Постанова Харківський апеляційний суд № 953/4367/20

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________________ Постанова Іменем України 16 листопада 2020 року м. Харків Справа № 953/4367/20 Провадження № 22-ц/818/4302/20 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Пилипчук Н.П. , суддів: Кругової С.С., Маміної О.В., Учасники справи: позивач: ОСОБА_1 відповідач: Головне управління Національної поліції в Харківській області, відповідач: прокуратура Харківської області, відповідач Харківська місцева прокуратура №3, відповідач: Державна казначейська служба України, розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Харківській області, прокуратури Харківської області, Харківської місцевої прокуратури №3, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органами досудового розслідування, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 16 червня 2020 року, ухвалене суддею Попрас В.О., - В С Т А Н О В И В : У березні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Національної поліції в Харківській області, прокуратури Харківської області, Харківської місцевої прокуратури №3, Державної казначейської служби України про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органами досудового розслідування. В обгрунтування позову зазначає, що в грудні на сайті Lavivo-shop biz.ua їй запропонували купити телевізор «Panasonic». Оскільки їїї влаштовувала ціна, вона погодилась придбати цей телевізор. У розмові чоловік, як вона встановила ОСОБА_2 , переконливо завірив її, що потрібно на його банківську картку перерахувати гроші в сумі 6000 гривень і пообіцяв що на протязі 3-х днів він відправить вищезазначений телевізор перевізником за місцем її проживання. ОСОБА_1 перерахувала гроші у розмірі 6080грн., однак телевізора вона не отримала. 15 березня 2019 року вона звернулася із скаргою до начальника Головного Управління національної поліції в Харківській області, в якій просила внести відомості про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань та притягнути винну особу до кримінальної відповідальності, за ч.1 ст.190 КК України. 11 квітня 2019 року вона отримала відповідь, що у межах компетентності її скарга розглянута і згідно резолюції начальника Головного Управління її звернення було скориговано за територіальною належністю для реєстрації до журналу Єдиного обліку заяв і повідомлень про вчиненні кримінальні правопорушення та інші події Немишлянського ВП ГУНП в Харківській області. 08 травня 2019 року вона звернулася із скаргою в порядку ст.ст. 303-304 КПК України до слідчого судді Київського районного суду, у якій просила зобов`язати слідчого Головного Управління в Харківській області внести до Єдиного реєстру досудових розслідувань інформацію про кримінальне правопорушення, передбачене ч.1 ст.190 КК України, та розпочати досудове слідство. 16 травня 2019 року слідчий суддя Київського районного суду ухвалив судове рішення про задоволення скарги та зобов`язання слідчого СУ ГУНП в Харківській області визначеного у встановленому законом порядку ввести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Вона направила скаргу до прокурора Харківської області, в якій просила здійснити прокурорський нагляд та навести порядок зі слідчим, оскільки мала надію, що прокурор дасть вказівки слідчому, який на протязі місяця закінчить досудове розслідування, пред`явить підозру та скоригує обвинувальний акт до суду. Проте, слідчий та процесуальні прокурори поклали на неї функції збирати докази, що вона як сторона потерпіла не має робити. Слідчий, в проваджені якого перебувало кримінальне правопорушення, не направив витягу щодо внесення кримінального правопорушення до ЄРДР та про хід досудового розслідування до цих пір замовчує, тому вона змушена звернутися до суду як потерпіла сторона, яка вичерпала усі передбачені законом юридичні можливості для повернення матеріальної шкоди. Окрім того, діями відповідачів Головного управління Національної поліції в Харківській області та Харківською місцевою прокуратурою №3 їй заподіяно моральну шкоду, яка полягає в тривалому не проведенні досудового розслідування, ігнорування її скарг та клопотань, не повернення коштів, які вона перерахувала. Більше року вона не користується коштами, якими незаконно заволодів ОСОБА_2 . Ці обставини заподіяли їй моральні страждання, розмір яких з врахуванням принципів співмірності, розумності та справедливості вона просить стягнути в розмірі 10000грн. Просить суд стягнути за рахунок Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України з рахунку державного бюджету 6080грн. та відшкодування моральної шкоди у розмірі 10000грн. Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 16 червня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції, та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі. Посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи. Апеляційна скарга мотивована тим, що оскільки орган досудового розслідування не приймає ніяких рішень, їй немає чого оскаржувати. Орган досудового розслідування бачить, що подія злочину має місце, підозрюваний встановлений, її визнали потерпілою, а винну особу звільнили від кримінальної відповідальності. Ухвалою Харківського апеляційного суду від 07 жовтня 2020 року відповідно до вимог ч.1 ст.369 ЦПК України розгляд справи призначено в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи. Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судова колегія, заслухавши доповідь судді, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Залишаючи позов ОСОБА_1 без задоволення, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду, виходячи з наступного. Судовим розглядом встановлено та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, що 05 червня 2019 року СВ Немишлянського ВП ГУНП в Харківській області внесені відомості до ЄРДР на підставі ухвали Київського районного суду м. Харкова від 16 травня 2019 року за заявою ОСОБА_1 та розпочато кримінальне провадження №12019220460001403 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 190 КК України. ОСОБА_1 визнана потерпіло по вказаному кримінальному провадженню. Згідно листа Харківської місцевої прокуратури №3 від 21 жовтня 2019 року ОСОБА_1 повідомлено, що досудове розслідування у кримінальному провадженні №12019220460001403 від 05 червня 2019 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 190 КК України, триває. Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органу місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу. Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу). Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду України викладеної у постанові від 25 травня 2016 року у справі № 6-440цс16. За змістом ст.ст.1173, 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи. В позовній заяві ОСОБА_1 посилається на те, що слідчий СВ Немишлянського ВП ГУ НП в Харківській області та процесуальний керівник Харківської місцевої прокуратури № 3 під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні, внесеного до ЄРДР за №12019220460001403 від 05.06.2019 за ознаками ч.1 ст.190 КК України, самоусунулись від виконання своїх службових обов`язків, відсутня ефективність в роботі слідчого, тому просить суд стягнути з відповідачів в рахунок відшкодування майнової шкоди, заподіяної внаслідок вчинення кримінального правопорушення, грошові кошти в розмірі 6080грн., як вартість телевізору «Panasonic». Згідно частини 1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Згідно ч. 1 ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. Процесуально-правовий аспект захисту права полягає в тому, що згідно зі ст. 19 ЦПК України, загальні суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими та електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Згідно вимог статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до статті 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Стаття 80 ЦПК України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що судове доказування - це діяльність учасників процесу при визначальній ролі суду по наданню, збиранню, дослідженню і оцінці доказів з метою встановлення з їх допомогою обставин цивільної справи. При цьому, збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених ЦПК України. Доказування є єдиним шляхом судового встановлення фактичних обставин справи і передує акту застосування в судовому рішенні норм матеріального права, висновку суду про наявність прав і обов`язків у сторін. Разом з тим, позивачкою не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту спричинення їй відповідачами матеріальної шкоди, як у розумінні вимог ст.1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», так і у розумінні ст.ст.1173, 1174 ЦК України. Також колегія звертає увагу на те, що відповідно до вимог ч.1 ст.128 КПК України особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. За таких обставин позивачка в разі, якщо кримінальним правопорушенням їй завдано майнової та моральної шкоди, не позбавлена можливості пред`явити цивільний позов до винних осіб. З урахуванням викладеного суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в частині відшкодування матеріальної шкоди. Що стосується позовних вимог в частині відшкодування моральної шкоди, окрім наведеного вище, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ст.23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених ч.2 ст.1167 ЦК України. Пунктом 3, 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зав`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Таким чином, умовами виникнення зобов`язання з відшкодування шкоди є: шкода; протиправність поведінки завдавача шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою завдавача шкоди та її результатом - шкодою; вина завдавача шкоди. При відсутності хоча б однієї із вказаних умов, зобов`язання з відшкодування шкоди не виникає. Натомість позивачкою не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту спричинення їй відповідачами моральної шкоди. Крім того, колегія суддів зазначає, що досудове розслідування кримінальних правопорушень, передбачених ст. 190 КК України, здійснюють слідчі органів Національної поліції. Частиною п`ятою статті 40 КПК України визначено, що слідчий, здійснюючи свої повноваження відповідно до КПК України, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові особи, інші фізичні особи зобов`язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення слідчого. Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У частині 1 ст.55 Конституції України закріплено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльність органів досудового розслідування встановлений ст.ст. 303-308 КПК України. В той же час, реалізація позивачем свого процесуального права на оскарження рішень, дій та бездіяльності слідчого під час досудового розслідування в межах кримінальних проваджень не є підставою для відшкодування моральної шкоди, оскільки не є порушенням прав позивача. Ухвала слідчого судді Київського районного суду м. Харкова від 16 травня 2019 року зобов`язує слідчого СУ ГУ НП в Харківській області визначеного у встановленому законом порядку внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за заявою ОСОБА_1 та свідчить про реалізацію нею передбаченого КПК України права на оскарження бездіяльності слідчого і не є безумовним доказом неправомірності процесуальних дій чи бездіяльності у розумінні статті 1173, 1174 ЦПК України, та ст.1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду». Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення моральної шкоди також не знайшли свого підтвердження, тому суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про відсутність правових підстав для їх задоволення. З урахування викладеного суд не вбачає підстав для скасування рішення яке ухвалено з дотримання вимог закону. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, параграф 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, незгоди з висновком суду першої інстанції та з їх оцінкою. Згідно положень ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 374 ч.1п.1, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, - П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Київського районного суду м. Харкова від 16 червня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку тільки в випадках передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий Н.П. Пилипчук Судді С.С. Кругова О.В. Маміна