Постанова КЦС ВС № 643/7807/13-ц

Постанова Іменем України 04 листопада 2020 року м. Київ справа № 643/7807/13-ц провадження № 61-19085св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Калараша А. А. (суддя-доповідач), суддів: Грушицького А. І., Петрова Є. В., Фаловської І. М., Штелик С. П., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Дряпко Ольга Олександрівна, Служба у справах дітей Московського району Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Харківського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року у складі колегії суддів: Сащенко І. С., Коваленко І. П., Овсяннікової А. І., ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У травні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного 03 грудня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; визнання за ним права власності на вказану квартиру; витребування на його користь вказаної квартири із чужого незаконного володіння ОСОБА_4 . В обґрунтування позову ОСОБА_1 посилався на те, що на підставі договору купівлі-продажу від 11 вересня 2009 року, укладеного між ним та ОСОБА_6 , який діяв в інтересах ОСОБА_2 за договором комісії, позивач набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 . 10 березня 2010 року ОСОБА_2 , як законний представник свого сина ОСОБА_7 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним цього договору купівлі-продажу квартири. Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 26 травня 2010 року у справі № 2-10255/10 договір купівлі-продажу квартири від 11 вересня 2009 року визнано недійсним, скасовано його державну реєстрацію. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2012 року позов ОСОБА_7 задоволено та визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири від 11 вересня 2009 року. Разом із тим, рішенням Апеляційного суду Харківської області від 26 липня 2012 року зазначене судове рішення скасовано та в задоволенні позову ОСОБА_7 відмовлено, що свідчить про те, що договір купівлі-продажу спірної квартири від 11 вересня 2009 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , є дійсним. Незважаючи на зазначене, 03 грудня 2010 року ОСОБА_2 (у період, коли судовим рішенням визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири, на підставі якого право власності на майно належить позивачу) уклала договір купівлі-продажу зазначеної квартири з сусідкою ОСОБА_3 , яка, в свою чергу, 30 грудня 2010 року продала спірну квартиру ОСОБА_4 . Договір купівлі-продажу спірної квартири від 03 грудня 2010 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , позивач вважав таким, що порушує його право власності, так як здійснений проти його волі особою, яка не мала права відчужувати майно, а тому, посилаючись на зазначене, просив суд задовольнити позовні вимоги. Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій Справа розглядалася судами неодноразово. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 07 лютого 2014 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 03 грудня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом ХМНО за реєстровим номером 4905. В іншій частині позову відмовлено. Вирішуючи питання про задоволення позовних вимог у частині визнання недійсним правочину, суд першої інстанції вважав його таким, що укладено з порушенням вимог статей 203, 215 ЦК України, оскільки на момент його укладання ОСОБА_2 усвідомлювала, що інші особи претендують на цю квартиру та існують обставини, за яких кредитор може провести стягнення на зазначену квартиру в рахунок боргу за договорами позики та іпотеки, предметом якої є спірна кватира. Крім того, позивач, як власник квартири за договором купівлі-продажу від 11 вересня 2009 року, своєї згоди на її відчуження не надавав, що свідчить про наявність правових підстав для визнання спірного правочину недійсним. Відмовляючи в задоволенні іншої частини позову, суд виходив із того, що ОСОБА_4 як добросовісний набувач відповідно до законодавства не може бути позбавлений права власності. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 26 березня 2015 року рішення Московського районного суду м. Харкова від 07 лютого 2014 року змінено, скасовано його в частині відмови у задоволенні позовних вимог про витребування квартири. У задоволенні позову у цій частині відмовлено з інших підстав. В іншій частині рішення залишено без змін. Змінюючи рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову про витребування майна, апеляційний суд вважав, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статті 388 ЦК України, проте у цій справі спірна квартира належить на праві власності не лише добросовісному набувачу, у ній зареєстровані та проживають його дружина і малолітня дитина, права яких буде порушено. З урахуванням того, що ОСОБА_5 , як дружина добросовісного набувача квартири, до участі в справі залучена не була, у задоволенні позовних вимог про витребування майна, на думку апеляційного суду, слід відмовити саме із цих підстав. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 вересня 2015 року рішення Московського районного суду м. Харкова від 07 лютого 2014 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 26 березня 2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала суду мотивована тим, що положення статті 216 ЦК України не можуть застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. В цьому випадку майно може бути витребувано шляхом подання віндикаційного позову. Установивши, що у спірній квартирі на момент розгляду справи проживає та зареєстрована малолітня дитина, суди помилково не залучили до участі у справі орган опіки та піклування. Крім того, суди не з`ясували, хто є власником спірного майна на момент розгляду справи та чи є реальна можливість захистити порушене право позивача шляхом витребування квартири. Короткий зміст рішення суду першої інстанції при новому розгляді справи Ухвалою Московського районного суду м. Харкова від 15 квітня 2016 року залучено до участі у справі в якості третьої особи Службу у справах дітей Московського району Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради та в якості співвідповідача - ОСОБА_5 . Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 14 липня 2016 року позов залишено без задоволення. (а. с. 129-130, т. 3) Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не є власником спірного майна, а тому не має права на його витребування. При цьому суд посилався на заочне рішення Московського районного суду від 26 травня 2010 року, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 21 жовтня 2015 року у справі № 2-10254/10, яким визнано недійсним договір комісії від 26 січня 2009 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 . Таким чином, на думку суду першої інстанції, оскільки ОСОБА_6 не мав права на вчинення правочину щодо продажу квартири, отже, не можна вважати, що позивач набув право власності на спірну квартиру правомірно. Під час укладання спірного договору купівлі-продажу від 03 грудня 2010 року ОСОБА_2 діяла як власник майна із дотриманням вимог статті 203 ЦК України. Короткий зміст рішення апеляційного суду при новому розгляді справи Постановою Харківського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року рішення Московського районного суду м. Харкова від 14 липня 2016 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 03 грудня 2010 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Дряпко О. О. та зареєстрований за реєстровим № 4905. Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 . Позовні вимоги про витребування квартири з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 залишено без задоволення. Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відчуження спірної квартири, яка є предметом спору у справі, за договором купівлі-продажу від 03 грудня 2010 року під час розгляду судових спорів не можна вважати правомірним, у зв`язку з чим позовні вимоги про визнання недійсним договору підлягають задоволенню. Посилання суду першої інстанції на недійсність договору комісії, що встановлено заочним рішенням Московського районного суду від 26 травня 2010 року у справі № 2-10254/10, є необґрунтованим, оскільки зазначене рішення скасовано рішенням Апеляційного суду Харківської області від 02 жовтня 2010 року. Крім того, у справі № 643/1295/16-ц постановою Апеляційного суду Харківської області від 13 серпня 2018 року скасовано рішення Московського районного суду м. Харкова від 13 грудня 2016 року та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Малахова Г. І., про визнання договору купівлі-продажу недійсним відмовлено. Таким чином, на думку апеляційного суду, оскільки у справі № 643/1295/16-ц встановлено дійсність договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , позивач був законним власником спірного майна на момент його відчуження ОСОБА_2 . Відмовляючи в задоволенні позовних вимог у частині витребування майна, суд апеляційної інстанції вважав, що враховуючи те, що нерухоме майно вибуло з володіння ОСОБА_1 у той час, коли право власності на це майно було незаконно зареєстровано за ОСОБА_2 , підстави для витребування цього майна у ОСОБА_4 відсутні, оскільки право ОСОБА_1 у цій справі підлягає захисту шляхом його визнання у судовому порядку. Короткий зміст вимог касаційної скарги У жовтні 2019 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року, в якій просить скасувати оскаржувану постанову та залишити рішення суду першої інстанції в силі. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 07 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з Московського районного суду м. Харкова. У задоволенні клопотання про зупинення виконання постанови Харківського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року відмовлено. У грудні 2019 року матеріали цивільної справи № 643/7807/13-ц надійшли до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 02 жовтня 2020 року справу призначено до судового розгляду. Аргументи учасників справи Доводи особи, яка подала касаційну скаргу Касаційна скарга, з урахуванням додаткових пояснень, мотивована порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального та матеріального права. Так, суд апеляційної інстанції розглянув справу без належного повідомлення її учасників, оскільки судові повістки повернулися із відміткою «Адресат відсутній», що є обов`язковою підставою для скасування судового рішення відповідно до статті 411 ЦПК України. У порушення частини п`ятої статті 411 ЦПК України апеляційний суд не врахував правові висновки суду касаційної інстанції при першому розгляді справи. В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 09 вересня 2015 року, якою справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції, касаційний суд вказав, що положення статті 216 ЦК України не можуть застосовуватися як підстава для позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. У цьому випадку порушене право власника майна підлягає захисту шляхом подання віндикаційного позову. Апеляційний суд не врахував зазначених висновків, які є обов`язковими. Крім того, зазначений висновок ВССУ відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 569/1221/16-ц. Суд не дослідив обставини, що мають значення для справи, та не звернув увагу на те, що на момент укладання спірного правочину ОСОБА_2 мала право власності на квартиру та могла її відчужувати, що підтверджено заочним рішенням Московського районного суду від 26 травня 2010 року у справі № 2-10255/10, яке на той момент було чинним. Вирішуючи питання про визнання спірного договору недійсним, апеляційний суд не врахував, що у касаційному порядку переглядається справа № 643/1295/16-ц, предметом спору у якій є договір купівлі-продажу квартири, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_1 . Доводи інших учасників справи Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 до Верховного Суду не надходив. Фактичні обставини справи, встановлені судами На підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно б/н від 12 лютого 2007 року, виданого Московською районною радою м. Харкова, власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 , що підтверджується витягом із реєстру прав власності на нерухоме майно від 03 грудня 2010 року № 28235193. (а. с. 83-84, т. 1) У січні 2009 року ОСОБА_2 укладено такі договори: - між ОСОБА_2 та ОСОБА_9 договір позики від 26 січня 2009 року, за умовами якого ОСОБА_2 отримала валютні цінності в розмірі 108 80,00 доларів США строком до 26 січня 2010 року (а. с. 224, т. 1); - між ОСОБА_2 та ОСОБА_9 договір іпотеки від 26 січня 2009 року, за умовами якого ОСОБА_2 із метою забезпечення виконання зобов`язання за договором позики від 26 січня 2009 року передала в іпотеку ОСОБА_9 квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 225-226, т. 1,); - між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 договір комісії від 26 січня 2009 року, за умовами якого ОСОБА_2 доручила ОСОБА_6 оформити та отримати всі документи, що необхідні для продажу квартири АДРЕСА_1 (а. с. 227, т. 1). 11 вересня 2009 року між ОСОБА_6 , який діяв як комісіонер за договором комісії, укладеного з ОСОБА_2 , та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу квартири, відповідно до умов якого останній придбав належну ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 та зареєстрував своє право власності (а. с. 8, 9, т. 1). Встановлено, що дійсність зазначених вище договорів неодноразово була предметом судового розгляду. Дійсність договору купівлі-продажу квартири від 11 вересня 2009 року, укладеного між ОСОБА_6 , який діяв як комісіонер за договором комісії, укладеного з ОСОБА_2 , та ОСОБА_1 , була предметом спору у справі № 2-10255/10 за позовом ОСОБА_7 , законним представником якого є ОСОБА_2 , до ОСОБА_1 . Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 26 травня 2010 року у справі № 2-10255/10 договір купівлі-продажу квартири від 11 вересня 2009 року визнано недійсним, скасовано його державну реєстрацію. (а. с. 14, т. 1) 01 квітня 2011 року вказане заочне рішення скасовано, справа призначена до розгляду в загальному порядку. (а. с. 15, т. 1) Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 24 квітня 2012 року позов ОСОБА_7 задоволено та визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири від 11 вересня 2009 року. (а. с. 154, т. 3) Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 26 липня 2012 року зазначене судове рішення скасовано та в задоволенні позову ОСОБА_7 відмовлено. (а. с. 16-20, т. 1 ) Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2016 року рішення Апеляційного суду Харківської області від 26 липня 2012 року залишено без змін. Ухвалою Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у результаті розгляду заяви ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 26 липня 2012 року, у допуску до провадження Верховного Суду України відмовлено. (а. с. 159-160, т. 3) У справі № 643/1295/16-ц за позовом ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Малахова Г. І., про визнання договору купівлі-продажу недійсним заочним рішенням Московського районного суду міста Харкова від 13 грудня 2016 року позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 11 вересня 2009 року між ОСОБА_6 , який діяв на підставі договору комісії, та ОСОБА_1 (а. с. 3, т. 4) Постановою Апеляційного суду Харківської області від 13 серпня 2018 року заочне рішення Московського районного суду міста Харкова від 13 грудня 2016 року скасовано та прийнято нову постанову. У задоволенні позову відмовлено. (а. с. 187, т. 4) Постановою Верховного Суду від 15 липня 2020 рокупостанову Апеляційного суду Харківської області від 13 серпня 2018 року скасовано, а заочне рішення Московського районного суду міста Харкова від 13 грудня 2016 року залишено в силі. Таким чином, договір купівлі-продажу квартири, укладений 11 вересня 2009 року між ОСОБА_6 , який діяв на підставі договору комісії, та ОСОБА_1 , визнано недійсним у судовому порядку. Крім того, дійсність договору комісії була предметом спору у справі № 2-10254/10, у