Постанова КЦС ВС № 149/3260/18

Постанова Іменем України 09 листопада 2020 року м. Київ справа № 149/3260/18 провадження №61-8445св20 Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , представник відповідача - ОСОБА_3 , розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 05 травня 2020 року у складі колегії суддів: Войтка Ю. Б., Міхасішина І. В., Копаничук С. Г., ВСТАНОВИВ: 1.

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням. Позовна заява мотивована тим, що він є власником 37/100 частини житлового будинку по АДРЕСА_1 . Крім нього в указаному житловому будинку зареєстрований його батько ОСОБА_2 , який протягом двох років не проживає у цьому житлі. У зв`язку із тим, що ОСОБА_2 не проживає у житловому будинку, власником якого є він, протягом останніх двох років, однак зареєстрований у ньому, він позбавлений можливості у повній мірі володіти, користуватись та розпоряджатися частиною зазначеного будинку, чим обмежуються його права, як власника цього майна. На підставі вказаного ОСОБА_1 просив суд визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування належним йому житловим приміщенням - 37/100 частинами житлового будинку по АДРЕСА_1 . Короткий зміст судових рішень Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 29 січня 2019 року у складі судді Войнаревича М. Г. позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування належним ОСОБА_1 житловим приміщенням - 37/100 частинами житлового будинку по АДРЕСА_1 . Судові витрати залишено за позивачем. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач у спірному житловому приміщенні не проживає протягом двох років, що відповідно до частини другої статті 405 ЦК України є підставою для визнання його таким, що втратив право користування належним ОСОБА_1 житловим будинком по АДРЕСА_1 . Постановою Вінницького апеляційного суду від 17 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Сопруна В. В., Матківської М. В., Стадника І. М. апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 29 січня 2019 року залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Синельникова Є. В., Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В., касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задоволено частково. Постанову Вінницького апеляційного суду від 17 квітня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Постановою Вінницького апеляційного суду від 05 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 29 січня 2019 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 1 057,20 грн. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував, що визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням, не відповідатиме пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, із урахуванням тривалого проживання останнього у цьому житлі. Крім того, відповідач не довів необхідність визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, що свідчить про порушення розумного балансу між інтересами позивача і відповідача. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції. Підставою касаційного оскарження є порушення судом норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, заявник посилається на порушення апеляційним судом положень частини п`ятої статті 411 ЦПК України, оскільки висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 149/3260/18, провадження № 61-10129св19, не були враховані судом при ухваленні оскаржуваного судового рішення. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що відповідач за відсутності поважних причин добровільно та за власною ініціативою залишив спірне житлове приміщення та переїхав до іншого населеного пункту на постійне місце проживання, що відповідно до частини другої статті 405 ЦК України є підставою для визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням. Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу У серпні 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що підстав для скасування оскаржуваного судового рішення немає, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судом допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи. Фактичні обставини справи, встановлені судами Відповідно до договору дарування частини будинку від 29 березня 2003 року, посвідченого приватним нотаріусом Хмільницького районного нотаріального округу Вінницької області Лучинською Л. П. та зареєстрованого в реєстрі за № 539, ОСОБА_2 подарував ОСОБА_1 належні йому на праві приватної власності 37/100 частини житлового будинку по АДРЕСА_1 . Відповідно до домової книги по АДРЕСА_1 і довідки Хмільницької міської ради від 03 грудня 2018 року № 17-14/1204, у житловому будинку по АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_2 і ОСОБА_1 . Згідно з довідкою голови вуличного комітету вул. Кармелюка Олійника О. А. від 03 грудня 2018 року № 07-21/2196 ОСОБА_2 зареєстрований у житловому приміщенні по АДРЕСА_1 , але не проживає за вказаною адресою з 2016 року. 2.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення є законним і обґрунтованим та підстав для його скасування немає. Статтею 47 Конституції України встановлено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду. Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Згідно із частиною третьою статті 319 ЦК України усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. За приписами статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб. Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України. За приписами частини другої статті 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Аналіз наведеної норми права дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім`ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення. Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені у частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме: подружжя, їх діти і батьки. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу (частина четверта статті 156 ЖК УРСР). Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зав`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло. У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини зазначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання «житлом», що спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме: від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63). Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» («Beyeler v Italy»), заява № 33202/96, § 110). Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції (рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» («Dakus v. Ukraine») від 14 грудня 2017 року, заява № 19957/07; «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine») від 02 березня 2011 року, заява № 30856/03; «Садов`як проти України» («Sadovyak v. Ukraine») від 17 травня 2018 року, заява № 17365/14). Судом установлено, що відповідач був членом сім`ї власника житла, проживав у спірному житловому приміщенні на законних підставах, оскільки до 2003 року був власником цього житла, яке у подальшому подарував позивачу. Через конфлікти із сином (позивачем у справі), що підтверджується довідкою Хмільницького відділення поліції Калинівського відділу поліції Головного управління Національної поліції у Вінницькій області, та необхідністю доглядати за психічно хворою дружиною ОСОБА_4 , відповідач був змушений залишити спірне житлове приміщення та проживати разом з останньою. Також судом установлено, що спірне приміщення, право користування яким просить визнати втраченим позивач, є єдиним житлом відповідача. З урахуванням вказаного, встановивши, що причини непроживання відповідача за адресою спірного приміщення протягом останніх двох років є поважними, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 , оскільки визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням, не відповідатиме пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, із урахуванням тривалого проживання останнього у цьому житлі. Крім того, відповідач не довів необхідність визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, що свідчить про порушення розумного балансу між інтересами позивача і відповідача. При цьому судом апеляційної інстанції відповідно до вимог частини п`ятої статті 411 ЦПК України враховано висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими було скасовано попереднє судове рішення апеляційного суду. Отже, доводи касаційної скарги про неврахування судом висновків Верховного Суду, викладеним у постанові від 12 лютого 2020 року у справі № 149/3260/18, провадження № 61-10129св19, є безпідставними. Таким чином, доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого судового рішення, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками суду попередньої інстанції щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який обґрунтовано їх спростував. У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому його відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Керуючись статтями 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Постанову Вінницького апеляційного суду від 05 травня 2020 рокузалишити без змін. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає. Судді: Н. Ю. Сакара О. В. Білоконь О. М. Осіян