Постанова 4818 № 639/7980/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД __________________________________________________________________ ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ «10» листопада 2020 року м. Харків справа № 639/7980/19-ц провадження № 22ц/818/3662/20 Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Бурлака І.В. (суддя-доповідач), суддів - Хорошевського О.М., Яцини В.Б. за участю секретаря - Колосовської А.Р. учасники справи: позивачка - ОСОБА_1 , представник позивачки - ОСОБА_2 , відповідач - ОСОБА_3 , представниця відповідача - ОСОБА_4 розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 11 березня 2020 року в складі судді Баркової Н.В. в с т а н о в и в: У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення процентів за користування безпідставно збереженими коштами, трьох процентів річних та інфляційного збільшення. Позовна заява мотивована тим, що вироком Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 листопада 2016 року ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 286 КК України, та призначено покарання у виді штрафу у розмірі 200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить 3 400,00 грн, з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 1 рік; стягнуто з ОСОБА_3 на її користь як потерпілої в рахунок відшкодування матеріальної шкоди 269 661,45 грн та в рахунок відшкодування моральної шкоди 30 000,00 грн; стягнуто з Публічного акціонерного товариства «Страхова компанія «АХА Страхування» на її користь як потерпілої суму страхового відшкодування 49 000,00 грн та стягнуто з ОСОБА_3 судові витрати на користь держави у розмірі 7 596,10 грн. Вказала, що вироком Апеляційного суду Харківської області від 27 березня 2017 року її апеляційну скаргу задоволено частково, апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_3 - залишено без задоволення; вирок Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 листопада 2016 року в частині призначеного покарання та вирішення цивільного позову про відшкодування моральної шкоди скасовано; ОСОБА_3 призначено покарання за частиною 1 статті 286 КК України у виді обмеження волі на строк 1 рік 6 місяців з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 1 рік; строк відбуття покарання визначено обчислювати з моменту прибуття до кримінально-виконавчої установи для відбування покарання; її цивільний позов про відшкодування моральної шкоди задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_3 на її користь як потерпілої в рахунок відшкодування моральної шкоди 100 000,00 грн; в решті вирок залишено без змін. Постановою Верховного Суду від 27 березня 2018 року вирок Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 листопада 2016 року та вирок Апеляційного суду Харківської області від 27 березня 2017 року залишено без змін, а касаційну скаргу засудженого - без задоволення. Таким чином, судове рішення Апеляційного суду Харківської області від 27 березня 2017 року набуло статусу остаточного і з моменту його проголошення стало обов`язковим для виконання на всій території України. Зазначила, що відповідач проігнорував обов`язковість виконання судового рішення суду апеляційної інстанції та не виконав його добровільно в частині відшкодування матеріальної шкоди у сумі 269 661,45 грн та моральної шкоди у сумі 100 000,00 грн. Вказала, що у зв`язку з невиконанням відповідачем судового рішення вона змушена була звернутися до Жовтневого відділу державної виконавчої служби міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області із заявами про відкриття виконавчих проваджень за виконавчими листами, виданими судом, та 16 травня 2017 року відкриті виконавчі провадження про стягнення з відповідача на її користь зазначених сум коштів. Зазначила, що відповідач проігнорував відкриття виконавчих проваджень, декларації про доходи державному виконавцю не надав, не сплатив належні їй грошові кошти у визначеному судовим рішенням розмірі, не вжив жодних заходів щодо відшкодування завданої шкоди. Вказала, що відшкодування матеріальної та моральної шкоди здійснено ОСОБА_3 лише 21 лютого 2019 року, тобто майже через два роки. Зазначила, що оскільки відповідач рішення суду не виконував і належні їй кошти не повертав протягом 696 днів, а саме з 27 березня 2017 року по 21 лютого 2019 року, він зберігав для себе належні до повернення їй гроші за відсутності для цього жодних правових підстав. Вказала, що на підставі викладеного вона має право на стягнення процентів за користування відповідачем безпідставно збереженими грошовими коштами на рівні встановленої Національним банком України облікової ставки у розмірі 109 384,30 грн, а також інфляційного збільшення суми безпідставно збережених відповідачем коштів в розмірі 