Постанова Львівський апеляційний суд № 443/1896/18

Справа № 443/1896/18 Головуючий у 1 інстанції: Павлів В.Р. Провадження № 22-ц/811/1073/20 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М. Категорія:68 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 20 жовтня 2020 року м. Львів Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Ванівського О.М., суддів: Мельничук О.Я., Цяцяка Р.П. секретаря: Матяш С.І. з участю: представника апелянта Дмитренка В.П. , представника позивача ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові в залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3 - адвоката Дмитренка Володимира Павловича на рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 27 січня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя, - в с т а н о в и в: В листопаді 2018 року позивач ОСОБА_4 звернулась в Жидачівський районний суд Львівської області з позовом до ОСОБА_3 про поділ спільного майна подружжя. Позивач просила суд провести поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, провести поділ квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та транспортного засобу Volkswagen golf 3 1.9D, 1997 року випуску. В обґрунтування позовних вимог покликалася на наступні обставини. З 29.09.2007 вони з відповідачем перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Жидачівського районного суду Львівської області від 24.06.2016 року. За час шлюбу ними було набуто майно, а саме: квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 39,3 м2, житловою - 18,5 м2, право власності на яку було зареєстровано за відповідачем на підставі договору купівлі-продажу від 13.02.2008 року; нежитлову будівлю по АДРЕСА_3 , право власності на яке зареєстровано за відповідачем на підставі договору купівлі-продажу від 20.12.2012 року; транспортний засіб Volkswagen Golf 3 1.9 D реєстраційний номер НОМЕР_1 , 1997 року випуску. Що стосується транспортного засобу, то позивач не заперечувала щодо залишення такого у власності відповідача ОСОБА_3 . Що стосується нерухомого майна, а саме квартири АДРЕСА_2 та нежитлової АДРЕСА_3 , частка позивача ОСОБА_4 , з урахуванням вимог ст. 70 СК України, за відсутності визначення такої домовленістю сторін або шлюбним договором, становить 1/2. Однак, оскільки відповідач у позасудовому порядку, добровільно вирішити зазначений спір відмовляється, позивач звернулась до суду з даним позовом. Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 27 січня 2020 року позов задоволено частково. У порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, визнано: -за ОСОБА_4 право особистої приватної власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 39,3 м2, житловою площею - 18,5 м2 та 1/2 частину нежитлової будівлі по АДРЕСА_3 ; - за ОСОБА_3 право особистої приватної власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 39,3 м2, житловою площею - 18,5 м2 та 1/2 частину нежитлової будівлі по АДРЕСА_3 . У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 судовий збір по справі в розмірі 1904 (одна тисяча дев`ятсот чотири) грн. 68 коп. Рішення суду оскаржив представник ОСОБА_3 - адвокат Дмитренко Володимир Павлович. Апелянт вважає, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права, без з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Покликається на те, що поза увагою суду залишилось те, що два договори позики, оформлені розпискою від 25.01.2008 року та розпискою від 04.12.2012 року укладені ОСОБА_3 для придбання квартири та проведення ремонту в ній, тобто в інтересах сім`ї, а відтак борг за цими зобов`язаннями був спільним. Також звертає увагу на те, що з`ясувавши факт придбання квартири та приміщення сторонами спору у період перебування їх в зареєстрованому шлюбі, суд не перевірив наявних у справі доводів ОСОБА_3 , що для купівлі вказаного нерухомого майна були використані позикові кошти, які поверталися ним самостійно вже після розірвання шлюбу. Враховуючи наведене просить рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким рішення суду в частині визнання права особистої власності за ОСОБА_4 та ОСОБА_3 по Ѕ частині квартири АДРЕСА_2 та Ѕ частині нежитлової будівлі по АДРЕСА_3 скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову та стягненні судових витрат, в решті рішення суду залишити без змін. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта Дмитренка В.П. на підтримання доводів апеляційної скарги, представника позивача ОСОБА_2 на заперечення вимог апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав. Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам. Згідно з вимогами ч.1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції прийшов до висновку, що спірне майно було придбане в період перебування ОСОБА_4 та ОСОБА_3 у шлюбі та є спільною сумісною власністю подружжя. Щодо вимоги про відшкодування вартості спірного автомобіля, суд першої інстанції вважав, що така не підлягає до задоволення, оскільки не грунтується на достатніх правових підставах визначених законом та не доведена суду. Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції. Встановлено, що починаючи з 29.09.2007 року сторони ОСОБА_4 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Жидачівського районного суду Львівської області від 24.06.2016 був розірваний. У відповідності до договору купівлі-продажу від 13.02.2008 сторонами набуто на праві власності квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 39,3 м2. У відповідності до договору купівлі-продажу від 20.12.2012 сторонами по справі придбано нежитлову будівлю по АДРЕСА_3 . Спірний транспортний засіб Volkswagen golf 3 1.9D, 1997 року випуску, придбано сторонами за час шлюбу. Згідно ч.3 ст.368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Так, відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується ст.63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Відповідно до ст.65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї. Частиною 1 ст.69 СК України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Суб`єктивне право на поділ майна, що перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням. Частинами 1, 2 ст.70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. Статтею 71 СК України встановлено, що майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися «обставинами, що мають істотне значення», якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший п.22 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007р. N 11). Зі змісту п.п. 23, 24 постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Суд першої інстанції правильно встановив, що належних і допустимих доказів про укладення договорів позики в інтересах сім`ї та використання отриманих у борг грошових коштів за цими договорами для задоволення потреб сім`ї, а саме для придбання спірного майна, а також, що позивач давала згоду на укладення таких договорів і знала про придбання спірного майна саме за ці грошові кошти, матеріали справи не містять. Наявні у матеріалах справи розписки не дають підстав для висновку, що договори позики укладено в інтересах сім`ї, а одержані в борг грошові кошти витрачені в інтересах сім`ї, оскільки доказів про надання дружиною згоди на укладення договорів позик, як і доказів про те, що вона знала про існування таких договорів та про придбання спірного майна за одержані в борг за розпискою грошові кошти, не надано і таких під час розгляду справи в суді першої інстанції не здобуто. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30.01.2019року у справі № 372/1558/16-ц. Доводи апелянта щодо внесення відповідачем коштів у рахунок погашення кредитних зобов`язань не мають правового значення, оскільки в розумінні вимог ст. 57 СК України спірне майно не є особистою приватною власністю відповідача, а останній не позбавлений можливості, за наявності правових підстав, ставити питання щодо повернення за рахунок позивача половини сплачених ним, відповідачем, після розірвання шлюбу коштів в рахунок погашення кредиту, як солідарного боржника, (постанова Верховного Суду від 13.02.2020 року у справі № 320/3072/18) Задовольняючи частково позовні вимоги, з врахуванням вимог ст.ст.60, 69, 70 СК України, ст.ст. 368, 372 ЦК України, районний суд прийшов до правильного висновку про підставність позову. Згідно з статтею 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно до частини 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно частини 2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідач не надав суду будь-яких доказів на спростування презумпції майна набутого у шлюбі. Таким чином, квартира АДРЕСА_2 , загальною площею 39,3 м2, житловою площею - 18,5 м2 , нежитлова будівля по АДРЕСА_3 та транспортний засіб Volkswagen golf 3 1.9D, 1997 року випускує спільною сумісною власністю подружжя. Згідно з пунктом 22 постанови Пленуму Верховного Суду України, яка від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. У Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 СК України №1-8/2012 (№ 17-рп/2012), яким встановлено, зокрема, що основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 Кодексу). Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 Кодексу). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентовано статтею 63 Кодексу, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 Кодексу. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 Кодексу), або реалізується через виплату грошової чи матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України). Із врахуванням наведеного районний суд прийшов до правильного висновку, що спірне майно - квартира АДРЕСА_2 , загальною площею 39,3 м2, житловою площею - 18,5 м2 та нежитлова будівля по АДРЕСА_3 , набуте у шлюбі за спільні кошти є спільною сумісною власністю подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором, враховуючи презумпцію спільності майна, набутого за час шлюбу, яка апелянтом спростована не була. В частині відмови про відшкодування вартості транспортного засобу Volkswagen golf 3 1.9D, 1997 року випуску рішення суду не оскаржується, а тому в силу вимог ст.. 367 ЦПК України апеляційним судом не переглядається. Доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не спростовують правильних висновків суду першої інстанції. Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Згідно до ч. 1. ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 374 ч.1 п.1, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,- п о с т а н о в и в : апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Дмитренка Володимира Павловича - залишити без задоволення. Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 27 січня 2020 року - залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 03.11.2020 року. Головуючий : Ванівський О.М. Судді: Мельничук О.Я. Цяцяк Р.П.