Постанова 4855 № 826/17599/14

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 826/17599/14 Суддя (судді) першої інстанції: Мазур А.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 28 жовтня 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого - судді Земляної Г. В. суддів: Мєзєнцева Є.І., Парінова А.Б. за участю секретаря Скидан С.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 квітня 2020 року у справі №826/17599/14 (розглянуто в порядку спрощеного позовного провадження (без виклику сторін)) за позовом ОСОБА_1 до відповідача Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, поновлення на роботі; стягнення середнього заробітку; зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И Л А : У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Генеральної прокуратури України, в якому просив суд: - скасування наказу Генерального прокурора України №2526-ц від 23.10.2014 про звільнення ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) з посади начальника третього відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ Головного управління нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України; - поновлення ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) на посаді начальника третього відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ Головного управління нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України; - стягнення з Генеральної прокуратури України (01011, місто Київ, вулиця Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 24.10.2014 і до моменту фактичного поновлення на публічній службі; - зобов`язання Генеральної прокуратури України (01011, місто Київ, вулиця Різницька, 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) проінформувати Міністерство юстиції України (01001, місто Київ, вулиця Архітектора Городецького, 13, код ЄДРПОУ 00015622) про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади". В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що позивач з 05.07.2014 обіймав посаду начальника третього відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ Головного управління нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України. Наказом Генерального прокурора України від 23.10.2014 №2526-ц позивача звільнено з посади начальника третього відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ Головного управління нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України. Так, на його думку, звільнення відбулося всупереч принципам та вимогам, закріпленим статтями 8, 22, 58, 61, 62 та 64 Конституції України, з порушенням гарантованого Конституцією України права на працю і доступу до державної служби, вимог міжнародних договорів, які є частиною національного законодавства України, міжнародних принципів проведення люстрації, без встановлення вини у вчиненні діянь, передбачених частиною другою статті 1 Закону України "Про очищення влади". Також позивач вказує на те, що його звільнення відбулося з порушенням низки норм міжнародного права та міжнародних принципів проведення люстрації, без урахування практики Європейського суду з прав людини. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 квітня 2020року адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено частково. Визнано протиправним і скасовано наказ Генеральної прокуратури України від 23.10.2014 №2526-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника третього відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ Головного управління нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України. Поновлено ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) на посаді начальника третього відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ Головного управління нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України з 24.10.2014. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора (01011, місто Київ, вулиця Різницька, будинок 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу, без обов`язкових відрахувань до бюджету, за період з 24.10.2014 по 21.04.2020 у сумі 1367858 (один мільйон триста шістдесят сім тисяч вісімсот п`ятдесят вісім) грн. 22 коп. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з зазначеним вище судовим рішенням, відповідачем (надалі - апелянт) подано апеляційну скаргу, в якій останній просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на незаконність, необґрунтованість та необ`єктивність рішення суду, порушення судом норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права. В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що звільнення позивача у зв`язку із застосуванням заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади», є правомірним. Також, на думку апелянта, судом першої інстанції невірно здійснено розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача та безпідставно поновлено його на посаді. В судовому засіданні позивач заперечував проти задоволення апеляційної скарги та зазначив, що рішення суду першої інстанції є правомірним, а отже, не підлягає скасуванню. Представник відповідача у судовому засіданні підтримав доводи викладені у апеляційній скарзі та просив її задовольнити. Відповідно до положень статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду слід змінити в частини стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, з наступних підстав. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що відповідно до наказу Генерального прокурора України від 10.12.2012 року №1892к позивача обіймав посаду першого заступника прокурора Закарпатської області, а відповідно до наказу Генерального прокурора України від 05.07.2014 №1313-ц - посаду начальника третього відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтриманням державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ Головного управління нагляду у кримінальному провадження Генеральної прокуратури України. Так, 16.10.2014 року набув чинності Закон України "Про очищення влади", яким передбачені підстави та порядок проведення процедури люстрації щодо посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування. Позивачем 21.10.2014 року подано на ім`я Генерального прокурора України заяву про відсутність підстав для застосування стосовно нього заборони, передбаченої частиною третьої статті 1 вищевказаного Закону. Наказом Генеральної прокуратури України від 23.10.2014 року №2526-ц відповідно до статті 15 Закону України "Про прокуратуру пункту 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону України "Про очищення влади" та на підставі довідки про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 звільнено з посади начальника третього відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням і підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ Головного управління нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України. Не погоджуючись із таким наказом, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить із такого. Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог частково, суд першої інстанції виходив з того, що передумовою застосування до позивача положень Закону України «Про очищення влади» відповідач зобов`язаний був встановити його особисту участь і довести вину у вчиненні правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_2 , підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини. За відсутності відповідних доказів, на переконання суду, звільнення Позивача відбувалося з порушенням норм прямої дії Конституції України, якими передбачено виключно індивідуальну відповідальність осіб. Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів погоджується частково з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно з статті 22 Конституції України, конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. У відповідності до статті 38, частини 1, 2 статті 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. Згідно статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Частиною 2 статті 61 Конституції України визначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Відповідно до частини 1 статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 установлено, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена (абз. 4 п. 5.2 мотивувальної частини Рішення). Рішенням Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 передбачено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державного органу (абз.4 п.2 мотивувальної частини зазначеного Рішення). У рішенні Конституційного Суду України від 30 травня 2001 року за № 7-рп/2001 вказано, що наголошуючи на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, та бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 58, 61, п. 1, 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України). Відповідно до норм статті 462 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року № 1789-XII, прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю. Військовослужбовці військових прокуратур можуть бути звільнені з військової служби відповідно до законодавства, що регулює порядок її проходження. Згідно пункту 72 статті 36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є - передбачені Законом України «Про очищення влади». Відповідно до преамбули Закону України «Про очищення влади» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), цей Закон визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні. За визначенням частини 1, 2 статті 1 Закону України «Про очищення влади», очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. Відповідно до частини 3, 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади», протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону. Особи, зазначені у частинах третій, п`ятій - сьомій статті 3 цього Закону, не можуть обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), протягом п`яти років з дня набрання чинності відповідним рішенням суду. Статтями 2, 3 наведеного Закону, передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація) та їх критерії. Відповідно до приписів пункту 8 частини 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади», заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі. Згідно з пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» наведеного Закону, встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: 1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів; 2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом. Під час розгляду даного спору в суді першої інстанції було досліджено оскаржуваний наказ, довідку та подання зі змісту яких вбачається, що позивача звільнено та трудові відносини припинено в силу займаної посади, а саме, у зв`язку із його перебуванням на посаді Першого заступника прокурора Закарпатської області у період з 10.12.2012 року по 05.07.2014 року (стор. 30, 31 том. І). У той же час, зі змісту довідки про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом України «Про очищення влади» (стор. 162 том І), яка була підставою прийняття оскаржуваного наказу, не вбачається, що в ній надано хоча б будь-яку оцінку чи відносяться посади, які обіймав позивач до посад, визначених ст. 3 Закону України «Про очищення влади». Крім того, не наведено жодної об`єктивної та достатньої інформації по особі позивача (його дій/рішень/характеристик) для застосування люстраційної процедури. Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Відповідно до ст. 8 Конституції України, ст.6 КАС України та ч.1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Слід звернути увагу на те, що положеннями Закону України «Про очищення влади», фактично, встановлюється додаткова підстава припинення трудового договору - звільнення керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України на підставі люстрації, у зв`язку із самим фактом зайняття ним посади, передбаченої статті 3 цього Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді та вчинили певне правопорушення, передбачене статтями 1, 2, 3 Закону України «Про очищення влади». Підстави, порядок, мета та сутність процедури люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто, вина працівника має бути не тільки встановлена а і доведена належними та достатніми фактами в кожному конкретному випадку. З урахуванням норм міжнародного права та положень національного законодавства, наявні підстави стверджувати, що приписами Закону України «Про очищення влади», створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до ч. 2 ст. 38 Конституції України, адже в його положеннях наявні сліди дискримінаційного підходу щодо підстав та порядку звільнення керівника, заступника керівника структурного підрозділу органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого державного органу тільки з тієї підстави, що він обіймає відповідну керівну посаду в самостійному структурному підрозділі протягом не менше визначеного Законом України «Про очищення влади» строку. Заборона перебування на посадах, визначених в частини 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади» та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із принципів очищення влади (ч.2 ст.1 Закону «Про очищення влади»), що вказує на неврахування принципу індивідуального підходу при притягненні особи до юридичної відповідальності, та порушує норми ч. 2 ст. 61 Конституції України. Колегія суддів зазначає, що положення пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» та ст. 3 Закону України «Про очищення влади», мають бути застосовані саме у нерозривній сукупності із положеннями ст.1 Закону України «Про очищення влади», якою встановлено мету люстрації - недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та передбачено обов`язкові до застосування принципи: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист. Так, при застосуванні до особи положень Закону України «Про очищення влади», мало б бути з`ясовано, чи здійснювала така особа заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки й оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини. У протилежному ж випадку, вказані особи визнаються колективно винними без забезпечення індивідуального підходу відповідальності, що є порушенням статей 61 і 62 Конституції України в аспекті забезпечення індивідуального характеру відповідальності та забезпечення презумпції невинуватості. Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади. Натомість, без доведення вини в передбаченому законом порядку, без установленого права на оскарження Законом «Про очищення влади», запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв`язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу. Заборона протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв`язку з цим підстави для їх звільнення із займаних посад лише у зв`язку з обійманнями цими посадовими особами цих посад у передбачений Законом «Про очищення влади» період часу призводить до порушення принципу презумпції невинуватості, передбаченого частиною першою статті 62 Конституції України. Крім того, застосування зазначених обмежень, є серйозною мірою відповідальності та вимагає додаткового мотивування та підтвердження. Фактично, введена ще одна підстава припинення перебування особи на публічній службі, що за своєю суттю є дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення - перебування на конкретно визначеній посаді, яка віднесена до переліку посад, за якими здійснюється очищення влади, а не у зв`язку із вчиненням особою певного дисциплінарного проступку, який порочить її як державного службовця чи особу, яка перебуває на публічній службі, або дискредитує орган, у якому вона працює. За правилами Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та з наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії), вбачається наступне. А саме, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, про неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань. Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950, що ратифікована Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997, та, відповідно до ст. 9 Конституції України, є частиною національного законодавства, вказує в статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку. Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі «Матиєк проти Польщі»). У рішенні по справі «Турек (Turek) проти Словаччини» (люстрація) від 14 лютого 2006 року № 57986/00, Суд постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв`язку із застосуванням засобів люстрації. Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (додатково див. п. 115 вказаного рішення). Згідно зі статтею 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Слід наголосити, що відповідачем ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції не надано допустимих доказів щодо здійснення позивачем будь-якими діями чи бездіяльністю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини, натомість, оскаржуваний наказ про звільнення позивача з посади базується виключно на довідці про результати вивчення особової справи позивача, а тому, він не може бути визнаний правомірним та таким, що прийнятий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України», в якій Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість, заходи, вжиті на підстав Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів ОСОБА_3, не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв`язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію. ЄСПЛ вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Навпаки, така широка сфера діяльності призвела до звільнення заявників, хоча вони займали посади на державній службі задовго до того, як пан ОСОБА_4 став президентом і просто не зміг подати у відставку протягом року після його вступу на посаду. Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана ОСОБА_3, рішення Конституційного Суду 2010 р., яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв`язку між ними та тими негативними подіями. Ключовим у позиції ЄСПЛ у постанові по справі «Полях та інші проти України» є § 156 цієї постанови, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент ОСОБА_3. Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і ЄСПЛ у § 324 даної постанови визнав порушення ст. 8 Конвенції щодо всіх заявників. Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади» до осіб, які в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на окремих посадах державної служби без встановленні причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів ОСОБА_3 суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями. З аналізу матеріалів справи та норм права колегія суддів приходить до висновку, що доводи апелянта про законність звільнення позивача на підставі п. 2 «Прикінцеві та перехідні положення» та ст. 3 Закону України «Про очищення влади», без врахування мети та принципів люстрації, визначених в ст. 2 наведеного Закону, є необґрунтованим та безпідставним, а також, порушує конституційний принцип верховенства права, презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності, внаслідок чого не можуть бути враховані судом. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що звільнивши позивача з посади лише з обставин зайняття ним у певний період окремо визначеної посади, застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками, відповідач таким чином порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом, не врахував основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, з огляду на що, застосування до позивача положень Закону України «Про очищення влади», не відповідає існуючим у демократичному суспільстві стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів. В цьому відношенні, український закон про очищення влади відрізняється від процедур люстрації, які були запроваджені у інших державах Центральної та Східної Європи і які є більш цільовими і вузько спрямованими. Отже, в частині скасування оскаржуваного наказу та поновлення позивача на посаді, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правомірно прийнято рішення, а доводи апелянта є безпідставними в цій частині. Щодо стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, без обов`язкових відрахувань до бюджету, за період з 24.10.2014 по 21.04.2020 року в сумі 1367858,22 грн, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (надалі - Порядок), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку №100 середньомісячна зарплата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, із якою пов`язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи. Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 згаданого Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом 2-х місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період. Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 Порядку №100). Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні 2 календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, установленим із дотриманням вимог законодавства. Відповідно до наявної в матеріалах справи довідки Генеральної прокуратури України від 22.10.2014 №18-1977 вих-14 в останні 2 повні місці роботи, що передували звільненню, а саме у серпні та вересні 2014 року позивачем було отримано заробітну плату у розмірі 23957,82 грн (в тому числі 9558,40 грн матеріальної допомоги) та 17854, 79 грн. відповідно. Разом з тим, відповідно підпункту «б» пункту 4 Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, крім іншого, не враховуються: одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо) Таким чином, сукупна заробітна плата позивача за останні 2 календарних місяця роботи (серпень - вересень 2014 року) становить 41812, 61 грн. (23957, 82 грн. + 17854, 79 грн.), в тому числі 9558,40 грн - матеріальна допомога. Відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 04.09.2013 №9884/0/14-13/13 про кількість робочих днів у 2014 у серпні 2014 року кількість робочих днів становила 20 днів, а у вересні - 22 дні. Згідно Порядку №100, середньоденний заробіток позивача становитиме: (23957,82 грн - 9558,40 грн + 17854, 79 грн) / 42 робочих дні = 32254,21 грн / 42 = 767, 96 грн. Кількість робочих днів за період вимушеного прогулу позивача з 24.10.2014 по 21.04.2020, становить 1374, з них: з 24 жовтня 2014 року - 6 робочих днів; листопад 2014 року - 20 робочих днів; грудень 2014 року - 23 робочих дні; 2015 рік - 250 робочих днів; 2016 рік - 251 робочий день; 2017 рік - 248 робочих днів; 2018 рік - 250 робочих днів; 2019 рік - 250 робочих днів; січень 2020 року - 21 робочий день; лютий 2020 року - 20 робочих днів; березень 2020 року - 21 робочий день; з 01 по 21 квітня 2020 року - 14 робочих днів. Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню на користь позивача з відповідача, складає 1055177,04 грн. (767,96 грн. х 1374 днів). Колегія суддів доходить висновку, що судом першої інстанції в даній частині допущено помилку в частині проведення розрахунку, а отже в даній частині позовні вимоги позивача підлягають задоволенню, шляхом стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, без обов`язкових відрахувань до бюджету, за період з 24.10.2014 по 21.04.2020 у сумі 1055177,04 грн без обов`язкових відрахувань до бюджету. Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального, що призвело до частково неправильного вирішення справи. У зв`язку з цим, апеляційний суд вважає необхідним апеляційну скаргу апелянтів задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції в пункті 4 резолютивної частини - зміни, а в іншій частині рішення суду залишити без змін. Частиною 1 ст. 242 КАС України встановлено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Відповідно до пункту другого частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення. За змістом частини першої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Таким чином, апеляційна скарга апелянтів підлягає задоволенню частково, а рішення суду першої інстанції підлягає частково зміні (пункт 4 резолютивної частини). В іншій частині рішення суду залишити без змін. Керуючись статями 9, 34, 242, 243, 246, 250, 308, 310, 316, 321,322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора - задовольнити частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 квітня 2020року - в частині пункту 4 резолютивної частини: "Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, місто Київ, вулиця Різницька, будинок 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу, без обов`язкових відрахувань до бюджету, за період з 24.10.2014 по 21.04.2020 у сумі 1367858 (один мільйон триста шістдесят сім тисяч вісімсот п`ятдесят вісім) грн. 22 коп." змінити в цій частині та викласти в наступній редакції: " Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, місто Київ, вулиця Різницька, будинок 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу, без обов`язкових відрахувань до бюджету, за період з 24.10.2014 по 21.04.2020 у сумі 1 055 177 (один мільйон п`ятдесят п`ять тисяч сто сімдесят сім) гривень 04 копійки". В іншій частині Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 квітня 2020 року - залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів із дня складання повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного суду у порядку ст. ст. 329-331 Кодексу адміністративного судочинства України. Повний текст постанови буде складено протягом п`яти днів з моменту його проголошення. Головуючий суддя: Г. В. Земляна Судді: Є. І. Мєзєнцев А. Б. Парінов Повний текст постанови складено 28 жовтня 2020 року.