Постанова 4811 № 465/5755/19

Справа № 465/5755/19 Головуючий у 1 інстанції: Ванівський Ю.М. Провадження № 22-ц/811/1755/20 Доповідач в 2 інстанції: Шеремета Н.О. Категорія:11 ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 19 жовтня 2020 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого: Шеремети Н.О. суддів: Крайник Н.П., Цяцяка Р.П. секретаря: Сеньків Х.І. з участю: ОСОБА_1 розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Прокуратури Львівської області на рішення Франківського районного суду м. Львова від 03 квітня 2020 року, - ВСТАНОВИВ: у жовтні 2019 року ОСОБА_2 , ОСОБА_1 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про припинення права на частку у спільному майні. В обґрунтування позовних вимог, покликаються на те, що ОСОБА_2 , ОСОБА_1 разом з ОСОБА_3 є співвласниками житлового будинку АДРЕСА_1 у рівних частках по 1/3 кожен. Стверджують, що відповідач не бере участі у витратах на утримання вищевказаного будинку, у якому фактично не проживає. Зазначають, що мають намір викупити частку ОСОБА_3 , яка не заперечує щодо продажу своєї частки, наперед отримала гроші за неї, однак ухиляється від укладення договору купівлі-продажу. Належна відповідачу частка не може бути виділеною в натурі, так як будинок має один вхід, одні інженерні мережі та засоби обліку, що унеможливлює його поділ із збереженням придатності для використання за цільовим призначенням. З наведених підстав просять: припинити право власності ОСОБА_3 на 1/3 чатсину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 287,9 кв. м. та визнати за ОСОБА_2 , ОСОБА_1 право приватної спільної часткової власності - по 1/2 частки кожному на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 287,9 кв. м. Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 03 квітня 2020 року позов задоволено. Припинено право власності ОСОБА_3 на 1/3 частину житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_2 , ОСОБА_1 право приватної спільної часткової власності - по 1/2 частки кожному на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Рішення суду оскаржила Прокуратура Львівської області, в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду незаконне та необґрунтоване, ухвалене з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Апелянт стверджує, що зазначений будинок є об`єктом самочинного будівництва, з огляду на наявність самовільної добудови до нього, оскільки остання була здійснена на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, особою, яка не є власником або користувачем земельної ділянки без відповідного документа, який надає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту. Зазначає, що позивачі уже намагалися набути право власності на зазначений самовільно реконструйований будинок, однак постановою Львівського апеляційного суду від 14 січня 2019 року у справі № 465/6679/17 у задоволенні їхнього позову відмовлено. Наголошує, що земельна ділянка, на якій розташований самовільно реконструйований житловий будинок є комунальною власністю і перебуває у віданні Львівської міської ради, відтак порушено інтереси територіальної громади в особі органу місцевого самоврядування - Львівської міської ради, що полягає в обмеженні прав цього органу на розгляд питання про самочинне будівництво та відведення земельної ділянки під нього. До компетентних органів місцевого самоврядування або Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській області позивачі та відповідач не зверталися з приводу узаконення самочинного будівництва, крім того вказані органи до участі у справі не залучалися. З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. Заслухавши суддю-доповідача, заперечення ОСОБА_1 щодо задоволення апеляційної скарги,дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з огляду на таке. Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України). Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України). Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що припинення частки відповідача на зазначений будинок не завдасть йому істотної шкоди, оскільки відповідачем добровільно за погодженням з позивачами отримано грошову компенсацію за свою частку в будинку, а одночасно з припиненням частки відповідача у спільній частковій власності необхідно визнати право власності на таку за позивачами. Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке. Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Згідно з ч. 1 ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Статтею 360 ЦК України передбачено, що співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними із спільним майном. Відповідно до ст. 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок) № НОМЕР_1 від 04 січня 1996 року підтверджується, що одноквартирний будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 59.30 кв. м. належить на праві власності ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 (а.с. 12). Задовольняючи позов, суд першої інстанції врахував витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 114762769 від 21.02.2018 року, яким підтверджується, що ОСОБА_2 належить 1/3 частка у спільній частковій власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 287.9 кв.м., житловою площею 158.5 кв.м. (а.с. 35); витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 114762871 від 21.02.2018 року, яким підтверджується, що ОСОБА_1 належить 1/3 частка у спільній частковій власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 287.9 кв.м., житловою площею 158.5 кв.м. (а.с. 36); витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 114763107 від 21.02.2018 року, яким підтверджується, що ОСОБА_3 належить 1/3 частка у спільній частковій власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 287.9 кв.м., житловою площею 158.5 кв.м. (а.с. 47). За даними технічного паспорта на будинок АДРЕСА_1 , станом на 20 грудня 2012 року будинок складається з двох поверхів та має загальну площу 289,9 кв. м. З технічного паспорта вбачається, що у 2007 році самовільно побудувано житлову прибудову літ А1-2, житлову прибудову літ. А-2, прибудову літ. а-1 та тамбур літ. а1-1, однак документів на реконструкцію будинку з прибудовами та надбудовами не надано про що зроблено відмітку в розділі «Особливі відмітки» технічного паспорта. Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (ч. 2 ст. 376 ЦК України). Згідно з ч. 4 ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації. Частиною 5 ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів; 6) реєстрація права власності на об`єкт містобудування. Матеріалами справи підтверджується, що позивачами здійснено реконструкцію житлового будинку зі збільшенням його площі, в тому числі за рахунок прибудови приміщень без відповідної дозвільної документації. Крім того, в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували право власності чи право користування позивачів земельною ділянкою по АДРЕСА_1 , а також відсутні докази про надання земельної ділянки під уже самочинно збудоване нерухоме майно. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції зробив висновок про те, що позивачі та відповідач є співвласниками житлового будинку АДРЕСА_1 загальною площею 287,9 кв.м. Однак колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки вони спростовуються матеріалами справи. Обгрунтовуючи доводи апеляційної скарги, прокуратура Львівської області покликається на те, що державним реєстратором внесено до Державного речових прав на нерухоме майно запис про скасування державної реєстрації права приватної власності власності ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 на вищезазначений житловий будинок. З долученої до матеріалів справи Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна № 209086403 від 15.05.2020 року вбачається, що 05 лютого 2019 року скасовано державну реєстрацію права спільної часткової власності ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 287.9 кв.м., житловою площею 158.5 кв.м. у розмірі по 1/3 частки на підставі постанови Львівського апеляційного суду від 14 січня 2019 року у справі № 465/6679/17, що підтверджується Витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 155171724 від 05.02.2019 року, № 155171968 від 05.02.2019 року та № 155172360 від 05.02.2019 року (а.с. 78-80), однак зазначена обставина не була з`ясована та врахована судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення суду. Таким чином, позивачі не є співвласниками житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 287.9 кв.м., житловою площею 158.5 кв.м., а відтак не можуть ставити питання про припинення частки ОСОБА_3 у спільному майні. Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що позивачі не набули право власності на вищезазначений житловий будинок, здійснена реконструкція зі збільшенням площі житлового будинку АДРЕСА_1 є самочинним будівництвом, позивачі та відповідач не зверталися до органів місцевого самоврядування, які уповноважені видавати дозволи на проведення будівництва та узгодження забудови, з приводу узаконення самочинного будівництва, а суд не вправі їх заміняти, відтак відсутні підстави для задоволення позовних вимог. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Згідно з п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування обставин,що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381-384 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: апеляційну скаргу Прокуратури Львівської області - задовольнити. Рішення Франківського районного суду м. Львова від 03 квітня 2020 року - скасувати та ухвалити постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_1 відмовити. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови. Повний текст постанови складено 29.10.2020 року. Головуючий: Шеремета Н. О. Судді: Крайник Н. П. Цяцяк Р. П.