74 671,61 грн, і трьох процентів річних в сумі 21 146,66 грн. Просила стягнути з ОСОБА_3 на її користь проценти за користування безпідставно збереженими коштами в сумі 109 384,30 грн, інфляційне збільшення в сумі 74 671,61 грн, три проценти річних в сумі 21 146,66 грн, а всього 205 202,57 грн, та судові витрати. Рішенням Жовтневого районного суду м. Харкова від 11 березня 2020 року позов ОСОБА_1 - задоволено частково; стягнуто з ОСОБА_3 на її користь 95 818, 27 грн, які складаються із інфляційного збільшення в розмірі 74 671, 61 грн та трьох процентів річних в розмірі 21 146, 66 грн; в іншій частині в задоволенні позовних вимог - відмовлено; стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 958,30 грн. Не погоджуючись з рішенням суду ОСОБА_3 через представника подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду - скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову у повному обсязі, вирішити питання щодо сплаченого судового збору та витрат на правничу допомогу, які складають 24 500,00 грн. Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не врахував, що відшкодування шкоди - це відповідальність, а не грошове зобов`язання, тому на шкоду не повинні нараховуватися проценти за користування чужими грошовими коштами. При цьому посилався на правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 02 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15, та у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 6-2759цс15, згідно яких дія статті 625 ЦК України поширюється тільки на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, та не підлягає застосуванню у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов`язальних правовідносин і що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, урегульовано Законом України «Про виконавче провадження». 30 червня 2020 року до суду апеляційної інстанції від представника позивачки надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він посилався на правову позицію, викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року щодо застосування статті 625 ЦК України до будь - яких грошових зобов`язань незалежно від підстав їх виникнення. В судове засідання учасники справи не з`явилися. Матеріали справи містять відомості про належне повідомлення учасників справи. 10 листопада 2020 року від представниці відповідача надійшла заява про відкладення розгляду справи у зв`язку з тим, що вона знаходиться на самоізоляції після хвороби, яку залишено без задоволення, оскільки доказів (лікарняний, довідку з лікарні тощо) щодо причин відкладення не надано. Заяв про відкладення розгляду справи від інших учасників справи до суду апеляційної інстанції не надходило. Частиною 2 статті 372 ЦПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Виходячи з вимог закону, обставин справи, судова колегія вважає за можливе розглянути справу за відсутністю учасників справи. Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги вважає, що апеляційну скаргу ОСОБА_3 необхідно залишити без задоволення, рішення суду - залишити без змін. Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погоджується судова колегія, мотивовано тим, що у зв`язку з несвоєчасним виконанням ОСОБА_3 судового рішення про стягнення коштів на користь ОСОБА_1 , вона має право на стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних на суму боргу, тоді як норми, що регулюють зобов`язання з безпідставного збереження грошових коштів до даних правовідносин не застосовуються, тому у частині вимог щодо стягнення процентів за користування безпідставно збереженими грошовими коштами позов задоволенню не підлягає. Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що вироком Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 листопада 2016 року ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статті 286 КК України, та призначено покарання у вигляді штрафу в дохід держави у розмірі 200 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить 3 400,00 грн, з позбавленням права керувати транспортним засобом строком на 1 рік; стягнуто з ОСОБА_3 на користь потерпілої ОСОБА_1 в рахунок відшкодування матеріальної шкоди, завданої скоєнням кримінального правопорушення, 269 661, 45 грн та в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої скоєнням кримінального правопорушення, 30 000 грн; стягнуто з Публічного акціонерного товариства «Страхова компанія «АХА Страхування» на користь потерпілої ОСОБА_1 суму страхового відшкодування 49 000,00 грн; стягнуто з ОСОБА_3 на користь держави судові витрати у розмірі 7 596,10 грн; запобіжний захід ОСОБА_3 до набрання вироком законної сили не обрано (а. с. 10-13). Вироком Апеляційного суду Харківської області від 27 березня 2017 року апеляційну скаргу потерпілої ОСОБА_1 - задоволено частково, апеляційну скаргу обвинуваченого ОСОБА_3 - залишено без задоволення; вирок Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 листопада 2016 року стосовно ОСОБА_3 в частині призначення покарання та вирішення цивільного позову про відшкодування моральної шкоди - скасовано і постановлено свій вирок; ОСОБА_3 призначено покарання за частиною 1 статті 286 КК України 1 рік і 6 місяців обмеження волі з позбавленням права керувати транспортним засобом строком на 1 рік; строк відбування покарання ОСОБА_3 визначено обчислювати з моменту прибуття до кримінально-виконавчої установи для відбування покарання; цивільний позов потерпілої ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, заподіяної злочином, задоволено частково та стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди 100 000,00 грн; в решті вирок - залишено без змін (а. с. 14-19). Постановою Верховного Суду від 27 березня 2018 року вирок Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 листопада 2016 року та вирок Апеляційного суду Харківської області від 27 березня 2017 року стосовно ОСОБА_3 залишено без змін, а касаційну скаргу засудженого - без задоволення (а. с. 20-22). Постановою старшого державного виконавця Жовтневого відділу державної виконавчої служби міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області Кравченко Т.М. від 16 травня 2017 року відкрито виконавче провадження №53947214 на підставі виконавчого листа № 638/991/15-к, виданого 21 квітня 2017 року Дзержинським районним судом м. Харкова про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 матеріальної шкоди у сумі 269 661,45 грн (а. с. 25-26). Постановою старшого державного виконавця Жовтневого відділу державної виконавчої служби міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області Бєляєва М.В. від 16 травня 2017 року відкрито виконавче провадження №53947289 на підставі виконавчого листа №638/991/15-к, виданого 21 квітня 2017 року Дзержинським районним судом м. Харкова про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 моральної шкоди у сумі 100 000,00 грн (а. с. 23-24). З копії договору позики (безпроцентного) від 20 лютого 2019 року вбачається, що ОСОБА_5 передав ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 416 500,00 грн на погашення його боргу за виконавчим провадженням №56985512 від 13 серпня 2018 року, що перебуває в провадженні Міжрайонного відділу державної виконавчої служби по Холодногірському та Новобаварському районах міста Харків, а також інших необхідних платежів та комісій (а. с. 74). Як вбачається з копії платіжного доручення від 21 лютого 2019 року, ОСОБА_5 перераховано 415 490, 31 грн на рахунок з обліку депозитних сум виконавчої служби на погашення боргу за ВП №56985512 за ОСОБА_3 (а. с. 75). З розпоряджень державного виконавця Бєляєва М.В. від 27 лютого 2019 року № 53947214 та № 53947289 вбачається, що грошові кошти у сумі 415 490, 31 грн, що надійшли 21 лютого 2019 року на рахунок з обліку депозитних сум при примусовому виконанні виконавчого документа № 638/991/15-к, виданого 21 квітня 2017 року, зведеного виконавчого провадження від 13 серпня 2018 року про стягнення грошових коштів з ОСОБА_3 , вирішено перерахувати на відповідні рахунки: 269 661,45 грн та 100 000,00 грн - на користь ОСОБА_1 , 51,00 грн та 51,00 грн - як повернення авансових внесків на користь стягувача; 26 966,14 грн та 10 000,00 грн - як виконавчий збір, 118,01 грн та 118,00 грн - як витрати виконавчого провадження (а. с. 31, 32). Постановами старшого державного виконавця Жовтневого відділу державної виконавчої служби міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області Бєляєва М.В. від 01 березня 2019 року закінчено виконавчі провадження №53947214 та № 53947289, відкриті на підставі виконавчих листів № 638/991/15-к, виданих 21 квітня 2017 року Дзержинським районним судом м. Харкова про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 матеріальної шкоди у сумі 269 661,45 грн та моральної шкоди у сумі 100 000,00 грн у зв`язку з тим, що заборгованість, виконавчий збір та витрати виконавчого провадження стягнуто та перераховано, рішення суду виконано у повному обсязі (а. с. 27-28, 29-30). З наданих ОСОБА_3 копій квитанції про здійснення поштових переказів вбачається, що ним 13 травня 2015 року та 04 липня 2015 року зроблено два поштових перекази на ім`я ОСОБА_1 , по 10 000, 00 грн кожний (а. с. 71, 73). Разом з тим, поштовий переказ від 13 травня 2015 року повернуто ОСОБА_3 (а. с. 72). Відомостей щодо того, чи отримано другий переказ ОСОБА_1 , матеріали справи не містять. Частиною п`ятою статті 124 Конституції України передбачено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду. Зазначене конституційне положення