації, що вимагають інших форм захисту від стверджуваних порушень прав чи інтересів. Відповідно до частини 4 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України. Можливість звернення суб`єкта владних повноважень до суду адміністративної юрисдикції має бути пов`язана з виконанням ним владних управлінських функцій, в межах повноважень та за умови, що право на таке звернення прямо передбачене законом. З матеріалів позовної заяви вбачається, що позивач є фізичною особою, яка просить встановити відсутність компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень - Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг. Компетенційний спір в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України в даному випадку відсутній. Так, на підставі наведених положень Кодексу адміністративного судочинства України вирішення адміністративними судами справ з приводу компетенції суб`єктів владних повноважень можливе виключно у публічно-правових спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень. Саме при вирішенні таких спорів між суб`єктами владних повноважень суд у разі задоволення позову згідно з пунктом 5 частини другої статті 245 КАС України може прийняти рішення про встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень. Колегія суддів звертає увагу на те, що у пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пунктові 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), пункт 57, Series A, № 93). Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні й конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. За змістом частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Згідно із частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений у цій статті, зокрема шляхом установлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним». Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Як на підставу порушення своїх прав позивач посилається на те, що він є безпосереднім та опосередкованим користувачем (споживачем) комунальних послуг. В свою чергу, в силу Закону №1540-VIII органом який здійснює регулювання державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг є Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг. Члени НКРЕКП призначаються на посади розпорядженням Кабінету Міністрів. З семи номінальних та визначених членів НКРЕКП дійсними (легальними, чинними, повноважними, компетентними), на переконання позивача, станом на 01 лютого 2020 року було лише троє, що менше ніж половина передбаченого складу, і що має своїм наслідком визначення Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг такою, що не має відповідної компетенції (повноважень). Крім того зазначає, що Конституційний Суд України неодноразово визнавав відсутньою компетенцію Президента України будь-яким чином здійснювати вплив (в тому числі шляхом вирішення кадрових питань) щодо НКРЕКП та її членів, у зв`язку з чим саме ухвалення Президентом України ряду указів про призначення членів НКРЕКП є неконституційним та нечинним. При цьому ОСОБА_1 не зазначає, яким актом, дією або бездіяльністю Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг порушила права позивача. У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»). Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що фізичні чи юридичні особи мають право на оскарження в порядку адміністративного судочинства рішення (індивідуального акта), дії або бездіяльності суб`єкта владних повноважень. При цьому таке право надано особі, прав, свобод та інтересів якої безпосередньо стосується оскаржуване рішення, дія або бездіяльність. Натомість позивач у цій справі не оскаржує рішення, дії чи бездіяльність Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг як суб`єкта владних повноважень. З огляду на викладене колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про відсутність між сторонами публічно-правового спору, оскільки позивач не вказує, яким актом, дією або бездіяльністю відповідача порушено його права, свободи чи інтереси. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства. Зважаючи на обставини, у зв`язку з якими ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду і наведене вище правове регулювання цих відносин, суд вважає, що на підставі статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративного суду не поширюється на зазначену справу, а судом першої інстанції правомірно закрито провадження у справі, оскільки цей позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Щодо висновків суду першої інстанції про те, що цей позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, колегія суддів зазначає, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду, відтак суд першої інстанції правильно не зазначив суд, до юрисдикції якого мав би, за аргументами скаржника, належати розгляд цієї справи. Правова позиція з цього питання викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 9901/70/19. Доводи апеляційної скарги висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Відповідно до п. 1. ч. 1 ст. 315, ч. 1 ст. 316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись статтями 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, ПОСТАНОВИВ Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 вересня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття. Касаційна скарга на постанову суду може бути подана безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Постанова складена в повному обсязі 23 листопада 2020 р. Головуючий суддя І.О.Лічевецький суддя В.О.Аліменко суддя О.М.Оксененко