Постанова 4823 № 751/7729/19

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А іменем України 29 жовтня 2020 року м. Чернігів Унікальний номер справи № 751/7729/19 Головуючий у першій інстанції Яременко І. В. Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1090/20 ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД у складі: головуючого-судді: Онищенко О.І. суддів: Євстафіїва О.К., Скрипки А.А., секретар: Позняк О.М. Позивач: ОСОБА_1 Відповідач: ОСОБА_2 Особа, яка подала апеляційну скаргу: ОСОБА_1 Розглянув у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 06 липня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення, (суддя Яременко І.В.), ухвалене об 16 год. 24 хв. у м.Чернігів, повний текст рішення складено 15 липня 2020 року, В С Т А Н О В И В: ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ) звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просить усунути перешкоди в користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення відповідача з будинку без надання іншого житлового приміщення. Заявлені вимоги мотивує тим, що відповідно до договору дарування житлового будинку від 22.06.2019, вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 . В будинку зареєстрований та проживає її брат відповідач по справі ОСОБА_2 , який не є членом її сім`ї. Зазначає, що вона декілька разів намагалась вселитись до спірного будинку, але відповідач перешкоджає їй у цьому, не впускає до будинку, у зв`язку з чим вона викликала працівників поліції. Тому вона вимушена звернутись з даним позовом до суду, посилаючись на положення ст. 156 ЖК УРСР, ст.ст. 319, 383, 391 ЦК України. Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 06 липня 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення відмовлено. Рішення суду мотивовано тим, що позивачем суду першої інстанції не надано жодного доказу того, що діями відповідача порушується її право власності чи законного володіння спірним житловим будинком, що стало б підставою для задоволення позову згідно ст. 391 ЦК України, тому посилання позивача суд вважає необґрунтованими. Суд зазначає, що при укладанні договору дарування позивач повинна були передбачити такі наслідки, оскільки вона достовірно знала (п. 10 Договору), що в даній квартирі зареєстрований та проживає відповідач. Крім того, у відповідача іншого житла немає. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати зазначене рішення суду і ухвалити нове рішення про задоволення позову. Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду першої інстанції мотивоване посиланнями на міжнародне законодавство, що захищає право власності та ст. 321, ст. 391 ЦК України , проте ці норми судом не застосовані для захисту прав позивачки. Обраний нею спосіб захисту є належним та достатнім для відновлення порушених прав. ОСОБА_3 вважає, що судом безпідставно застосовано норми ст. 64,156 ЖК України, оскільки відповідач не є членом сім`ї позивача, вони не ведуть спільного господарства та не пов`язані спільним побутом. Також позивачка вважає невірним висновок суду щодо переважності права на житло над правом власності. Крім того, судом першої інстанції на думку ОСОБА_1 недоречно застосовано правову позицію Великої палати Верховного суду від 31.10.2018 року ( висловлену у справі №753Я/12729/15-ц. провадження №14-317цс18), в якій зроблено висновок щодо застосування ст.109 ЖК України, але при врегулюванні інших правовідносин. За позицією ОСОБА_1 безпідставним є висновок суду щодо недоведеності позовних вимог позивачем, оскільки сам факт реєстації та проживання в будинку ОСОБА_2 є порушенням права власності позивача та першкодою в його реалізації. Звернення ОСОБА_2 з позовом про визнання права власності на частку в будинку АДРЕСА_1 в порядку спадкування і є доказом невизнання її прав на будинок.Через зазначені обставини вона та її малолітня дитина вимушені проживати в іншому місці та вона, як власник нерухомості не може в повній мірі користуватись, розпоряджатись та володіти своїм майном. Також ОСОБА_1 вважає, що не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог позивачки наявність у п. 10 Договору дарування даних, що в будинку зареєстрований та проживає відповідач. Зазначений пункт Договору дарування не є істотною умовою даного договору в силу положень ч. 1 ст. 638 ЦК України і не позбавляє права позивача на звернення до суду за захистом своїх законних прав та інтересів. Не вірним є також висновок суду за позицією позивачки, щодо відсутності у відповідача іншогго житла, оскільки матеріали справи містять дані про належність йому на праві власності частини нежитлової будівлі по АДРЕСА_2 , яку відповідач здає в оренду та наявність житла закордоном. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 06 липня 2020 року без змін. Зазначає у відзиві, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам чинного законодавства та прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Вважає, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази здійснення перешкод відповідачем у користуванні власністю позивачкою. Для відповідача будинок АДРЕСА_1 є постійним місцем проживання на протязі 13 років і як попередньому так і теперішньому власникам будинку було відомо про цю обставину. Виселення відповідача з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням права на повагу до житла, оскільки ОСОБА_2 проживає в будинку на законних підставах, та має достатні і тривалі зв`язки з конкретним майном. В даному випадку суд не може застосувати крайню міру втрату ним житла. Згідно з ч. 3 ст. 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справ. Відповідно до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Частиною 1 ст.368 ЦПК України встановлено, що справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. За нормами ст. 268 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зазначеним вимогам закону відповідає судове рішення суду першої інстанції. Висновок місцевого суду підтверджується матеріалами справи, яким суд дав вірну оцінку, і не суперечить нормам матеріального та процесуального права, які регулюють спірні правовідносини. Судом встановлено, що ОСОБА_5 відповідно до договору дарування житлового будинку від 22.06.2019 є власником житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 , який розташований на земельній ділянці площею 0,0472га, кадастровий номер 7410100000:01:048:0022, договір дарування якої посвідчувався одночасно з посвідченням даного договору (а.