відображено й у статті 18 ЦПК України, згідно з якою судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Таким чином, вирок у кримінальній справі, яким було вирішено цивільний позов про стягнення шкоди, завданої злочином, та який набрав законної сили, обов`язковий для всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України відповідно до Закону України «Про виконавче провадження». Відповідно до чіткої й усталеної практики Європейського суду з прав людини право на суд, захищене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національні правові системи Договірних держав допускали, щоб остаточні та обов`язкові судові рішення залишалися без виконання на шкоду одній зі сторін (рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції», пункт 40). Ефективний доступ до суду включає в себе право на виконання судового рішення без зайвих затримок (рішення від 28 липня 1999 року у справі «Імобільяре Саффі» проти Італії», заява № 22774/93, пункт 66). У контексті статті 1 Першого протоколу Конвенції ЄСПЛ розглядалися справи щодо порушення права власності, де об`єктами були: кошти/присуджені суми, належні до виплати заявникам на підставі остаточного і обов`язкового до виконання арбітражного рішення («Грецькі нафтопереробні заводи «Стран» та Стратіс Андреадіс проти Греції» (Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v.Greece), заява № 13427/87, рішення від 21 листопада 1994 р.); кошти, належні заявникам на підставі судових рішень, які є остаточними та підлягають виконанню («Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia), заява № 59498/00, рішення від 7 травня 2002 р., п.40). У рішеннях по справах «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia) від 07 травня 2002 р., заява № 59498/00, п.40; «Ясіуньєне проти Литви» (Jasiыnienл v. Lithuania) від 06 березня 2003 р., заява № 41510/98, п.

45. Суд звертає увагу на свою практику, де неможливість для заявника домогтися виконання рішення на його чи її користь становить втручання у право на мирне володінням майном, як вказано у першому реченні пункту першого статті 1 Першого протоколу. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Згідно з частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є не лише договори й інші правочини, а й завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди іншій особі та інші юридичні факти. Отже, завдання майнової (матеріальної) і моральної шкоди породжує зобов`язання між особою, яка таку шкоду завдала, та потерпілою особою. Залежно від змісту такого зобов`язання воно може бути грошовим або не грошовим. За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц. Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Отже, положення зазначеної норми права передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 вказала, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов`язань, та погодилася з висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 1 червня 2016 року у справі № 3-295гс16, за змістом яких грошове зобов`язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, але й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, і з факту завдання шкоди особі. Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_3 має грошове зобов`язання перед ОСОБА_1 , що підтверджує вирок Дзержинського районного суду м. Харкова від 09 листопада 2016 року та вирок Апеляційного суду Харківської області від 27 березня 2017 року, якими стягнуто з відповідача на користь позивачки 269 661, 45 грн матеріальних збитків та 100 000,00 грн відшкодування моральної шкоди. Вирок Апеляційного суду Харківської області набрав законної сили 27 березня 2017 року, однак ОСОБА_3 виконаний лише 21 лютого 2019 року. З огляду на те, що відповідач порушив вказане грошове зобов`язання, у позивачки виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до статті 625 ЦК України. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, провадження № 14-16цс18 викладено висновок, згідно з яким відшкодування заподіяної злочином майнової та моральної шкоди є грошовим зобов`язанням. Зазначений висновок є усталеним у практиці Верховного Суду та викладений також у постановах від 27 березня 2019 року у справі № 686/21182/16-ц, провадження № 61-14425св18; від 05 червня 2019 року у справі № 589/3683/16-ц, провадження № 61-35653св18; від 30 жовтня 2019 року у справі № 654/453/16-ц, провадження № 61-24295св18; від 20 листопада 2019 року у справі № 686/17505/16-ц, провадження № 61-31998св18; від 08 квітня 2020 року у справі № 333/2736/18, провадження № 61-16707св19; від 19 червня 2020 року у справі № 711/7627/17, провадження № 61-17253ск18. Отже, у справі, яка переглядається, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що наявні правові підстави для застосування до спірних правовідносин приписів частини другої статті 625 ЦК України та часткового задоволення позову на суму 95 818, 27 грн, що складається із інфляційного збільшення в розмірі 74 671, 61 грн та трьох процентів річних в розмірі 21 146, 66 грн. Наведений позивачкою розрахунок зазначених сум коштів, виходячи з суми боргу 369 661, 45 грн та періоду прострочення сплати з 27 березня 2017 року по 21 лютого 2019 року судом перевірено. Спростування нарахованих сум відповідач не надав. Інші розрахунки у матеріалах справи відсутні, а тому суд виходить саме з цих розрахунків. Посилання відповідача на те, що він намагався погасити борг частинами, а саме перерахував позивачці 10 000,00 грн, судова колегія до уваги не приймає, оскільки сума боргу, визначена у виконавчому листі, сплачена відповідачем повністю під час примусового виконання рішення. Твердження відповідача щодо відсутності у нього матеріальної можливості сплатити суму коштів за вироком суду також не спростовують висновків суду та не звільняють його від обов`язку сплати присуджених коштів. Доводи апеляційної скарги про те, що до спірних правовідносин не застосовується норма частини другої статті 625 ЦК України, є безпідставними, оскільки у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання, незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань. Посилання апелянта на правові висновки Верховного Суду України, викладені у справах № 6-2491цс15 та № 6-2759цс15, згідно яких дія статті 625 ЦК України поширюється тільки на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, та не підлягає застосуванню у разі наявності між сторонами деліктних, а не зобов`язальних правовідносин, а правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, урегульовано Законом України «Про виконавче провадження», не заслуговує на увагу, оскільки Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18) відступлено від вказаних правових висновків. Виходячи з вищевикладеного, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи. Висновки суду в частині відмови у задоволенні вимог позивачки щодо стягнення процентів за користування безпідставно збереженими коштами в сумі 109 384, 30 грн судова колегія також вважає правильними та такими, що відповідають змісту спірних правовідносин. За змістом статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів визначається договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. Як вбачається з обставин справи, між сторонами відсутні договірні відносини. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами не визначено законом або іншим актом цивільного законодавства. Позивачка зазначала, що відповідач повинен виплатити їй проценти за користування коштами на рівні облікової ставки Національного банку України. Частиною 1 статті 1048 ЦК України передбачено, що у разі не встановлення договором позики розміру процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Однак, правовий аналіз змісту правовідносин, що випливають із договору позики, та правовідносин, які виникли між сторонами, не дає підстав для висновку, що такі правовідносини подібні за змістом, а тому відсутні підстави для застосування зазначеної норми. При цьому, апеляційна скарга ОСОБА_3 доводів щодо незаконності чи необґрунтованості рішення суду в частині відмови у задоволенні позову не містить. Позивачкою рішення суду в частині відмови у задоволенні її вимог теж не оскаржувалось. Таким чином, судова колегія вважає, що рішення, яке перевіряється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судом ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду - без змін. Відповідно до статті 141 ЦПК України, а також згідно із пунктом 35 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» № 10 від 17 жовтня 2014 року із змінами зазначено, що, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати положення статті 141 ЦПК України та керуватися тим, що судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Оскільки апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, зокрема, й на правову допомогу у розмірі 24 500,00 грн, про стягнення яких він просив в апеляційній скарзі, судом апеляційної інстанції не вбачається. Крім того, ОСОБА_3 не надано жодних доказів понесених ним витрат на правову допомогу у зазначеному розмірі (акту виконаних робіт, детального розрахунку, платіжних документів тощо). Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст.374, ст.375, ст. ст. 381 - 384, 389 ЦПК України п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 11 березня 2020 року - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня набрання законної сили. Головуючий І.В. Бурлака Судді О.М. Хорошевський В.Б. Яцина Повний текст постанови складено 16 листопада 2020 року.