Постанова 4822 № 727/3232/17

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 жовтня 2020 року м. Чернівці справа № 727/3232/17 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Кулянда М. І. суддів Одинака О.О., Лисака І.Н., секретар Вовкун Н.Ю., учасники справи: позивач - виконавчий комітет Чернівецької міської ради, відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи Чернівецька міська рада, Басейнове управління водних ресурсів річок Прут та Сірет, апеляційна скарга ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 січня 2018 року, головуючий в суді першої інстанції суддя Семенко О.В. ВСТАНОВИВ:

Описова частина Короткий зміст позовних вимог У квітні 2017 року виконавчий комітет Чернівецької міської ради звернувся з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням та виселення з квартири ОСОБА_2 без надання іншого житлового приміщення. Позов мотивований тим, що квартира АДРЕСА_1 перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Чернівці. Згідно з рішенням виконавчого комітету міської ради від 02 квітня 1996 року № 221/9 зазначена квартира була передана Дністровсько-Прутському БУВР для використання під гуртожиток. Відповідно до клопотання № 35 від 23 травня 2003 року державного проектно-розвідувального інституту «Львівдіпроводгосп» водій - слюсар ОСОБА_1 тимчасово, на період роботи, був зареєстрований та вселений у дане жиле приміщення. Рішення про вселення ОСОБА_1 в квартиру на АДРЕСА_2 виконавчим комітетом міської ради не приймалося та ордер не видавався, з ОСОБА_1 договір найму жилого приміщення не укладався. На підставі наказу Чернівецького філіалу державного проектно-розвідувального інституту «Львівдіпроводгосп» від 31 жовтня 2005 року № 27к ОСОБА_1 звільнено за власним бажанням. Після звільнення з роботи ОСОБА_1 зобов`язаний був звільнити квартиру на АДРЕСА_2 , яка використовувалася як гуртожиток, однак цього не зробив. Позивач зазначав, що ОСОБА_1 з 31 жовтня 2005 року втратив право проживання у квартирі АДРЕСА_1 , перебуває за кордоном, однак залишається зареєстрованим у спірній квартирі, а тому просив визнати його таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме, квартирою АДРЕСА_1 . Пізніше, спірну квартиру було опечатано КЖРЕП № 14, однак пломби та печатки були зірвані невідомими особами, які самовільно, без відповідної правової підстави, заволоділи квартирою АДРЕСА_1 . У зв`язку з цим виконавчим комітетом міської ради спрямовано відповідного листа до органів поліції щодо встановлення осіб, які самоправно заволоділи даною квартирою. Відповідно до листа Шевченківського відділення поліції Чернівецького ВП Головного управління національної поліції в Чернівецькій області від 16 лютого 2017 року № 1193 у спірній квартирі проживає ОСОБА_2 01 березня 2017 року на ОСОБА_2 складено протокол про адміністративне правопорушення за статтею 151 КУпАП - самовільне зайняття комунальної квартири АДРЕСА_1 . Постановою від 10 березня 2017 року № 8 адміністративної комісії при виконавчому комітеті міської ради ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного порушення, передбаченого статтею 151 КУпАП - самоправне зайняття жилого приміщення та накладено на ОСОБА_2 адміністративне стягнення у вигляді штрафу у розмірі 170 грн. Постанова адміністративної комісії набрала законної сили 21 березня 2017 року. Однак ОСОБА_2 ухиляється від добровільного звільнення самоправно зайнятого жилого приміщення, а тому просив виселити його з усіма залежними членами родини із квартири АДРЕСА_1 без надання йому іншого жилого приміщення. Ухвалою Шевченківського районного суду м. Чернівці від 21 грудня 2017 року до участі у справі як третю особу залучено Чернівецьку міську раду. У жовтні 2017 року Чернівецька міська рада звернулася з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - Дністровсько-Прутське басейнове управління водних ресурсів, в якому просила визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 ; виселити ОСОБА_2 з усіма належними членами родини з квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого жилого приміщення. Даний позов мотивований аналогічними вищевикладеними обставинами, а також тим, що Чернівецька міська рада є власником спірного житла. Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 січня 2018 року в задоволенні позову виконавчого комітету Чернівецької міської ради відмовлено, позов Чернівецької міської ради задоволено частково. Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 . Виселено ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого жилого приміщення. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Задовольняючи частково позовні вимоги Чернівецької міської ради, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 був вселений в квартиру тимчасово на період роботи, вказане житло не є гуртожитком, ордер йому не видавався, після звільнення з роботи він квартиру не звільнив, користувався нею, продовжує бути зареєстрованим, тому ОСОБА_1 слід визнати таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 самовільно зайняв жиле приміщення, в добровільному порядку не звільняє квартиру АДРЕСА_1 , а тому підлягає виселенню з неї без надання іншого жилого приміщення. Короткий зміст вимог апеляційної скарги На рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 січня 2018 року відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі апелянти просять скасувати рішення суду першої інстанції в частині визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1 та виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 , без надання іншого жилого приміщення та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити в позові. Посилаються на незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції, неправильне застосування судом норм матеріального права. Зокрема, зазначають, що ОСОБА_1 не видавався ордер на вселення в житлове приміщення, договір найму не укладався, то відповідно ОСОБА_1 не набув права користування жилим приміщенням з моменту вселення, то відповідно він не може визнаватись таким, що втратив право цього ж користування, адже його не мав. Вимога про виселення ОСОБА_1 не заявлялась. Правовою нормою ч.3 ст. 98 ЖК України не регулюються правовідносини, пов`язані із втратою права на користування житлом та суд безпідставно визнав його таким, що втратив право на користування житлом. ОСОБА_2 є рідним братом ОСОБА_1 , який як наймач, вселив в займане ним приміщення члена своєї сім`ї брата ОСОБА_2 .. Факт не проживання ОСОБА_1 в спірній квартирі понад шість місяців належними доказами не доведено. Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи Чернівецька міська рада звернулася до суду з відзивом на апеляційну скаргу, зазначаючи про те, що ОСОБА_1 є тимчасовим жильцем, оскільки спірне житлове приміщення йому видавалося тимчасово, на період роботи. ОСОБА_2 не є членом сім`ї наймача ОСОБА_1 , який не є наймачем спірної квартири та її власником, відповідно не міг вселяти в неї інших осіб. Не проживання ОСОБА_1 в спірній квартирі підтверджена актами КЖРЕП №14 та листами Чернівецького міського відділу поліції ГУ НП України. Просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Мотивувальна частина Обставини справи, встановлені судом першої та апеляційної інстанцій Згідно з наказом від 05 травня 2003 року № 14 ОСОБА_1 був прийнятий на роботу. За клопотанням від 23 травня 2003 року № 35 Чернівецької філії Державного проектно-розвідувального інституту «Львівдіпроводгосп» водій - слюсар ОСОБА_1 був зареєстрований у квартирі по АДРЕСА_2 . Квартира за вищевказаною адресою належить Чернівецькій міській раді, форма власності - комунальна. З наказу Чернівецького філіалу державного проектно-розвідувального інституту «Львівдіпроводгосп» від 31 жовтня 2005 року № 27к вбачається, що водія-слюсара ОСОБА_1 звільнено за власним бажанням, стаття 38 КЗпП України. Трудові відносини припинилися 31 жовтня 2005 року, ОСОБА_1 не проживає у спірному житловому приміщенні з жовтня 2012 року, комунальні платежі не сплачує. Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 20 січня 2011 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до виконавчого комітету Чернівецької міської ради про визнання права постійного користування житловим приміщенням АДРЕСА_1 . Вищезазначеним судовим рішенням також встановлено, що спірне житлове приміщення надавалося ОСОБА_1 для проживання на період роботи як гуртожиток, а не як квартира. Рішення про виділення спірного жилого приміщення ОСОБА_1 як квартири в установленому порядку не приймалося, ордер на це житло не видавався. Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності разом із ОСОБА_3 , ОСОБА_4 належить квартира АДРЕСА_3 . Вказана обставина підтверджується листом Департаменту житлово-комунального господарства Чернівецької міської ради від 28 серпня 2020 року вих.№03/01-06/3377 (а.с.51 Т.2). Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення у справі, виходив з того, що оскільки спірна квартира є власністю територіальної громади м. Чернівці в особі Чернівецької міської ради, ОСОБА_1 був вселений в квартиру тимчасово, на період роботи, вказане житло не є гуртожитком, ордер йому не видавався, після звільнення з роботи він квартиру не звільнив, користувався нею, продовжує бути зареєстрованим в ній, тому його слід визнати таким, що втратив право користування квартирою. Відповідач ОСОБА_2 самовільно зайняв жиле приміщення, в добровільному порядку його не звільняє, а тому підлягає виселенню з нього без надання іншого жилого приміщення. Апеляційний суд погоджується з таким висновком, виходячи з наступного. Відповідно до правил статей 71, 72 ЖК Української РСР наймач або члени його сім`ї можуть бути визнані судом такими, що втратили право користування жилим приміщенням, зокрема, якщо вони в ньому не проживають без поважних причин понад шість місяців. У пункті 10 постанови № 2 Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» роз`яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК), необхідно з`ясувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк. Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 20 січня 2011 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до виконавчого комітету Чернівецької міської ради про визнання права постійного користування житловим приміщенням АДРЕСА_1 . Вказаним рішенням встановлено, що спірне житлове приміщення надавалося ОСОБА_1 для проживання, на період роботи, як гуртожиток (хоча за правовим статусом воно не є гуртожиток), а не як квартира. Рішення про виділення спірного жилого приміщення ОСОБА_1 як квартири в установленому порядку не приймалося, ордер на це житло не видавався. На підтвердження не проживання відповідача ОСОБА_1 в спірному житловому приміщенні Чернівецькою міською радою надано акти, складені працівниками КЖРЕП №14 від 28 лютого 2017 року та 01 березня 2017 року, лист Шевченківського відділення поліції ГУ НП в Чернівецькій області від 16 лютого 2017 року та постанову №8 у справі про адміністративне правопорушення від 10 березня 2017 року. З вищевказаних доказів судом встановлена відсутність ОСОБА_1 в житловому приміщенні АДРЕСА_1 станом на грудень 2016 року, двері даної квартири опечатані (акт від 28 лютого 2017 року); пломби, якими було опечатано дану квартиру, зірвані (акт від 01 березня 2017 року) невідомими особами. При цьому, рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 29 жовтня 2013 року, яке залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 17 грудня 2013 року, також встановлено, що ОСОБА_1 був зареєстрований в спірному житловому приміщенні з травня 2003 року за клопотанням директора підприємства, та проживав в цій квартирі до 09 жовтня 2012 року. Надавши оцінку вказаним доказам та встановленим обставинам, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що ОСОБА_1 мав право користування спірною квартирою на час перебування в трудових відносинах з Чернівецьким філіалом державного проектно-розвідувального інституту «Львівдіпроводгосп», після звільнення з роботи квартиру не звільнив, користувався нею до жовтня 2012 року та продовжує бути зареєстрованим в ній, комунальні платежі не сплачує. Отже, ОСОБА_1 вважається таким, що втратив інтерес до спірного жилого приміщення. За встановлених обставин, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про задоволення позову Чернівецької міської ради про визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням АДРЕСА_1 . При цьому, вирішуючи питання можливості захисту порушеного права позивача у спосіб, визначений в позовній заяві, а саме шляхом виселення відповідача ОСОБА_2 із спірної квартири без надання йому іншого житлового приміщення, суд апеляційної інстанції виходить з наступного. Частиною першою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Статтею 326 ЦК України передбачено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі. За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Тлумачення наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження майном, що перебуває у державній власності, організація, що здійснює право власності від імені та в інтересах держави, має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі звернутися до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення (негаторний позов). У справі, що переглядається, встановлено, що станом на грудень 2016 року, січень-лютий 2017 року в спірній квартирі без реєстрації проживає ОСОБА_2 , який є рідним братом ОСОБА_1 . Постановою №8 від 10 березня 2017 року у справі про адміністративне правопорушення, комісією при виконавчому комітеті Чернівецької міської ради, ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ст.151 КУпАП, самоправне зайняття жилого приміщення, та накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 170 грн. Постанова адміністративної комісії набрала законної сили 21 березня 2017 року. Власником квартири, в яку самовільно вселився відповідач ОСОБА_2 , є територіальна громада м.Чернівці в особі Чернівецької міської ради, яка вправі вимагати виселення осіб, які займають спірне житлове приміщення без відповідних правових підстав. Встановлена судом першої інстанції обставина проживання відповідача ОСОБА_2 у спірній квартирі, яка є комунальною власністю, без законних на те підстав, в свою чергу, створює територіальній громаді м.Чернівці в особі Чернівецької міської ради перешкоди у здійсненні своїх правомочностей як власника цієї квартири. У зв`язку з цим порушене право власника спірного житлового приміщення підлягає захисту. Разом з тим, апеляційний суд враховує, що Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Стаття 8 Конвенції стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див., mutatis mutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» («Connors v. the United Kingdom»), заява № 66746/01, § 82). ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві». Формулювання «згідно із законом» не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», § 43). Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції. Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті. У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)). Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції. Зазначений висновок містить постанова Великої палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19). Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності разом із ОСОБА_3 , ОСОБА_4 належить квартира АДРЕСА_3 . Вказана обставина підтверджується листом Департаменту житлово-комунально господарства Чернівецької міської ради від 28 серпня 2020 року вих.№03/01-06/3377 (а.с.51 Т.2). Враховуючи те, що відповідачам ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності належать частки в квартирі АДРЕСА_3 , в якій вони мають об`єктивну можливість проживати, апеляційний суд вважає, що визнання ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням та виселення ОСОБА_2 із спірного житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення не є порушенням вимог щодо легітимності мети та законних підстав, оскільки направлене на захист права власності територіальної громади м.Чернівці. Задоволенням позовних вимог щодо втрати ОСОБА_1 права користування житловим приміщенням та виселенням ОСОБА_2 не порушено справедливого балансу між інтересами ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та суспільства в цілому, позбавлення права користування житловим приміщенням та виселення відбулось у відповідності до закону, яким визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. При цьому, ознаки існування достатніх та безперервних зв`язків відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_1 зі спірною квартирою для того, щоб вважатися «житлом» в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод відсутні, з огляду на обставину наявності у них на праві власності житла придатного для постійного проживання. Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив це рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 січня 2018 року залишити без змін. Керуючись ст. ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 16 січня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання тексту повного судового рішення. Дата складання повного судового рішення- 06 листопада 2020 року. Головуючий М.І. Кулянда Судді : О.О. Одинак І.Н. Лисак