с. 7-8, 11). Відповідно до п. 10 Договору, обдаровуваній відомо, що у відчужуваному за цим договором житловому будинку відповідно до довідки № 9249, виданої Управлінням адміністративних послуг Чернігівської міської ради 20.06.2019, зареєстрований ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Згідно копії свідоцтва про шлюб, 14.11.2019 ОСОБА_5 уклала шлюб з ОСОБА_6 та змінила прізвище на « ОСОБА_7 » (а.с. 137). У будинку АДРЕСА_1 25.07.2007 зареєстрований та проживає відповідач ОСОБА_2 , який є рідним братом позивачки (а.с. 18, 34). Інші особи в будинку не зареєстровані. У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 2 ЦПК України, згідно з якою завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права. Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування. Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу. Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)). Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. Зі справи вбачається, що на час вселення ОСОБА_2 (зареєстрований з 25.07.2007 (а.с.18)) до спірного будинку, він належав матері відповідача ОСОБА_8 (а.с.74), якій Рішенням виконавчого комітету Чернігівської міської ради народних депутатів № 55 від 04.02.1985 року виділено земельну ділянку для індивідуального будівництва житлового будинку (зі складом сім`ї 4 особи), - по АДРЕСА_1 . В подальшому ОСОБА_8 оформила право власності на вказаний будинок, яке було зареєстроване 20.02.2019 року. Отже відповідач, набув право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набув охоронюване законом право на мирне володіння майном як члена сім`ї ОСОБА_8 - колишнього власника спірного будинку. У подальшому право власності на житло набула позивач. Виселення відповідача у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло та можливої недобросовісності дій сторін договору-дарування, внаслідок яких ОСОБА_2 може втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченком, враховуючи наступні обставини у справі, що розглядається. Сторонами не заперечується та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_2 вселився у спірне житло як член сім`ї (син) власника, зареєстрований у спірному будинку і проживає у ньому протягом тривалого часу: з 25.07.2007 року по теперішній час, тобто використовує спірне житло для проживання. У його власності перебуває 1/5 частина нежитлової будівлі № 14 по АДРЕСА_2 площею 36,4 м.кв. Доказів про наявність іншого нерухомого майна у власності відповідача на території України, матеріали справи не містять.( а.с. 106-109, 111) Наявність квартири, що належить позивачу і відповідачу в рівних частинах у м. Таліні не може свідчити про забезпеченість відповідача житлом. Про наявність реєстрації у будинку відповідача позивачка була обізнана при укладенні договору-дарування, оскільки в п. 10 Договору зазначено про ці обставини. Таким чином, обставини справи свідчать, що ОСОБА_1 була достовірно обізнана про право відповідача на користування спірним будинком та про обтяження цього будинку у вигляді проживання у ній відповідача, а також обізнана про відсутність іншого житла у відповідача. Сам факт переходу права власності на будинок до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. Колегія суддів вважає, що права членів сім`ї колишнього власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, ай таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. В якості доказів перешкод у користуванні власністю позивачем надано витяг з єдиного реєстру досудових розслідувань про те, що позивачка зверталась з заявою до поліції 23.08.2019 року в якій зазначала про спричинення їй тілесних ушкоджень ОСОБА_9 , братом позивача та відповідача у будинку АДРЕСА_3 . Матеріали справи не містять висновків проведеної перевірки за даним зверненням та відомостей щодо причин такої поведінки ОСОБА_9 за місцем постійного проживання позивачки. Інших доказів про неможливість користуватись будинком позивачем суду не надано. Посилання позивачки, як на підставу порушення її прав з боку відповідача , на звернення ОСОБА_2 з позовом про визнання права власності на частку в будинку АДРЕСА_1 в порядку спадкування не може бути доказом порушення прав позивачки, оскільки відповідач у законний спосіб намагався захистити свої права на будинок, які вважав порушеними. Висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 є вірним, оскільки позивачка могла передбачити характер та вагу обтяження її майбутньої нерухомості при укладенні договору-дарування, однак не здійснила достатньої належної обачності при укладенні договору. Належних та допустимих доказів наявності перешкод у користуванні будинком позивачем не надано та не наведено підстав для застосування ст. 391 ЦК України. Колегія суддів перевірила доводи апеляційної скарги на предмет законності судового рішення суду першої інстанції виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судом норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами ст. 367 ЦК України знаходиться поза межами повноважень суду апеляційної інстанції. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). Викладене дає підстави для висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін із підстав, передбачених ст. 375 ЦПК України, - Керуючись ст.ст. 258, 263, 374, 375, 382, 384, 389, 390, 391 ЦПК України, апеляційний суд, - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 06 липня 2020 року залишити без змін. Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів, який обчислюється з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції. Повний текс постанови складено 30.10.2020 року. Головуючий: Судді: