Постанова 4855 № 640/2718/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/2718/20 Суддя (судді) першої інстанції: Кузьменко А.І. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 листопада 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: Головуючого судді: Коротких А.Ю., суддів: Сорочка Є.О., Чаку Є.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 липня 2020 року у справі за адміністративним позовом громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії, - В С Т А Н О В И В : Громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити дії. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 липня 2020 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено. Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, позивач подала апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи та на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі. У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження). Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв`язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження. Згідно з ст. 308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Судом першої інстанції встановлено, що Громадянка Республіки Узбекистан ОСОБА_1 25 липня 2019 року звернулася із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 14 серпня 2019 року Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області на підставі висновку винесено наказ № 494 про відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Не погоджуючись з вказаним рішенням, позивач подала скаргу до Державної міграційної служби України. Рішенням Державної міграційної служби України № 215-19 від 05 грудня 2019 року відхилено скаргу на рішення територіального органу ДМС про відмову в оформлені документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважаючи такі рішення відповідачів необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, позивач звернулась з даним позовом до суду. Колегія суддів, розглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги, дійшла висновку про обґрунтованість та правомірність висновків суду першої інстанції з огляду на наступне. Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також визначено поняття "біженець", який означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 01 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань. Відповідно до частини 2 статті 1 Протоколу щодо статусу біженців від 04 жовтня 1967 року для цілей цього Протоколу термін "біженець", за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів "в результаті подій, які сталися до 1 січня 1951 року..." та слів "...внаслідок таких подій" у статті 1A (2). Пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Як передбачено у частині 5 статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України. Згідно з частиною 1 статті 7 Закону № 3671-VI, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. Частиною 11 статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до частини 5 статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад. Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника. Відповідно до частини 1 статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року "Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту" обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження. Так, зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу відмовлено у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні. Колегія суддів погоджується з даним твердженням, виходячи з наступного. Судом першої інстанції встановлено, що позивач є громадянкою Республіки Узбекистан, народилась у місті Коканд 01 березня 2001 року. За національністю узбечка, сповідує іслам (суніт), одружена (релігійний шлюб), освіта середня. З документів, що посвідчує особу, надала недійсний закордонній паспорт серії НОМЕР_1 , строком дії до 28 лютого 2017 року. Відповідно до наданої позивачем інформації, країну громадянської належності залишила разом з батьками у 2015 році та легально літаком з Узбекистану потрапила в Російську Федерацію у місто Санкт-Петербург, де мешкала там до червня 2016 року. На територію України прибула легально, автобусним сполученням 05 червня 2016 року. На момент її звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на території України, перебувала нелегально. Із заявою про надання статусу біженця звернулась лише 25 липня 2019 року. Причиною звернення за захистом зазначає побоювання зазнати переслідування через приналежність її батьків до партії "Хізб-ут-Тахір". Проте, як вбачається з протоколу співбесіди від 31 липня 2019 року, позивач вказала, що виїхала з країни походження через те, що не можна було носити хіджаб та через сімейні і релігійні обставини. З протоколу співбесіди вбачається, що директор школи забороняла носити хіджаб у школі. Також зазначила, що саме сімейні підстави стали причиною виїзду з країни походження, обґрунтувавши під час співбесіди це тим, що в Узбекистані важко заробляти кошти. Будь-якої інформації щодо переслідувань у зв`язку з носінням хіджабу позивач не вказала. Отже, з викладеного вбачається, що твердження про існування загрози її життю, безпеці чи свободі на батьківщині, наведені у заяві та скарзі, є необґрунтованими, носять характер зловживання для легалізації перебування на території України. Крім того, позивачем не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких позивач не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме її на батьківщині та доводів щодо відмови країни її громадянської належності захищати її права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак та про неможливість користуватися захистом країни свого походження. Колегія суддів не бере до уваги посилання позивача на порушення прав громадян в Узбекистані, оскільки у даному випадку не встановлено причинно-наслідкового зв`язку між наявністю певних порушень прав людини у вказаній країні та особистою загрозою цих порушень для її життя. Крім того, судом першої інстанції встановлено та не заперечується сторонами, що позивач до компетентних органів Російської Федерації для надання статусу біженця не зверталась. Відповідно до положення пункту 6 частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" статус біженця або додатковий захист не надається особі, яка до прибуття в Україну з наміром набуття статус біженця перебувала в третій безпечній країні. У свою чергу, третя безпечна країна - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту. (частина 22 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту") Таким чином, вищевказане дає підстави зробити висновок, що позивач не підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту в Україні, оскільки остання, перебуваючи на території третьої безпечної країни, не зверталась за захистом, де її життю та безпеці нічого не загрожувало, переїхавши до Україні лише для покращення (зміни) економічного чи соціального становища. Аналогічна правова позиція висвітлена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 18.10.2018 року у справі № 826/16199/16 (провадження № К/9901/24471/18). На підставі вищевикладеного, суд першої інстанції дійшов висновку, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесід останньої із посадовими особами відповідача, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останньої стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI. На підставі вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що наказ Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області № 494 від 14 серпня 2019 року про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є правомірним та відповідає вимогам чинного законодавства. З огляду на відсутність правових підстав для повторного розгляду заяви позивача по суті та правомірність прийняття наказу про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що рішення Державної міграційної служби України № 215-19 від 05 грудня 2019 року про відхилення скарги на наказ від 14 серпня 2019 року № 494 є обґрунтованим, прийнятим в межах повноважень та у спосіб, передбачений чинним законодавством. Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду першої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права. Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 325, 328 КАС України, суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 липня 2020 року - без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України протягом тридцяти днів з дня складення судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. В інших випадках постанова не підлягає касаційному оскарженню. Головуючий суддя: Коротких А.Ю. Судді: Сорочко Є.О. Чаку Є.В.