Постанова 4822 № 720/1156/18

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 12 жовтня 2020 року м. Чернівці справа № 720/1156/18 Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Половінкіна Н. Ю. суддів Височанської Н.К., Кулянди М.І. секретаря Чубрей І.І. з участю представника відповідача ОСОБА_1 учасники справи позивач ОСОБА_2 відповідач ОСОБА_3 за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 4 серпня 2020 року, головуючий у першій інстанції Вівчар Т.А. встановила: ОСОБА_2 у липні 2018 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним. Зазначала, що внаслідок смерті бабуся ОСОБА_4 відкрилась спадщина ІНФОРМАЦІЯ_1 . Постійно проживала разом із спадкодавцем ОСОБА_4 на час відкриття спадщини у житловому будинку по АДРЕСА_1 та фактично прийняла спадщину. Справа №720/1156/18 Головуючий у 1 інстанції Вівчар Г.А. Провадження №22-ц/822/867/20 Доповідач Половінкіна Н.Ю. ОСОБА_4 вчинено заповіт, посвідчений секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області Діміткіною Д.М. 7 липня 2000 року, зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій за номером 144, яким ОСОБА_4 заповіла ОСОБА_2 житловий будинок по АДРЕСА_1 . У жовтні 2017 року дізналась про вчинення ОСОБА_4 заповіту на користь ОСОБА_5 , посвідченого секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області Діміткіною Д.М. 17 серпня 2004 року, зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій за номером

414. Посилалася на те, що заповіт ОСОБА_4 , посвідчений секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області Діміткіною Д.М. 17 серпня 2004 року, складений за відсутності наміру ОСОБА_4 скласти інший заповіт, ОСОБА_6 на час вчинення заповіту не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними, заповіт не містить особистого підпису ОСОБА_4 , відсутнє зазначення у тексті заповіту про хворобу заповідача та неможливості прочитання заповідачем тексту заповіту. Просила визнати заповіт ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 , посвідчений секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області Діміткіною Д.М. 17 серпня 2004 року, зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій за номером 414 недійсним. Рішенням Новоселицького районного суду Чернівецької області від 4 серпня 2020 року у позові відмовлено. ОСОБА_2 в апеляційній скарзі просить рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 4 серпня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним задовольнити, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права. Зазначає, що суд першої інстанції дійшов висновку про пропуск ОСОБА_2 строку позовної давності на звернення до суду, про застосування наслідків якого заявлено ОСОБА_3 , на порушення норм матеріального права. Судом першої інстанції встановлено порушення секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області Діміткіною Д.М. норм матеріального права щодо порядку та процедури оформлення заповіту. Відповідно висновку експерта Чернівецького науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС Стаднік А.О. від 12 грудня 2019 року №1175-к не виявилось можливим встановити чи виконаний підпис на заповіті, посвідченому секретарем сільської ради с.Рідківці Новоселицького району Чернівецької області 17 серпня 2004 року та зареєстрований в реєстрі за номером 414 та підпис в журналі реєстрації нотаріальних дій на аркуші 503 під порядковим номером 414 однією особою. Вважає доведеним, що ОСОБА_2 дізналась про порушення права на спадкування після смерті баби ОСОБА_4 у грудні 2017 року при отриманні рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 11 квітня 2005 року у справі за позовом ОСОБА_5 , правонаступником якої є ОСОБА_3 , до Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області про визнання права власності на майно в порядку спадкування, постановленні ухвали Апеляційного суду Чернівецької області від 12 квітня 2018 року за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 11 квітня 2005 року. У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 просить апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення. Відповідно до частин 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення наведеним нормам не відповідає частково. Відмовляючи у позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання заповіту недійсним, суд першої інстанції керувався положеннями ч.2-5 ст. 267, ч.2 ст.1248, ч.2 ст.1253, ч.1 ст.1257 ЦК України та дійшов висновку про відсутність підстав для захисту права ОСОБА_2 на спадкування у зв`язку із спливом позовної давності. На обгрунтування таких висновків суд першої інстанції зазначив, що ОСОБА_2 у серпні 2004 року довідалась про відкриття спадщини після смерті баби ОСОБА_4 , право на спадкування не реалізувала, заяви про прийняття спадщини до нотаріуса не подала, дізналась про набуття ОСОБА_5 права власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 у 2006 році. Водночас судом першої інстанції встановлено, що заповіт ОСОБА_4 , посвідчений секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області Діміткіною Д.М. 17 серпня 2004 року оформлений з порушенням норм Цивільного кодексу України щодо порядку та процедури оформлення заповіту. ОСОБА_6 на час вчинення заповіту не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними, волевиявлення ОСОБА_7 не було вільним та не відповідало її волі. Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду у п.3 постанови від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», відповідно до положень статей 10 і 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин. Відповідно до ст.19 Конституції України, ст.1 ЦПК та з урахуванням положення ч.4 ст.10 ЦПК вийти за межі заявлених вимог (вирішити незаявлену вимогу, задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено) суд має право лише у випадках, прямо передбачених законом. За змістом статей 43 та 49 ЦПК України позивач самостійно визначає предмет позову та на власний розсуд розпоряджається своїми правами щодо предмета позову. При цьому згідно зі п.5 ч.3 ст.175 ЦПК України підставами позову є обставини, якими позивач обґрунтовує вимоги, а не саме по собі посилання на певну норму закону. Відповідно до правил, встановлених п. 3 ч.2 ст.197 ЦПК України, суд заслуховує уточнення позовних вимог та заперечень проти них. За змістом абз1, 4 п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року №5 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду», уточнюючи позовні вимоги або заперечення проти позову, суд визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при вирішенні спору. Предметом позову ОСОБА_2 , тобто матеріально-правовою вимогою, стосовно якої остання просила ухвалити судове рішення, є визнання заповіту ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 , посвідченого секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області Діміткіною Д.