якій заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 26 травня 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 21 жовтня 2015 року, позовні вимоги задоволено частково. Визнано недійсним договір комісії. (а. с. 161-163, т. 3) Ухвалою Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року вказані рішення скасовано, а справу направлено на новий розгляд у зв`язку з незалученням до участі у справі ОСОБА_1 , права якого можуть бути порушені цим рішенням. (а. с. 164-165, т. 3) Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 02 жовтня 2017 року заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 26 травня 2010 року скасовано, у задоволенні позову відмовлено. (а. с. 156-159, т. 4) У справі № 643/4070/16-ц предметом розгляду є звернення стягнення на предмет іпотеки, передбачений договором іпотеки від 26 січня 2009 року, укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_9 . Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 03 листопада 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 23 березня 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_9 відмовлено. Постановою Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року вказані рішення скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Встановлено також, що згідно з договором купівлі-продажу від 03 грудня 2010 року, тобто в період, коли право власності на спірну квартиру було поновлено за ОСОБА_2 , остання продала її ОСОБА_3 , яка, в свою чергу, на підставі договору купівлі-продажу від 30 грудня 2010 року - ОСОБА_4 (а. с. 21, 22, 27, 28, т. 1). Указаний договір є предметом розгляду у цій справі.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» № 460-ІХ від 15 січня 2020 року, касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року). Перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, врахувавши аргументи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню,виходячи з наступних підстав. Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Оскаржуване судове рішення не відповідає вказаним вимогам закону. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Щодо посилання касаційної скарги на обов`язкову підставу для скасування судового рішення у зв`язку з розглядом справи апеляційним судом без належного повідомлення її учасників Відповідно до частини п`ятої статті 411 ЦПК України обов`язковою підставою скасування з направленням справи на новий розгляд є розгляд справи за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою. У касаційній скарзі ОСОБА_2 посилається як на підставу скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду на те, що вона прийнята за відсутності учасників справи. Вказує, що судові повістки їй не були вручені, інформації про судові засідання вона не отримувала з невідомих для неї причин, хоч і зареєстрована та проживає за адресою, на які направляв суд повістки. Особи, які беруть участь у справі, згідно зі статтею 43 ЦПК України мають право, зокрема брати участь у судових засіданнях, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб. Згідно із статтею 211 ЦПК України розгляд судом цивільної справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи. Статтею 128 ЦПК України передбачено, що суд викликає учасників справи у судове засідання або для участі у вчиненні процесуальної дії, якщо визнає їх явку обов`язковою. Суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Судова повістка про виклик повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно. Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом із копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Відповідно до пункту 4 частини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. У справі, що переглядається, встановлено ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 19 грудня 2016 року призначено справу до розгляду в судовому засіданні на 26 грудня 2016 року. Повідомлення про вручення, адресоване ОСОБА_2 , зазначеній позивачем в апеляційній скарзі, повернулося до суду з відміткою: «За закінченням терміну зберігання». (а. с. 201, т. 3) Разом із тим, 26 грудня 2016 року ОСОБА_2 подала до суду заперечення на апеляційну скаргу ОСОБА_1 із зазначенням такої ж адреси: АДРЕСА_2 . Крім того, у додатках до запереченя відповідачем надано довідки про місце реєстрації ОСОБА_2 , видані ЖК «Велетень» від 01 грудня 2010 року та від 24 квітня 2015 року, у яких зазначено вище вказану адресу як місце реєстрації відповідача. (а.с. 180, 192, 193, т. 3) У зв`язку з неявкою в судове засідання особи, яка бере участь у справі, щодо якої немає відомостей про вручення їй судової повістки, суд апеляційної інстанції із дотриманням вимог статті 372 ЦПК України неодноразово відкладав розгляд справи. Судові повістки про виклик у судове засідання, призначені на 08 лютого 2017 року, на 01 березня 2017 року, адресовані ОСОБА_2 , було повернуто до суду з відміткою: «За закінченням терміну зберігання». (а. с. 231, 239, т. 3) У зв`язку з зазначеним, апеляційний суд із метою дотримання справедливих судових процедур, із дотриманням статті 6 Конвенції та норм процесуального права, звернувся із запитом до відділу адресно-довідкової роботи ГУДМС України в Харківській області про місце перебування ОСОБА_2 (а. с. 245, т. 3) Відповідно до відповіді на запит ОСОБА_2 проживає і зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , тобто за тією адресою, на яку судом було направлено судові повістки. Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 07 березня 2018 року поновлено провадження у справі та призначено її до розгляду на 14 березня 2018 року. (а.с. 38, т. 4) У зв`язку зі знаходженням судді у відпустці справу перенесено на 04 квітня 2018 року. (а. с. 39, т. 4) ОСОБА_2 про розгляд справи була належним чином повідомлена, про що свідчить її підпис на зворотному повідомленні. (а. с. 44, т. 4) Про призначення справи до розгляду на 10 травня 2018 року відповідач також була належним чином повідомлена відповідно до зворотного повідомлення про вручення судової повістки. (а. с. 79, т. 1) Крім того, ОСОБА_2 звернулася до суду із заявою про розгляд справи без її участі. (а. с. 48, 74, т. 4) Судові повістки про виклик у судове засідання, призначені на 16 квітня 2019 року, на 21 травня 2019 року, 04 червня 2019 року, 25 червня 2019 року, 27 серпня 2019 року, 24 вересня 2019 року, адресовані ОСОБА_2 , було повернуто до суду з відміткою: «Адресат відсутній». Вказані судові засідання не відбувалися у зв`язку з неявкою учасників справи. Відповідно до вимог частини третьої статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про причини неявки в судові засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання без поважних причин. Для вирішення питання порушення судом норм процесуального права у частині неповідомлення належним чином учасників справи про час і місце судового засідання, не може вважатися безумовною підставою лише сам факт повернення судової повістки до суду з відміткою: «Адресат відсутній», як на те посилається в касаційній скарзі ОСОБА_2 . Суд апеляційної інстанції використав усі процесуальні механізми з метою встановлення місця перебування ОСОБА_2 та направляв судові повістки на встановлену адресу місця проживання та реєстрації особи, а саме: АДРЕСА_2 , відповідно до відповіді відділу адресно-довідкової роботи ГУДМС України. Вказану адресу зазначено відповідачем у запереченні на апеляційну скаргу та не заперечувалося в касаційній скарзі факт проживання за вказаною адресою. Крім того, ОСОБА_2 отримувала судові повістки про виклик у судові засідання, призначені на 14 березня 2018 року та на 10 травня 2018 року. Із заявою про зміну місця проживання відповідач до суду не зверталася, а тому відповідно до пункту 4 частини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Крім того, матеріалами справи підтверджений факт звернення ОСОБА_2 до суду апеляційної інстанції із заявою про розгляд справи за її відсутності. (а. с. 48, 74, т. 4) Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом. Верховний Суд погоджується, що розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Разом із тим, право особи на звернення до суду кореспондується з її обов`язком дотримуватися встановлених процесуальним законом механізмів (процедур) та добросовісністю поведінки, яка не може бути пов`язана із зловживанням процесуальними правами. Відповідно до статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Верховним Судом враховано, що відповідно до вимог частини першої статті 6 Конвенції, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного терміну. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 Конвенції (§ 66-69 рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнова проти України»). У рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» Європейський суд з прав людини вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Вибірковість отримання ОСОБА_2 процесуальних документів, направлених судом, звернення до суду із заявою про розгляд справи за її відсутності, неодноразове перенесення розгляду справи судом у зв`язку з неявкою учасників (більше 10 разів) та, як наслідок, тривалий розгляд справи у суді апеляційної інстанції (перше судове засідання призначено на 26 грудня 2016 року, а відбулося судове засідання лише 24 вересня 2019 року) не може свідчити про добросовісність користування учасниками справи своїми процесуальними правами. З огляду на зазначене та встановлені фактичні обставини цієї справи, враховуючи положення статті 44 ЦПК України, колегія суддів відхиляє посилання касаційної скарги на таку обов`язкову підставу для скасування судового рішення, як розгляд справи без належного повідомлення ОСОБА_2 . Щодо перегляду справи по суті спору Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним. Відповідно до статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти. Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін. Предметом спору у цій справі є визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, визнання права власності на вказану квартиру та витребування її із чужого незаконного володіння Відповідно до законодавчого визначення правочином є, перш за все, вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Порушення вимог законодавства при укладанні правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України. Таким чином, загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України, а підстави недійсності правочину визначені статтею 215 ЦК України. Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Задовольняючи частково позовні вимоги та визнаючи недійсним договір купівлі-продажу квартири від 03 грудня 2010 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , суд апеляційної інстанції посилався на рішення Апеляційного суду Харківської області від 02 жовтня 2010 року у справі № 2-10254/10, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_7 , законним представником якого є ОСОБА_2 , до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 11 вересня 2009 року. Крім того, у справі № 643/1295/16-ц постановою Апеляційного суду Харківської області від 13 серпня 2018 року скасовано рішення Московського районного суду м. Харкова від 13 грудня 2016 року та у задоволенні позовних вимог ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Малахова Г. І., про визнання договору купівлі-продажу недійсним відмовлено. Таким чином, на думку апеляційного суду, оскільки у справі № 643/1295/16-ц встановлено дійсність договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , позивач був законним власником спірного майна на момент його відчуження ОСОБА_2 . Тобто, правовою підставою задоволення позову в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу та визнання за позивачем права власності на спірне майно, є преюдиція, на яку посилався апеляційний суд. Колегія суддів не погоджується із зазначеним висновком суду апеляційної інстанції з огляду на наступне. Відповідно до частин четвертої, п`ятої статті 82 ЦПК України обставини встановлені рішенням суду у цивільній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа щодо якої встановлені ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені. Частиною першою статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини (далі - Конвенція) та практику суду як джерело права. У преамбулі та статті 6 параграфу 1 Конвенції, рішенні Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України», а також рішенні Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) зазначено, що преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта. Разом із тим, правові висновки суду і встановлені ним обставини не є тотожними поняттями. Висновки (судження) суду щодо прав і обов`язків сторін, зроблені на підставі встановлених при розгляді справи обставин не є преюдиційними, відтак під час вирішення спору суд зобов`язаний розмежувати вказані поняття і навести обґрунтовані висновки. Усупереч вимогам статей 264, 265 ЦПК України (у редакції, чинній на час ухвалення апеляційним судом оскаржуваного судового рішення) рішення суду не містить висновків щодо встановлених судом обставин і визначених відповідно до них правовідносин, не вбачається з висновків суду, що слід вважати встановленими іншими рішеннями суду фактами, які унеможливлюють задоволення позову позивача, а що - є правовими висновками, які не носять преюдиційного характеру. Суд обмежився констатацією факту звернення із позовом, і тим, що у задоволенні позову відмовлено, не надав оцінки доводам сторони. Посилання апеляційного суду на встановлені обставини рішенням апеляційного суду Харківської області від 02 жовтня 2017 року, яким у задоволенні позову ОСОБА_7 , законним представником якого є ОСОБА_2 , про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 11 вересня 2009 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , відмовлено, не можуть бути прийнятними, оскільки у вказаній справі встановлено обставини, які безпосередньо стосуються порушення прав позивача ОСОБА_7 фактом укладання договору купівлі-продажу від 11 вересня 2009 року. У зазначеному судовому рішенні, на яке посилається апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив із того, що позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження порушення його житлових прав та інтересів, оскільки не встановлено та не доведено, що на момент відчуження квартири він був зареєстрований у ній. Тобто, вказане судове рішення також не може бути взяте судом до уваги, як преюдиціальне, оскільки предмет спору у цій справі, враховуючи підстави відмови в задоволенні позовних вимог, та у справі, яка переглядається, є різним. Щодо посилання апеляційного суду на постанову Апеляційного суду Харківської області від 13 серпня 2018 року у справі № 643/1295/16-ц, у якій встановлено дійсність договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. У справі № 643/1295/16-ц за позовом ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Малахова Г. І., про визнання договору купівлі-продажу недійсним, відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із відсутності підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири, оскільки укладаючи договір комісії та договір іпотеки квартири АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 , як законний представник ОСОБА_7 , повідомила про відсутність прав останнього на вказане майно. Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 02 жовтня 2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , яка діяла в інтересах ОСОБА_7 , про визнання договору комісії недійсним відмовлено. Апеляційний суд застосував правило преюдиційності судового рішення. Згідно з частиною третьою статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру. Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень, з урахуванням пояснення на касаційну скаргу ОСОБА_2 , свідчить про те, що постанова Апеляційного суду Харківської області від 13 серпня 2018 року у справі № 643/1295/16-ц була предметом перегляду в касаційному порядку. Так, постановою Верховного Суду від 15 липня 2020 року (провадження № 61-44193св18) постанову Апеляційного суду Харківської області від 13 серпня 2018 року скасовано та залишено в силі заочне рішення Московського районного суду міста Харкова від 13 грудня 2016 року, яким позовні вимоги ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , третя особа - приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Малахова Г. І., про визнання договору купівлі-продажу недійсним задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 11 вересня 2009 року між ОСОБА_6 , який діяв на підставі договору комісії, та ОСОБА_1 та зареєстрованим приватним нотаріусом ХМНО Малаховой Г. І. за номером 2611. У зазначеній постанові Верховного Суду зроблено висновок про те, що судове рішення у справі про визнання недійсним договору комісії не може бути преюдиційним. При цьому, Верховний Суд звернув увагу на те, що під час укладення спірного правочину ОСОБА_2 не була присутня, оскільки від її імені на підставі договору комісії діяв ОСОБА_6 , а тому відповідних документів на підтвердження реєстрації у спірній квартирі неповнолітнього ОСОБА_7 вона не могла надати. Таке право мав ОСОБА_6 , який недобросовісно віднісся до наданих йому за договором комісії повноважень, чим грубо порушив права на власність ОСОБА_2 та ОСОБА_7 . Таким чином, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 11 вересня 2009 року між ОСОБА_6 , який діяв на підставі договору комісії, та ОСОБА_1 , визнано недійсним у судовому порядку, а тому відсутня правова підстава набуття права власності на спірне майно за ОСОБА_1 . З урахуванням зазначеного, правові підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 03 грудня 2010 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , на які посилався ОСОБА_1 та суд апеляційної інстанції (преюдиційність судових рішень), є безпідставними та помилковими. Оскільки договір купівлі-продажу квартири, укладений 11 вересня 2009 року між ОСОБА_6 , який діяв на підставі договору комісії, та ОСОБА_1 , визнано недійсним (а недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю), право позивача на користування чи розпоряджання квартирою відсутнє, що, відповідно, свідчить і про відсутність порушення його права укладанням спірного договору. Вказане не позбавляє ОСОБА_1 звернутися за захистом порушеного права в порядку реституції, тобто повернення у стан, який існував до укладення недійсного правочину. З огляду на вказане, встановивши відсутність порушень вимог статей 203, 215 ЦК України при укладанні між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору купівлі-продажу квартири від 03 грудня 2010 року, суд першої інстанції зробив правильний висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову. Верховний Суд також погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для застосування правового механізму, передбаченого частиною першою статті 387, статтею 388 ЦК України щодо витребування майна, оскільки, як правильно вважав суд, лише власник має право на витребування майна. Оскільки ОСОБА_1 не є власником спірної квартири, у нього і відсутнє право на її витребування. Апеляційний суд не навів обґрунтованих мотивів на спростування висновків суду першої інстанції, покладених в основу рішення, та доказів у справі і помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції, яке ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права. З урахуванням зазначеного, а також враховуючи положення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, тривалість розгляду справи судами різних інстанцій, Верховний Суд вважає за необхідне скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду. У зв`язку із наведеним, оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає як нормам матеріального права, так і принципу справедливості правосуддя, у зв`язку з чим таке рішення не може вважатися законним і підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції на підставі статті 413 ЦПК України, як помилково скасованого. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Ураховуючи, що апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає вимогам закону, постанова Харківського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення Московського районного суду м. Харкова від 14 липня 2016 року. Щодо судових витрат За правилами частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відповідно до положення підпункту в) пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, зокрема, із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. При поданні касаційної скарги ОСОБА_2 було сплачено 1 242,00 грн судового збору, що підтверджується відповідним платіжним дорученням, тому вказана сума коштів підлягає стягненню з ОСОБА_1 на її користь, оскільки колегія суддів задовольняє касаційну скаргу, скасовує судове рішення апеляційного суду та залишає у силі рішення суду першої інстанції, яким було відмовлено у задоволенні позовних вимог. Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити. Постанову Харківського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року скасувати та залишити в силі рішення Московського районного суду м. Харкова від 14 липня 2016 року. Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 1 242,00 грн. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий А. А. Калараш Судді: А. І. Грушицький Є. В. Петров І. М. Фаловська С. П. Штелик