Постанова 4807 № 337/74/20

Дата документу 03.11.2020 Справа № 337/74/20 ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 22-ц/807/2869/20 Головуючий у 1-й інстанції: Ширіна С.А. Є.У.№ 337/74/20 Суддя-доповідач: Кочеткова І.В. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 03 листопада 2020 року м. Запоріжжя Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого: Кочеткової І.В., суддів: Кримської О.М., Дашковської А.В., секретар: Волчанова І.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи : орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Хортицькому району, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Вовк Ірина Іванівна, ОСОБА_4 , про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі адвоката Нємної Тетяни Ігорівни на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 07 липня 2020 року, В С Т А Н О В И В: У січні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вищевказаним позовом. Зазначав, що 19.11.2015 відповідачі уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , в якій постійно проживав і був зареєстрований його неповнолітній син ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Посилаючись на те, що договір укладено без згоди органів опіки і піклування, просив визнати його недійсним з підстав, передбачених ст.ст.203, 215 ЦК України, як такий, що порушує житлові права його неповнолітнього сина. Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 07 липня 2020 року позов залишено без задоволення. Судове рішення мотивовано тим, що укладений відповідачами договір купівлі-продажу нерухомості відповідає вимогам ст. 203 ЦК України, майнові права неповнолітнього сина позивача не порушені, оскільки з 2014 року дитина разом з матір`ю ОСОБА_2 постійно проживають в Автономній Республіці Крим, що встановлено судовим рішенням у іншій справі, яким позивачеві було відмовлено у позові про визнання права власності на Ѕ частку спірної квартири. В апеляційній скарзі про скасування судового рішення і ухвалення ново про задоволення позову ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Нємна Т.І., зазначає про порушення судом першої інстанції норм матеріального права, невідповідність висновків суду зібраним у справі доказам, якими підтверджується факт реєстрації неповнолітньої дитини в спірній квартирі на час її відчуження. За висновком органів опіки і піклування оспорюваних правочином порушені житлові права неповнолітнього, проте суд першої інстанції вказаний висновок не врахував. У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Стасік А.І., який представляє інтереси відповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , а також третя особа ОСОБА_4 зазначають, що оскаржуване рішення є законним і обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги неспроможними. Судовим рішенням в іншій справі встановлено, що ОСОБА_2 разом із неповнолітнім сином за згодою позивача у 2014 році виїхали до Автономної Республіки Крим на постійне місце проживання. Спірним договором житлові права неповнолітнього сина позивача не порушені, оскільки на час його укладання квартира не була місцем проживання дитини. Інші учасники справи своїм правом, передбаченим статтею 360 ЦПК України не скористались, відзив на апеляційну скаргу не надали, проте це не заважає її розгляду за наявними матеріалами справи. Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина друга, третя статті 215 ЦК України). При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист порушеного цивільного права. За наслідками розгляду такого спору судом має бути з`ясовано питання про спростування презумпції правомірності правочину і встановлено не лише наявність підстав, визначених законом, для визнання правочину недійсним, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому саме полягає вказане порушення, що має істотне значення для вирішення питання про наявність чи відсутність порушеного права особи, за захистом якого вона звернулася до суду. Статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону. За змістом наведеної норми, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 СК України, дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування. Згідно з положеннями частини четвертої та п`ятої статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло. За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним. За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, - звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками неповнолітнього ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (т.1, а.с.18). 06 червня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб, який розірвано рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 12 липня 2016 року (т.1, а.с.17, 79-85). До укладання шлюбу у березні 2008 року ОСОБА_2 придбала чотирьохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 (т.1, а.с.19-21). 19 листопада 2015 року за договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вовк І.І., вказану вище квартиру ОСОБА_2 , від імені якої за нотаріально посвідченою довіреністю діяв ОСОБА_4 , продала ОСОБА_3 (т.1, а.с.13-16). У п.7 договору купівлі-продажу зазначено, що за адресою місцезнаходження квартири, що є предметом цього договору, не проживають та не зареєстровані малолітні/неповнолітні діти, а також будь-які інші особи, яких за законом повинен утримувати продавець, а також відсутні малолітні/неповнолітні діти, що мають право користування квартирою. При укладенні договору нотаріусом були роз`яснені сторонам за договором положення ст. ст. 60-65 СК України та ст. ст. 655-667 ЦК України. У березні 2016 року ОСОБА_1 звертався до суду із позовом про визнання договору купівлі-продажу недійсним з підстав порушення його права власності на Ѕ частку спірної квартири. У зустрічному позові ОСОБА_2 просила про розірвання шлюбу і поділ спільно набутого рухомого майна подружжя. Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 12 липня 2016 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 28 листопада 2018, у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання права власності на Ѕ частку спірної квартири і визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири відмовлено. Поділено рухоме майно, набуте подружжям в період шлюбу. Розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (т.1, а.с.79-92). Вказаними судовими рішенням встановлено, що спірна квартира не була місцем постійного проживання ОСОБА_2 і неповнолітнього ОСОБА_5 , які фактично постійно проживали за іншою адресою у батьків ОСОБА_2 , а з 2014 року за письмовою згодою ОСОБА_1 виїхали в Автономну Республіку Крим. Факт постійного проживання неповнолітнього ОСОБА_5 з вересня 2014 року разом з матір`ю ОСОБА_2 в м. Севастополі підтверджується довідкою ТВН «СТ Вікторія-Балаклава » в м.Севастополь від 07.02.2020р., відповідно до якої неповнолітній ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , мешкає разом з матір`ю ОСОБА_2 в м.Севастополь, на території Товариство власників нерухомості «СТ Вікторія-Балаклава», буд. 6 з 01.06.2015 року по теперішній час (т.1, а.с.96-97), довідкою дитячого садка №2 м. Севастополя від 07.02.2020 №3, згідно якої ОСОБА_5 відвідував дошкільний навчальний заклад з 01.09.2014 звідки був відрахований наказом №47 від 01.08.2015 у зв`язку із вступом до школи (т.1, а.с.95), а також довідкою гімназії №7 м. Севастополя від 07.02.2020, згідно якої ОСОБА_5 , 2007 р.н. є учнем вказаного навчального закладу з 01.09.2015 (т.1, а.с.95 зворот). Позивачем не оспорювалося у суді, що після припинення шлюбних відносин неповнолітній син залишився проживати з матір`ю, разом з якою у 2014 році за його згодою вони виїхали в Автономну Республіку Крим. Установивши, що на час укладання оспорюваного правочину квартира не була місцем постійного проживання неповнолітнього сина позивача, надавши оцінку зібраним у справі доказам за правилами ст.ст.89, 264 ЦПК України, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що спірним договором житлові права неповнолітнього сина позивача не порушені і відмовив задоволенні позову. Відсутність згоди органу опіки і піклування на продаж спірної квартири не є підставою для висновку про невідповідність оспорюваного правочину вимогам ст.ст. 203ЦК України як такого, що порушує житлові права неповнолітнього сина позивача. Судовим рішенням в іншій справі встановлено, що на час відчуження житла квартира не була постійним місцем проживання неповнолітнього сина позивача, оскільки фактично з 2014 року дитина разом з матір`ю виїхали до Автономної Республіки Крим на постійне місце проживання, де дитина навчається в школі і забезпечена іншим житлом. Згідно пункту 1 частини 1 статті 374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін. Відповідно статті 375 ЦП К України апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань. Докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права. За вказаних обставин доводи апеляційної скарги про невідповідність висновків суду першої інстанції вимогам закону є безпідставними і зводяться до намагання позивача відновити права на спірну квартиру у спосіб, не передбачений законом, всупереч інтересам свого сина. Апеляційний суд вважає, що рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляції, не вбачається. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Керуючись ст. ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд - ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі адвоката Нємної Тетяни Ігорівни залишити без задоволення. Рішення Хортицького районного суду Запорізької області від 07 липня 2020 року у цій справі залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту цієї постанови, лише у випадку якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково. Повний текст постанови складено 05 листопада 2020 року. Головуючий: І.В. Кочеткова Судді: А.В. Дашковська О.М. Кримська