Постанова Київський апеляційний суд № 761/1054/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Апеляційне провадження Доповідач - Кулікова С.В. № 22-ц/824/12152/2020 П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И м. Київ Справа № 761/1054/18 28 жовтня 2020 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді - Кулікової С.В. суддів - Желепи О.В. - Олійника В.І. при секретарі - Климчук Т.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 адвоката Курило Вікторії Григорівни на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 березня 2020 року, ухваленого під головуванням судді Притули Н.Г., у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання договорів відступлення права вимоги недійсним,- в с т а н о в и в : У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Сведбанк», Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк», Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання договорів відступлення права вимоги недійсними, в якому просив визнати недійсним договір купівлі-продажу прав вимоги від 25 травня 2012 року між ВАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк», за яким ПАТ «Дельта Банк» отримало усі права вимоги за кредитним договором в частині передачі боргу по кредитному договору № 1506/0508/45-017 на купівлю житлової нерухомості від 16 травня 2008 року; визнати недійсним договір купівлі-продажу прав вимоги від 15 червня 2012 року між ПАТ «Дельта Банк» та ПАТ «Альфа-Банк», за яким ПАТ «Альфа-Банк» отримало усі права вимоги за кредитним договором в частині боргу по кредитному договору № 1506/0508/45-017 на купівлю житлової нерухомості від 16 травня 2008 року. На обґрунтування позовних вимог, позивач зазначав, що 16.05.2008 року між ним та ВАТ «Сведбанк» було укладено кредитний договір №1506/0508/45-017 на купівлю житлової нерухомості. За умовами кредитного договору позивачу було надано кредит в розмірі 50 000,00 доларів США на строк до 16.05.2028 року зі сплатою 11,90% річних. Правонаступником ВАТ «Сведбанк» є ПАТ «Сведбанк», який потім змінив назву на ПАТ «Омега Банк» та знаходиться в стані припинення. За договорами від 25.05.2012 року та від 15.06.2012 року були укладені договори купівлі-продажу прав вимоги за якими до ПАТ «Альфа-Банк»перейшло право вимоги за вказаним кредитним договором. Вважає, що умови укладених договорів відступлення прав вимоги, містять безумовні ознаки договору факторингу і відповідають визначенню, даному у статті 1077 ЦК України. Тобто, на його думку,договори були укладені для приховання іншого правочину, а тому є удаваними правочинами у відповідності до положень ст.235 ЦК України. На момент вчинення правочину відповідачі не мали ліцензій на надання фінансових послуг факторингу. Також позивач зазначає, що його не було належним чином повідомлено про відступлення права вимоги за кредитним договором, а також реквізити нових рахунків для сплати кредиту та відсотків, що в свою чергу унеможливило належне й своєчасне погашення кредиту. Вказував на те, що договір купівлі-продажу прав вимоги від 25 травня 2012 року та договір купівлі-продажу прав вимоги від 15 червня 2012 року не відповідають положенням п. 2 ст. 1 Міжнародного договору , правила якого відповідно до ст..ст. 2,8 ЦПК України та ст.. 10 ЦК України застосовуються навіть у тому випадку, якщо вони інші, ніж встановлені актами цивільного законодавства. Посилаючись на наведене, позивач просив задовольнити позов, та визнати недійсними договори з підстав передбачених ч. 1 ст. 203 ЦК України. Ухвалою суду від 04.03.2020 року було закрито провадження у справі до відповідача Публічного акціонерного товариства комерційний банк «Сведбанк». Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 04 березня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта банк», Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» про визнання договорів відступлення прав вимоги недійсними - відмовлено. Не погоджуючись з таким рішенням суду, представник позивача ОСОБА_1 адвокат Курило Вікторія Григорівна подала апеляційну скаргу, в якій просила рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 березня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Апеляційну скаргу обґрунтовувала тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначала, що суд дійшов помилкового висновку про те, що оскаржувані договори не містять ознак договору факторингу. Суд не вказав у рішенні на основі яких доказів суд дійшов саме таких висновків. Вказувала на те, що умови укладених договорів відступлення прав вимоги, містять безумовні ознаки договору факторингу. Тобто, оспорювані договори були укладені з метою приховати інші правочини, а тому є удаваними згідно ст.. 235 ЦК України. Посилалася на те, що при здійсненні фінансовими установами факторингових операцій, що вважаються валютними, останні повинні мати генеральну валютну ліцензію НБУ. Стверджувала, що у фактора не має прав на придбання права відступної вимоги до фізичної особи - не суб`єкта господарювання. Вважала, що відповідно до п. 2 ст. 1 Конвенції про міжнародний факторинг, Публічне акціонерне товариство «Сведбанк», який надав фінансову послугу для особистих потреб ОСОБА_1 не мав законних підстав для відступлення права грошової вимоги за кредитним договором факторам спочатку - ПАТ «Дельта Банк», надалі - ПАТ «Альфа-Банк». Відзив на апеляційну скаргу не надходив. Учасники справи в судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені у встановленому законом порядку, представник позивача ОСОБА_1 адвокат Курило Вікторія Григорівна надіслала заяву про розгляд апеляційної скарги без участі апелянта та його представника, тому колегія суддів вважає можливим проводити розгляд справи у їх відсутність. Заслухавши доповідь судді Кулікової С.В., перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з відсутності передбачених статтями 203, 215 ЦК України підстав для визнання недійсними, укладених 25 травня 2012 року та 15 червня 2012 року між відповідачами договорів купівлі-продажу права вимоги, за яких право вимоги за кредитним договором, укладеним із позивачем 16 травня 2008 року перейшло до ПАТ «Альфа-Банк». Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне. Згідно частин 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Відповідно ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Судом встановлено, що 16.05.2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Сведбанк» (далі - Банк) та ОСОБА_1 (далі - Позичальник) був укладений кредитний договір №1506/0508/45-017, за умовами якого Банк надав Позичальнику грошові кошти в сумі 50 000,00 доларів США для придбання нерухомості зі сплатою 11,90% річних строком користування по 16.05.2028 року. За договором купівлі-продажу прав вимоги від 25.05.2012 року укладеного між Публічним акціонерним товариством «Сведбанк» (далі - Продавець) та Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (далі - Покупець) Продавець продає (відступає) Права вимоги та передає їх Покупцю, а Покупець погоджується купити Права вимоги, прийняти їх і сплатити Загальну купівельну ціну. 15.06.2012 року між ПАТ «ДельтаБанк» та ПАТ «АльфаБанк» був укладений договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого Продавець продає (відступає) Права вимоги та передає їх Покупцю, а Покупець погоджується купити Права вимоги, прийняти їх і сплатити Загальну купівельну ціну. Звертаючись із позовом, ОСОБА_1 просив визнати недійсними договори купівлі-продажу прав вимоги, вказуючи на те, що за правовою природою спірні правочини є саме договорами факторингу. Частиною першою статті 1077 ЦК України передбачено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема договору відступлення права вимоги (цесії), визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, у тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором. Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), договір факторингу є правочином, який характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Правочин, якому не притаманні перелічені ознаки, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги. Порушення вимог до форми, змісту, суб`єктного складу договору факторингу відповідно до статті 203 ЦК України зумовлює його недійсність. Таким чином, за договором факторингу фактор передає грошові кошти клієнту, за що отримує право вимоги за грошовим зобов`язанням боржника та плату за надані грошові кошти, а клієнт - отримує грошові кошти, за що передає право вимоги до боржника та сплачує плату за отримані кошти. Судом встановлено, що за оспорюваними договорами право вимоги до боржника передано від ПАТ «Омега Банк» (раніше «Сведбанк») до ПАТ «Дельта Банк», а в подальшому до ПАТ «Альфа-Банк» за умови отримання грошової компенсації (винагороди). Отже, у правовідносинах сторін відсутні елементи договору факторингу, оскільки не встановлено факту фінансування фінансовою установою фізичної особи (клієнта) під відступлення права грошової вимоги, а навпаки, встановлено факт набуття права вимоги до фізичної особи на підставі компенсації частини отриманого від права вимоги. Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України). Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов`язанні. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). Згідно з частиною першою статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором. За загальним правилом (частина перша статті 516 ЦК України) наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов`язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом. До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України). Враховуючи зазначене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що між сторонами оспорюваних правочинів відсутні правовідносини, що виникли з договору факторингу. Натомість, між відповідачами виникли правовідносини на підставі п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України. Відтак, доводи апеляційної скарги про помилковість висновку суду першої інстанції про те, що оскаржувані договори не містять ознак договору факторингу, колегія суддів вважає безпідставними. Інші доводи апеляційної скарги є аналогічними доводам позовної заяви, якими позивач обґрунтовував позовні вимоги. При цьому, суд першої інстанції належним чином їх перевірив, надав обґрунтовану оцінку та дійшов вірного висновку, що оспорені договори не містять умов договору факторингу, а є договором відступлення прав вимоги. Доводи апеляційної скарги, вказаного висновку суду першої інстанції не спростовують, тому відхиляються судом апеляційної інстанції. Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 березня 2020 року ухвалено з дотриманням норм процесуального права, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги представника позивача ОСОБА_1 адвоката Курило Вікторії Григорівни . Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, - п о с т а н о в и в : Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 адвоката Курило Вікторії Григорівни залишити без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 березня 2020 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини постанови, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту постанови. Головуючий: Судді: