Постанова 4852 № 160/10156/19

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД П О С Т А Н О В А і м е н е м У к р а ї н и 18 червня 2020 року м. Дніпросправа № 160/10156/19 Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого - судді Сафронової С.В. (доповідач), суддів: Чепурнова Д.В., Мельника В.В., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - Качура Олега Михайловича на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31.03.2020 року в адміністративній справі №160/10156/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,- ВСТАНОВИВ: Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31 березня 2020 року задоволено частково адміністративний позов ОСОБА_1 , визнано протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо неприйняття відповідного рішення за результатами розгляду заяви від 02.09.2019 року та зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області розглянути подану представником ОСОБА_1 за довіреністю - ОСОБА_2 заяву від 02.09.2019, і прийняти рішення за результатами її розгляду у встановленому порядку, з урахуванням наданої судом у цьому рішенні правової оцінки. В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 судом відмовлено та стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області понесені судові витрати на сплату судового збору у розмірі 768,40 грн. Зазначене рішення суду першої інстанції оскаржено до апеляційного суду представником позивача ОСОБА_1 - Качуром Олегом Михайловичем з підстав порушення норм матеріального права, з огляду на те, що суд, вийшовши за межі позовних вимог, фактично та в повній мірі не захистив конституційне соціальне право позивача на поновлення та отримання пенсійних виплат, а під час вирішення спору у цій справі суд не врахував рішення вищих адміністративних судів у подібних справах, практику (тлумачення) Європейського суду з прав людини, що є обов`язковою в Україні для застосування, а також норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року. За вказаних обставин просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині «зобов`язати Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області розглянути заяву від 02.09.2019, подану представником ОСОБА_1 за довіреністю - Качуром Олегом Михайловичем, та прийняти рішення за результатами її розгляду у встановленому порядку, з урахуванням наданої судом у цьому рішенні правової оцінки» та прийняти нову постанову, якою: зобов`язати поновити виплату пенсії позивачу - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 за період з 01 червня 2019 року, не менш, ніж до моменту набрання судовим рішенням законної сили по даній справі, допустити до негайного виконання постанову суду щодо поновлення виплати пенсії позивачу у межах суми та здійснення фактичної виплати за один місяць, а також стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на користь ОСОБА_1 , понесені та документально підтверджені позивачем судові витрати по даній справі в судах першої та апеляційної інстанцій. Апеляційна скарга представника позивача мотивована тим, що наприкінці 2018 року позивач повідомивши відповідача про тимчасовий виїзд за межі України до Сполучених Штатів Америки, отримав на відкритий у банківській установі розрахунковий рахунок розраховані відповідачем до травня 2019 року включно декілька розмірів пенсійних виплат, і починаючи з червня місяця 2019 року відповідачем вже було припинено пенсійні виплати у зв`яку з виїздом позивача за межі України. Оскільки позивач не бажав настання наслідків припинення його пенсійних виплат, 02.09.2019 року його представник звертався до відповідача з письмовою заявою про поновлення виплати пенсії посилаючись на норми чинного законодавства, які регулюють умови поновлення виплати пенсії позивачу, та чітко вказуючи прохання не зловживати посадовими обов`язками, дотримуватись норм чинного законодавства та поновити виплату пенсії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Проте, у відповідь на вказане звернення, представник позивача отримав лист відповідача від 18.09.2019 року №6608/К-09, з якого стало відомо, що відповідач не поновив виплату пенсії позивачу з посиланням на п.2 ч.1 ст.49 Закону України № 1058-ІV, що й стало підставою для звернення до суду з позовом у цій справі. Апелянт вказує на грубе порушення відповідачем пенсійних прав позивача та положень Загальної Декларації прав людини, ст.1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року, Європейської Соціальної хартії, ст.ст. 9, 22, 40, 46, 55, 64, 124 Конституції України, ст.ст.46, 47, 49, 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», абз.2 ст.87 Закону України «Про пенсійне забезпечення», рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07.10.2009 року, згідно якого положення п.2 ч.1 ст.49 Закону України № 1058-ІV втратили чинність, як такі, що є неконституційними, а також ігнорування відповідачем рішень Європейського суду з прав людини у справах «+4 посилання» та ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини, і правової позиції Верховного суду України, що викладена у Постанові від 06 жовтня 2015 року у справі №816/4505/14, що судом першої інстанції при вирішенні спору по суті у цій справі не було належним чином враховано, внаслідок чого не було в повній мірі захищено конституційне соціальне право позивача на поновлення та отримання пенсійних виплат. У відзиві на апелчяційну скаргу представника позивача, відповідач вказує на правильність рішення суду першої інстанції та наполягає на тому, що для поновлення виплати позивачу раніше призначеної пенсії, пенсіонеру необхідно особисто звернутися до управління ПФУ в якому він перебував на обліку. Обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин та правильність застосування до них норм матеріального права, судова колегія дійшла висновку про наявність правових підстав для задоволення вимог апеляційної скарги позивача, виходячи з нижченаведеного. Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , пенсія за віком була призначена за Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» з 02.01.2016 у розмірі 2 876,76 грн, яка була перерахована йому з 01.04.2018 на розмір 3 168,91 грн., і яку позивач отримував щомісячно до дня винесення Відділом з питань призначення та перерахунків пенсій № 15 Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області Розпорядження від 19.11.2018, яким ОСОБА_1 було зупинено виплату пенсій у зв`язку з виїздом за кордон та зазначено про виплату пенсії за 6 місяців наперед. Розраховані відповідачем наперед до травня 2019 року включно пенсійні виплати ОСОБА_1 були виплачені на розрахунковий рахунок позивача, що підтверджується наданими Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області роздрукуванням з Підсистеми призначення та виплати пенсії та довідкою № 469 від 12.12.2019, з яких вбачається, що пенсія позивачу нараховувалася та виплачувалася по квітень 2019 року включно. Починаючи з червня 2019 року відповідачем було припинено нарахування та виплата ОСОБА_1 пенсійних виплат у зв`язку з його виїздом за межі України, що й стало підставою для звернення 02.09.2019 року представника ОСОБА_1 за довіреністю - ОСОБА_2 до начальника Покровського відділу обслуговування громадян Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області з заявою про виплату пенсії з вимогою припинити зловживання посадовими обов`язками і дотримуватися норм чинного законодавства та поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . У відповідь на звернення представника позивача, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області листом № 6608/К-09 від 18.09.2019 «Про розгляд звернення» було надало відповідь стосовно питання поновлення пенсії за довіреністю ОСОБА_1 , в якому зазначено про відсутність підстав для поновлення виплати пенсії ОСОБА_1 за поданими представником документами, і така відмова мотивована тим, що пенсію ОСОБА_1 припинено згідно особисто наданої заяви в зв`язку з виїздом на постійне місце проживання до Сполучених Штатів Америки, і згідно паспорта громадянина України ОСОБА_1 знятий з реєстрації з 11.10.2018 за адресою: АДРЕСА_1 . Виходячи з того, що на даний час між Україною та Сполученими Штатами Америки договір в галузі забезпечення не укладено, а п.1.5. розділу І «Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування»», затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України №22-1 від 25.11.2005 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 27.12.2005 за №1566/11846 передбачено, що заява про поновлення виплати пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за наявності в особи всіх необхідних документів, і документом, що засвідчує місце проживання особи згідно п.2.22. цього Порядку є: паспорт або документ відповідних органів з місця проживання (реєстрації), у тому числі органів місцевого самоврядування, а для іноземців та осіб без громадянства також посвідка на постійне проживання. Вирішуючи спір у цій справі по суті, суд першої інстанції спираючись на положення ст.24, ст.46, п.6 ст.92 Конституції України, ч.3 ст.2 Протоколу № 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, ст.2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 № 1382-IV, ст.3 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 14.01.1998 № 16/98-ВР, Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» № 1058-IV від 09.07.2003 (далі Закон № 1058-IV) та Рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07.10.2009, яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) пункт 2 частини 1 статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058 щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України, та які втратили чинність з дня ухвалення цього Рішення, тобто з 07.10.2009 суд правильно акцентував увагу на тому, що описаними у рішенні Конституційного Суду України № 25-рп/2009 нормами Закону №1058 держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами. Крім того, у даному спірному випадку суд першої інстанції обгрунтовано послався на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07.02.2014, і в якому обговорювалося саме право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. В цьому є рішенні ЄСПЛ наголошувалося також на тому, що заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну, саме тому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в Україні, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 цього рішення). При цьому, у пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та є обов`язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов`язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й рішення у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суд першої інстанції правильно зазначив, що право на отримання пенсії в Україні є конституційним правом громадянина України, і кожен громадянин України, включаючи пенсіонерів, має право на вибір свого місця проживання, зі збереженням усіх конституційних прав, тому позивач як громадянин України тимчасово проживаючи у Сполучених Штатах Америки має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема права на одержання раніше призначеної пенсії за ознакою місця проживання. За вказаних вище обставин, судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції у цій справі про те, що позивач як громадянин України, незалежно від країни свого проживання, вправі користуватися всіма своїми конституційними правами, в тому числі, і правом на пенсійне забезпечення. Тобто, право позивача на одержання раніше призначеної пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні, і держава України, відповідно до конституційних принципів, зобов`язана позивачу, якому вже призначена пенсія в Україні, гарантувати право на отримання пенсії за віком незалежно від того, де він проживає. Додатково до вищевикладеного, судова колегія вважає за необхідне зазначити про важливе у цій справі, а саме, про протиправність дій відповідача внаслідок зупинення Розпорядженням від 19.11.2018 (а.с.99 оборот) виплати пенсії за віком ОСОБА_1 у зв`язку з його виїздом за кордон. Протиправність відповідача у даному випадку полягає в тому, що відповідно до частини першої статті 49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду, по-перше: не зупиняється, а припиняється, і по-друге: тільки за наведених у вказаній нормі переліком підстав, який розширеному тлумаченню не підлягає. Текстуально вказана норма передбачає припинення виплати пенсії: 1) у разі призначення пенсії на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом. При цьому, положення пункту 2 ч.1 ст.49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» - втратили чинність, як такі, що є неконституційними на підставі Рішення Конституційного Суду № 25-рп/2009 від 07.10.2009. Відповідно, відповідач по справі станом на 19.11.2018 року не мав взагалі правових підстав для припинення (або як зазначено в Розпорядженні без номера - для «зупинення») позивачу виплати пенсій на час його проживання за кордоном. Виходячи із суті ст.19 Конституції України, яка чітко вказує на те, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, судова колегія наголошує на тому, що сам факт виїзду та проживання позивача за кордоном не давали відповідачу по справі взагалі права на побавлення громадянина України ОСОБА_1 права на отримання пенсії за віком, яка була йому вже раніше призначена довічно і для припинення виплати якої у відповідача не було підстав, передбачених ч.1 ст.49 Закону № 1058-ІV. Про протиправність вказаних дій відповідача також свідить та обставина, що положення другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV («під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України») -втратили чинність, як такі, що є неконституційними на підставі Рішення Конституційного Суду N 25-рп/2009 від 07.10.2009. Разом з тим, судова колегія наголошує, що чинна станом на 19.11.2018 року та на даний час редакція статті 51 Закону № 1058-ІV (перше речення) "У разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання" нвяким чином не надає відповідачу повноважень діяти у спірному по цій справі випадку всупереч конституційним гарантіям соціального захисту відносно позивача ОСОБА_1 , який має право на отримання пенсії у старості, та розглядати це право позивача в залежності від факту його проживання за кордом України. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні, і держава відповідно до конституційних принципів гарантує це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами. Аналіз означеної вище правової позиції суду першої та апеляційної інстанцій у цій справі щодо захисту прав позивача на пенсію як громадянина України, що проживає за кордоном, дозволяє чітко окреслити нормативне її підґрунтя. Так, положення Конституції України, Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 3 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року №137-V (набрала чинності з 1 лютого 2007 року), Закону України №1058-IV та Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11 грудня 2003 року №1382-IV сприяли окресленню принципових позицій суду, що полягають у такому: 1) право на соціальний захист належить до основоположних прав і свобод, які гарантуються державою, і за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України; 2) держава гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами; 3) громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом; 4) право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, застраховані згідно із Законом №1058-IV та які досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку, мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж; 5) реєстрація місця проживання чи місця перебування особи за межами України або її відсутність (спірність) не може бути умовою для обмеження реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (перегляду, відтермінування тощо); 6) не може бути привілеїв чи обмежень у механізмі реалізації конституційного права на соціальний захист, зокрема, за ознаками етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками. Оскільки спірна ситуація у цій справі була зумовлена протиправним зупиненням виплати пенсії позивачу, як особі, що виїхала на постійне місце проживання до Сполучених Штатів Америки, і відмовою територіального органу ПФУ поновити позивачу виплату пенсії за віком з моменту її припинення, а саме: з 01 червня 2019 року, а відповідач по справі при зверненні представника позивача з відповідною заявою (а.с.21) навмисно діяв всупереч положень ст.ст.46, 49, 51 Закону № 1058-ІV, і тим самим грубо порушив конституційні права громадянина України ОСОБА_1 на пенсійне забезпечення, посилаючись лише на власне помилкове розуміння норм матеріального права за відсутності законодавчих перешкод для відновлення виплати пенсії позивачу, яке сталося саме з вини пенсійного органу триваюча протиправна діяльність відповідача стосовно пенсіонера не може бути залишена у даному випадку поза увагою адміністративного суду. Судова колегія хоча повністю і погоджується з позицією суду першої інстанції стосовно того, що відповідач по справі відмовивши у розгляді по суті поданої представником позивача заяви від 02.09.2019, зміст якої очевидно дає змогу оцінити намір заявника, а саме поновити виплату раніше призначеної пенсії, тим самим відповідач допустив надмірний формалізм, наслідком чого стало порушення прав та інтересів позивача, як пенсіонера (верстви населення, яка навпаки потребує особливої уваги з боку держави в частині дотримання конституційних гарантій). Разом з тим, судова колегія виходячи з протиправного невідновлення виплати пенсійї позивачу та викладену у листі однозначну позицію відповідача, що відбувається вже тривалий час, а також того, що пенсія за віком позивачу вже раніше була призначена, і питання відновлення її виплати не потребує від відповідача будь-яких зусиль, дослідження нових документів, їх перевірок задля встановлення на їх основі наявності чи відсутності права, наявного стажу на пенсії та іншого, а також з огляду на прописані у статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод правила про те, що: якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в межах національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримані - органи влади не можуть відмовити в таких виплатах доти, доки виплати передбачені законодавством, судова колегія визнає помилковими висновки суду першої інстанції про неможливість у даній справі «визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, оскільки за наслідками розгляду заяви від 02.09.2019 надано лише відповідь на звернення від 18.09.2019 №6608/К-09, яке не є рішенням про відмову у поновленні виплати пенсії, у зв`язку із чим відповідач не вчиняв дії по відмові, а розглянув заяву про поновлення виплати пенсії в порядку Закону України «Про звернення громадян». Такий підхід суду першо інстанції до вирішення спору у цій справі судова колегія розцінює як формальний і не спрямований на належний та повний захист прав позивача у публічно-правових відносинах від порушень з боку відповідача. Тому судова колегія вважає, що забезпечення ефективного судового захисту пенсіонера (позивача у справі) буде саме шляхом зобов`язання відповідача поновити виплату пенсії позивачу- ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 починаючи з 01 червня 2019 року, і такий спосіб в даному випадку не може розцінюватися як перебирання судом компетенції суб`єкта владних повноважень, оскільки (як зазначалося вище) у даних правовідносинах не потрібно досліджувати нові документи, яким не дано оцінки, та встановлювати на їх основі наявність чи відсутність права і наявність стажу на призначення пенсії позивача. Підтвердженням такої позиції та такого підходу судової колегії у цій справі є зокрема розуміння пенсії Європейським судом з прав людини, який пояснює юридичну природу соціальних виплат, зокрема пенсій, не лише з позицій права власності, але й пов`язує з ними принцип захисту законних (легітимних) очікувань особи та принцип правової визначеності, що є невіддільними елементами принципу правової держави та верховенства права (рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (заяви №7151/75 та №7152/75), «Брумареску проти Румунії» (заява №28342/95), «Пічкур проти України» (заява №10441/06), «Суханов та Ільченко проти України» (заяви № 68385/10 та №71378/10). Тобто, коли соціальна чи інша подібна виплата закріплена законом, вона має виплачуватися на основі чітких і об`єктивних критеріїв, і якщо людина очевидно підходить під ці критерії це породжує у такої людини виправдане очікування в розумінні статті 1 Першого протоколу, зокрема ЄСПЛ: - у справі «Пічкур проти України» було констатоване порушення статті 14 Конвенції в поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу, а також зобов`язано державу-відповідача сплатити заявникові 5 тис. євро відшкодування матеріальної та моральної шкоди; - у справі «Aleksiж v. Slovenia» (заява №57123/10) констатував порушення статті 14 Конвенції в поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу. В цій справі заявник скаржився на відмову в призначенні та виплаті пенсії за віком в період з травня 1992 року по лютий 2003 року на тій підставі, що він не мав словенського громадянства, що було однією з вимог закону, і як установив ЄСПЛ (ураховуючи, зокрема, практику, сформовану в рішенні у справі «Ribaж v. Slovenia», заява №57101/10) Словенія не мала права відмовлятися (на підставі відсутності угоди про правонаступництво) від обов`язку щодо виплати пенсії, а тому зобов`язана впродовж трьох місяців заплатити заявнику за 11-річну затримку у виплаті пенсії 70 тис. євро, а також 5 тис. євро на відшкодування моральної шкоди. Верховний Суд в цій категорії справ також показує відповідність імперативності заборони обмежувати чи позбавляти можливості реалізації громадянами України їхнього конституційного права на соціальне забезпечення у взаємозв`язку з дійсним місцем проживання особи на підставі правової позиції ЄСПЛ, викладеної в пункті 52 рішення «Пічкур проти України» (заява №10441/06). Таким чином, сформульовані відповідні підходи Верховного Суду з урахуванням принципів практики ЄСПЛ (викладених у рішеннях у справах «Paradiso and Campanelli v Italy» (№ 25358/12), «Sidabras and Others v. Lithuania» (№50421/08), «Ioannou v Turkey» (№18364/91), «Schenk v. Switzerland» (№ 10862/84), «Stromblad v. Sweden» (№ 3684/07), а саме: 1) право не виникає внаслідок неправомірних дій (ex iniuria ius non oritur) або бездіяльності; 2) держава не може відмовитися від виконання свого зобов`язання, посилаючись на підстави, які визнані незаконними; 3) те, що право виникає з факту (ex facto ius oritus), не означає, що право може виникати з несправедливості (ex iniuria ius non oritur) привело судову колегію апеляційної інстанції до переконання про необхідність задодволення вимог апелянта ув цій справі та скасування рішення суду першої інстанції в частині «зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області розглянути заяву від 02.09.2019, подану представником ОСОБА_1 за довіреністю - Качуром Олегом Михайловичем, та прийняти рішення за результатами її розгляду у встановленому порядку, з урахуванням наданої судом у цьому рішенні правової оцінки», а також прийняти в цій частині інше рішення, яким зобов`язати відповідача поновити виплату пенсії позивачу - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 починаючи з 01 червня 2019 року. Наведені у відзиві на апеляційну скаргу доводи відповідача про те, що пенсіонер повинен особисто звернутися до пенсійного органу, а його представник за довіренністю не є належною для цього особою судова колегія відхиляє та розцінює, як намагання субєкта владних повноважень створити додаткові, непердбачені чинним законодавством, перешкоди задля позбавлення позивача його права на пенсійне забеспечення. Підтвердженням цьому є те положення п.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до закону «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженого постановою правління ПФУ від 25.11.2005 №22-1, яким передбачено, що заява про призначення пенсії непрацюючим особам, а також членам сім`ї у зв`язку з утратою годувальника подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до управління ПФУ в районі, місті, районі в місті, а також у місті та районі за місцем проживання (реєстрації), та змістом ст.47 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» в якій прописано, що пенсія може виплачуватися через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України. Пенсія може виплачуватися за довіреністю, порядок оформлення і строк дії якої визначається пунктом 2 статті 47 Закону. Виплата пенсії за довіреністю, здійснюється протягом усього періоду дії довіреності за умови поновлення пенсіонером заяви про виплату пенсії за довіреністю через кожний рік її дії. Виплата пенсій через банківські установи регулюється Порядком виплати пенсій та грошової допомоги через поточні рахунки у банках, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.1999 № 1596 (далі Порядок 1596). Відповідно до пункту 16 Порядку 1596, якщо суми пенсій та грошової допомоги одержуються за довіреністю більше як один рік або не одержуються з поточного рахунка більше як один рік, уповноважений банк зобов`язаний повідомити про це відповідному органу Пенсійного фонду не пізніше 28 числа місяця, у якому виникли такі обставини, а одержувач подати нову заяву до органу Пенсійного фонду згідно з вимогами, визначеними в пункті 10 цього Порядку. У разі невиконання одержувачем цієї умови орган Пенсійного фонду припиняє перерахування пенсії на поточний рахунок у визначену одержувачем установу уповноваженого банку та проводить виплату через національного оператора поштового зв`язку за місцем проживання одержувача в населеному пункті у межах України в установленому порядку. Відповідно до ч. 2 ст. 308 КАС України, апеляційний суд не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно п.4 ч. 1 ст. 317 КАС України неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права є підставою для скасування судового рішення. За таких обставин колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити, а рішення суду першої інстанції скасувати. Керуючись ст.ст. 242, 315, 317, 322, 325, 328 КАС України, суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - Качура Олега Михайловича задовольнити. Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 31 березня 2020 року скасувати в частині зобов`язання Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області розглянути заяву від 02.09.2019, подану представником ОСОБА_1 за довіреністю - Качуром Олегом Михайловичем, та прийняти рішення за результатами її розгляду у встановленому порядку, з урахуванням наданої судом у цьому рішенні правової оцінки. Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області на підставі поданої представником ОСОБА_1 за довіреністю - ОСОБА_2 заяви від 02.09.2019 року поновити виплату пенсії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 - починаючи з 01 червня 2019 року. Допустити до негайного виконання постанову суду щодо виплати ОСОБА_1 суми поновленої з 01 червня 2019 року пенсії у межах виплати за один місяць. Стягнути на користь ОСОБА_1 понесені ним судові витрати у розмірі 1921 грн., за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427). Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню. Головуючий - суддя С.В. Сафронова суддя Д.В. Чепурнов суддя В.В. Мельник