М. 17 серпня 2004 року, зареєстрованого в реєстрі нотаріальних дій за номером 414 недійсним. Підставою позову, тобто обставинами, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, ОСОБА_2 зазначалися вчинення заповіту за відсутності особистого підпису ОСОБА_4 , зазначення у тексті заповіту про хворобу заповідача та неможливості прочитання заповідачем тексту заповіту, за відсутності наміру ОСОБА_4 скласти інший заповіт, ОСОБА_6 на час вчинення правочину не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними. Отже, має місце спір між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яка є правонаступником ОСОБА_5 , з правовідносин щодо спадкування внаслідок смерті ОСОБА_4 . Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів. У рішенні Конституційного суду України №18-рп/2004 від 01 грудня 2004 року визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у ст.16 ЦК України. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (ч.3 ст.16 ЦК України). За змістом п.2 ч.2 ст.16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання правочину недійсним. Встановлено, що внаслідок смерті ОСОБА_4 відкрилась спадщина ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_4 вчинено заповіт, посвідчений секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області Діміткіною Д.М. 7 липня 2000 року, зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій за номером 144, яким ОСОБА_4 заповіла ОСОБА_2 житловий будинок по АДРЕСА_1 . Також ОСОБА_4 вчинено заповіт на користь ОСОБА_5 , посвідчений секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області Діміткіною Д.М. 17 серпня 2004 року, зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій за номером

414. Відповідно до с.1 ст.1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Згідно із абз.2 п.16 постанови Пленуму Верховного Суду України у абз.2 п.18 постанови від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування» заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні положення про правочини, якщо у книзі щостій ЦК немає відповідного правила. Згідно із ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною 1 ст.203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. На підставі ч.2 ст.215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Наведені положенням ч.2 ст.215 ЦК України встановлюють виняток із загального правила ч.1 ст. 11 ЦПК України щодо розгляду справ судом у межах заявлених особами вимог. Пленум Верховного Суду України у пункті 4 постанови від 06 листопада 2009 року N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснив, що судам відповідно до статті 215 ЦК України необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК України тощо). У пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що у разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину. На підставі абз.2 п.5 постанови Пленум Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справі про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року №9 вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред`являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За змістом абз.2 п.17 постанови Пленуму Верховного Суду України у абз.2 п.18 постанови від 30 травня 2008 року №7 «Про судову практику у справах про спадкування» заповіт, складений особою, яка не мала на це права, зокрема, недієздатною, малолітньою, неповнолітньою особою (крім осіб, які в установленому порядку набули повну цивільну дієздатність), особою з обмеженою цивільною дієздатністю, представником від імені заповідача, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, згідно із частиною першою статті 1257 ЦК є нікчемним, тому на підставі статті 215 ЦК визнання такого заповіту недійсним судом не вимагається. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) зазначила, що Велика Палата Верховного Суду також погоджується з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі № 6-308цс16, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 3 жовтня 2018 року у справі № 369/2770/16-ц і від 7 листопада 2018 року у справі № 357/3394/16-ц щодо того, що якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18). Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. З огляду на викладене ОСОБА_2 , звертаючись до ОСОБА_3 з позовом про визнання заповіту недійсним з підстав складання заповіту з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, передбачених частиною першої статті 1257 ЦК України , просила застосувати неналежний спосіб захисту. Згідно із п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Ураховуючи викладене судове рішення підлягає зміні в мотивувальній частині з підстав неправильне застосування норм матеріального права. На підставі ч.1 ст.1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Згідно ч.1 ст.1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. За змістом ч.2 ст.1223 ЦК України у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняттям спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Відповідно до частини другої, третьої, четвертої статті 1254 ЦК України заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попереднйі заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед цим. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу. За змістом ч.1 ст.225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі смерті за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтересі порушені. За змістом частини третьої статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Відповідно до п.16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №7 «Про судову практику розгляду цивільних справах про визнання правочинів недійсними» правила ст.225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала у такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не можна керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до ст.145 ЦПК зобов`язаний призначити судову-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до ст.212 ЦПК. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року. Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у абз.2 п.11 постанови від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі», оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частина перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. З огляду на наведене новий заповіт ОСОБА_4 вчинений на користь ОСОБА_5 , посвідчений секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області Діміткіною Д.М. 17 серпня 2004 року, зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій за номером 414 скасовує попередній заповіт ОСОБА_4 , посвідчений секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області Діміткіною Д.М. 7 липня 2000 року, зареєстрований в реєстрі нотаріальних дій за номером 144, яким ОСОБА_4 заповіла ОСОБА_2 житловий будинок по АДРЕСА_1 . За обставин заперечення дійсності нового заповіту ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 , посвідченого секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області Діміткіною Д.М. 17 серпня 2004 року, зареєстрованого в реєстрі нотаріальних дій за номером 414, з підстав, встановлених статтями 225 ЦК України,чинність попереднього заповіту відновлюється. Таким чином, заінтересованою особою у оспоренні підстав закликання до спадкування за заповітом є спадкоємець ОСОБА_2 , яка може отримати право на спадщину за заповітом у разі встановлення недійсності заповіту ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 , посвідченого секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області Діміткіною Д.М. 17 серпня 2004 року, зареєстрованого в реєстрі нотаріальних дій за номером

414. Згідно з частиною першою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до частини четвертої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Згідно з пунктом 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» суд апеляційної інстанції при перевірці законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги лише в разі, якщо буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення. За цих умов апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі й зобов`язаний мотивувати в рішенні вихід за межі доводів апеляційної скарги, проведення перевірки справи в повному обсязі. Апеляційна скарга ОСОБА_2 не містить доводів щодо незаконності або необгрунтованості судового рішення та неправильності висновків суду першої інстанції в частині неспроможності ОСОБА_4 під час вчинення заповіту, посвідченого секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області Діміткіною Д.М. 17 серпня 2004 року, усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Порушення судом першої інстанції норм процесуального права п. 2 ч. 1 ст. 105 ЦПК України щодо призначення судом за клопотанням однієї із сторін ОСОБА_2 посмертної судово-психіатричної експертизи не є обов`язковою підставою для скасування або зміни судового рішення з огляду на правила, встановлені ч.3 ст.376 ЦПК України. Не можна погодитися з доводами ОСОБА_2 , на які є послання в апеляційній скарзі, стосовно неправильного застосування судом першої інстанції наслідків спливу позовної давності. Відповідачем ОСОБА_3 заявлено про застосування строку позовної давності. Відповідно п.2.1 постанови Пленуму Вищого Господарського Суду України від 29 травня 2013 року №10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного. В останньому випадку воно обов`язково має бути зазначене в протоколі судового засідання. Главою 19 ЦК визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність. Відповідно до частини 1 статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. На підставі частини 1 статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення своїх прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. При цьому норма частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, відтак обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року в справі № 907/50/16 зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. На підставі ч.4 ст.267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. У п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз`яснено, що встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. Відповідно до абз.1.2 п.2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 10 «Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів» за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. За обставин встановлення судом першої інстанції ОСОБА_6 на час вчинення заповіту не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними, волевиявлення ОСОБА_7 не було вільним та не відповідало її волі, тобто порушення права ОСОБА_2 на спадкування є підстави для відмови в позові за спливом позовної давності. Ураховуючи викладене суд першої інстанції дійшов обгрунтовнаого висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_2 не підлягають задоволенню у зв`язку з пропуском без поважних причин строку позовної давності. Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»). Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 81 ЦПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 у серпні 2004 року довідалась про відкриття спадщини після смерті баби ОСОБА_4 , дізналась про набуття ОСОБА_5 права власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 у 2006 році. Сама ОСОБА_2 під час розгляду справи зазначала про звернення до Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області та ОСОБА_5 з приводу заповіту у 2009 році. З огляду на наведене ОСОБА_2 мала об`ективну можливість у 2009 році дізнатись про вчинення ОСОБА_4 заповіту на користь ОСОБА_5 , посвідченого секретарем виконавчого комітету Рідківської сільської ради Новоселицького району Чернівецької області Діміткіною Д.М. 17 серпня 2004 року. У такому разі перебіг трирічного строку позовної давності почався з 1 січня 2010 року та закінчився 1 січня 2013 року, із позовом ОСОБА_2 звернулася у липні 2018 року, тобто з пропуском строку позовної давності. За таких обставин, суд першої інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про пропуск позивачем позовної давності на звернення до суду з вимогою про визнання заповіту недійсним. Позовна давність не є інститутом процесуального права і не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за змістом частини 5 статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності. У той же час вирішення судом питання про поважність причин пропуску строку позовної давності має місце у разі, якщо (1) позивач визнає обставину пропуску строку позовної давності, (2) наводить причини, які перешкоджали зверненню з позовом у межах такого строку та (3) просить суд визнати їх поважними з метою отримання судового захисту порушеного права. ОСОБА_2 не визнавалися обставини пропуску строку позовної давності та не ставилося питання про визнання поважними причин такого пропуску. Керуючись п.2 ч.1 ст.374, ч.4 ст.376 ЦПК України, колегія суддів постановила: Апеляційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити частково. Рішення Новоселицького районного суду Чернівецької області від 4 серпня 2020 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення. Дата складання повного судового рішення 22 жовтня 2020 року. Головуючий Н.Ю. Половінкіна Судді Н.К. Височанська М.І. Кулянда