Постанова Миколаївський апеляційний суд № 490/9241/17

03.12.18 22-ц/812/356/18 Справа № 490/9241/17 Суддя-доповідач у суді апеляційної інстанції - Лисенко П.П. Провадження № 22-ц/812/356/18 Категорія 27 П О С Т А Н О В А іменем України 03 грудня 2018 року м. Миколаїв Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі: головуючого - Лисенка П.П., суддів: Галущенка О.І. та Серебрякової Т.В., із секретарем судового засідання - Андрієнко Л.Д., у відсутність учасників справи, належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» рішення Центрального районного суду м. Миколаєва, ухваленого за відсутності учасників справи, 20 вересня 2018 року під головуванням судді Гуденко О.А. в приміщенні Центрального районного суду м. Миколаєва, у цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитом, - у с т а н о в и л а : 23 жовтня 2017 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (надалі Банк) пред`явило до ОСОБА_1 зазначений позов та просило стягнути з відповідача на свою користь, заборгованість по кредиту, яка виникла станом на 31 серпня 2017 року, у сумі 89 888 гривень 57 копійок. Позов обґрунтовувало наступним. 06 липня 2011 року між Банком та відповідачем було укладено кредитний договір б/н, відповідно до умов якого, остання отримала кредит у розмірі 1 000 гривень у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку, зі сплатою 30 % на рік за користування кредитними грошима, на суму залишку заборгованості за кредитом, з кінцевим строком повернення, що відповідає строку дії картки. Того ж дня, відповідач, на підтвердження волевиявлення в укладанні відповідного договору, підписала анкету-заяву № 1514130900230621366 про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у ПАТ КБ «Приватбанк»», чим підтвердила свою згоду на те, що Анкета разом з «Умовами та правилами надання банківських послуг», «Правилами користування платіжною карткою», затверджених наказом № СП-2010-256 від 06.03.2010, а також «Тарифами Банку», викладеними на банківському сайті http://privatbank.ua/terms/pages/70/, у сукупності і складають відповідний Договір з Банком. Крім того, кредитодавець в односторонньому порядку на власний розсуд міг змінити ліміт картки, збільшивши чи зменшивши його, в залежності від договірної поведінки позичальника. В ньому ж, сторони домовилися, що у разі прострочки виконання грошового зобов`язання більш чим на 30 днів, держатель картки сплачує Банку штраф у розмірі 500 гривень, як фіксована його частина, та у розмірі 5% від суми заборгованості по кредитному ліміту, як процентна складова, включаючи нараховані та прострочені відсотки. Взяті на себе обов`язки Банк виконав у повному обсязі, надавши відповідачеві платіжну карту з обумовленим кредитним лімітом, і чекав відповідної добросовісної договірної поведінки від позичальника, проте вона, користувалась кредитними коштами та частково повертала їх, однак повністю взятого на себе обов`язку по поверненню грошей належним чином не виконала, у зв`язку з чим станом на 31 серпня 2017 року виникла заборгованість у розмірі 89 888 гривень 57 копійок, з яких: ?5 951 гривня 28 копійок - заборгованість за тілом кредиту; ?75 332 гривні 10 копійок - заборгованості за процентами; ?3 848 гривень 59 копійок - заборгованість за пенею та комісією; ?4 756 гривень 60 копійок штрафів (сума фіксованої та процентної складової). Посилаючись на відмову ОСОБА_1 сплатити борг добровільно, Банк, просив стягнути з неї на свою користь зазначену грошову суму за судовим рішенням. З 21 травня 2018 року ПАТ КБ «Приватбанк» змінив свою назву на АТ КБ «Приватбанк». Відповідач заперечувала проти задоволення позову та просила відмовити в його задоволені з підстав спливу позовної давності, оскільки Банк звернувся до суду у жовтні 2017 року, тобто поза його межами. Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 вересня 2018 року в задоволені позовних вимог Банку відмовлено в повному обсязі. Банк подав на це рішення апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати і ухвалити нове, яким вимоги задовольнити. Скаргу обґрунтовував невідповідністю висновків суду нормам чинного цивільного законодавства. Апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін, оскільки суд 1 інстанції повно і всебічно з`ясувавши обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, та виконавши всі вимоги цивільного судочинства вирішив справу згідно з нормами матеріального права, а також правильно витлумачив ці норми що підлягають застосуванню до даних правовідносин дійшов вичерпних висновків, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. Вирішуючи спір таким чином, як викладено у оскарженому рішенні, районний суд виходив з того, що позивач пропустив строк, в межах якого міг пред`явити позов про стягнення заборгованості. Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду погоджується з встановленими судом 1 інстанції обставинами та правовідносинами, його висновки щодо них та результату вирішення справи, вважає вірними, обґрунтованими й законними. За Конституцією України, ст. 49 ЦПК України та ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожній особі, як фізичній так і юридичній, а також державі гарантовано судовий захист їх інтересів. Відповідно до статей 1, 3 ЦК України, 2, 4, 12-13, 367 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом. При цьому, слід зауважити, що, виходячи із загальних засад про неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, в порядку цивільного судочинства регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів. Відмова від такого права є недійсною. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України і обраний позивачем. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. При цьому, суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, для чого роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і допомагає здійсненню їхніх прав. В силу ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Зокрема, цивільні права та обов`язки виникають із договорів та інших правочинів, зміст яких, відповідно до статей 203-204, 215 ЦК України, не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; вони вчинені у формі, встановленій законом, особами, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності, за їх вільного волевиявлення і відповідно до їх внутрішньої волі і спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними. Недодержання виписаних вимог в прямо визначених законом випадках робить договір (правочин) нікчемним, а у разі відсутності такого зазначення - може тягнути його недійсність (у повному обсязі або окремої його частини) за судовим рішенням. Якщо недійсність договору прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним - то він є правомірним і підлягає виконанню сторонами. За ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Такі суттєві умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона. Істотні умови відображають природу договору, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов`язки, які покладаються на них за договором. Якщо сторони досягли згоди за всіма істотними умовами, які визнані такими законом або необхідні для даного виду, то договір вважається укладеним і набуває обов`язкової сили для сторін. В силу ст.ст. 3, 627 ЦК України, договору притаманна така риса, як свобода договору. Поряд із справедливістю, добросовісністю і розумністю вона вважається вищою цінністю права, що забезпечує природне існування фізичної особи. Свободу договору можна охарактеризувати як нормативно закріплену можливість особи здійснювати дії, вчинки на власний розсуд, не порушуючи при цьому свободу інших суб`єктів. Зміст свободи договору в загальному розкривається у ст.627 ЦК України, яка з посиланням на ст.6 ЦК України встановлює співвідношення актів цивільного законодавства і договору. За ними, зміст названого принципу проявляється у свободі особи вільно вступати у договірні відносини; самостійно обирати контрагента та вид договору, який регулюватиме їх взаємні відносини; самостійно визначають умови (зміст) договору, структуру і вид договірного зв`язку. Учасники договору можуть обрати договір, що передбачений законом (так звані поіменовані договори, які прямо передбачені в ЦК України або в іншому нормативному акті), так і договір, не передбачений у законодавстві (непойменовані), проте породжує права та обов`язки його учасників. Одночасно слід зазначити, що договір є підставою виникнення договірного зобов`язання - під яким, відповідно до ст. 509 ЦК України, слід розуміти правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. В силу ст. 525-526 ЦК України зобов`язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов зобов`язання і вимог закону, інших правових актів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або іншими звичайно застосовуваними вимогами. Принцип належного виконання припускає, що зобов`язання має бути виконане належними суб`єктами, в належному місці, в належний час, належним предметом і належним чином. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Під порушенням зобов`язання слід розуміти такий протиправний вплив з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення чи взагалі ліквідації. Порушенням зобов`язання є його невиконання і неналежне виконання. Невиконання зобов`язання має місце тоді, коли сторони взагалі не вчиняють дій, які складають зміст зобов`язання, або не утримуються від певних дій, хоча за змістом зобов`язання могли утримуватися від їх вчинення. За ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, чи розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків і моральної шкоди. При цьому, відповідно до ст.ст. 622, 625 ЦК України боржник, не звільняється від обов`язку виконати зобов`язання в натурі, якщо інше не встановлено договором або законом. Крім того, Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Судовий розгляд, яким цивільна справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду. В силу статей 12, 78, 81, 263 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року "Про судове рішення у цивільній справі" рішення суду у цивільні справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість. Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при рівності прав щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 77 - 78, ч.ч. 3-4 ст. 82, 89 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті. При цьому, згідно із статтею 81 ЦПК України, обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов`язки, мають право оскаржити рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку. Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Для цього він досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. При цьому, апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення. Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилась очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, апеляційний суд перевіряє справу в повному обсязі. Перевіряючи законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення суд апеляційної інстанції виходить з повноважень суду апеляційної інстанції, визначених статтею 374 ЦПК України, і відповідних їм підстав щодо перегляду судових рішень в апеляційному порядку, передбачених статтями 375, 383 ЦПК України. Зокрема, він повинен з`ясувати: чи враховані судом першої інстанції при ухваленні рішення всі факти, що входять до предмета доказування; чи підтверджені обставини (факти), якими мотивовано рішення, належними й допустимими доказами та чи доведені вони; чи відповідають висновки суду встановленим фактам; чи дотримано та чи правильно застосовані норми матеріального й процесуального права. Як результат розгляду, апеляційний суд визначає підстави перегляду судового рішення, і відповідно до наданих йому повноважень формулює резолютивну частину своєї ухвали чи рішення. Виписане у повній мірі стосується і кредитних договорів, а, відповідно, і даного договору. Виходячи з викладеного, колегія суддів вважає, що оскаржене рішення районного суду ухвалено у повній відповідності з виписаним вище, а тому є законним та обґрунтованим. За ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. Під загрозою його нікчемності названий договір потребує письмової форми укладення (ст. 1055 ЦК України) і до нього застосовуються положення параграфа 1 ЦК України, що регулюють відносини з позики, якщо інше не встановлено нормами про кредит і не випливає із суті кредитного договору. Його істотними умовами є предмет, сума кредиту, строк повернення, розмір відсотків та належна форма укладення. Колегія суддів вважає, що укладений між сторонами кредитний договір б/н від 06 липня 2011 року є дійсним, позивач виконав його належним чином, в той час як відповідач свого обов`язку не дотрималася, внаслідок чого заборгувала Банку грошові кошти, у розмірі 5 090 гривень 69 копійок на які Банк нараховував відсотки, штрафи, комісію та пеню. Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 06 липня 2011 року між ПАТ КБ „ПриватБанк" та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір б/н, за яким останній надано кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку № НОМЕР_1 «Універсальна» в сумі 1 000 гривень, з умовою «55 днів пільгового періоду», а потім сплати позичальником щомісячно, обов`язкового щомісячного платежу, що складається з 7% від тіла кредиту та 3% відсотків за користування кредитом, які періодично збільшувалися. Вказаний договір складається із заяви позичальника (клієнта), Тарифів надання кредиту, Умов і правил надання банком послуг та Правил користування платіжною карткою (а.с. - 6, 7, 8-31) . Строк дії зазначеного договору, відповідав строку дії кредитної картки, а вона діяла, відповідно до п.п. 1.1.7.12 Умов та правил протягом 12 місяців з дня її видачі. Якщо протягом зазначеного строку жодна з сторін не заявила про припинення договору, строк дії картки автоматично пролонговується на такий же термін. Відповідно до розрахунку заборгованості та виписки з особового рахунку відповідача, з дня укладення кредитного договору вона користувалася кредитними коштами та періодично здійснювала платежі на їх погашення. Останній платіж на погашення заборгованості, відповідачем був здійснений 06 квітня 2014 року у сумі 263 гривні, а зняття коштів - 27 квітня того ж року. Сума боргу за кредитною карткою станом на вказані дати дату становила 5 090 гривень 69 копійок, а після останнього зняття - 5 951 гривню 28 копійок, на які Банк і нараховував відсотки, штрафи, комісію та пеню (а.с. - 4-5, 98-105). У зв`язку з цим, Банк повинен був діяти відповідно до положень чинного цивільного законодавства, зокрема, ст. 1049 ЦК України, та умов кредитного договору. Оскільки останній платіж на погашення кредиту відповідачем був здійснений 06 квітня 2014 року, то про порушення свого права Банк дізнався з дати, коли повинен бути внесений наступний платіж, тобто, з травня 2014 року, і з того часу почався перебіг позовної давності. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252-255 ЦК України. Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України). Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а тому й початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення (постанова Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року у справі № 6-154цс15). Оскільки за умовами договору погашення кредиту повинне здійснюватися позичальником шляхом внесення коштів готівкою чи безготівково: з погашення процентів щомісячно за попередній місяць, з погашення кредиту - в повному обсязі не пізніше останнього дня, вказаного на платіжній картці, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником свого зобов`язання. За змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги. Банк звернувся до суду із позовом лише у жовтні 2017 року, в той час як останнім днем пред`явлення вимог про стягнення боргу був травень 2017 року, а тому Банк пропустив визначену статтею 257 ЦК України позовну давність, і, оскільки відповідач заявив про її застосування, а ПАТ КБ «ПриватБанк» не назвав причин, які б можна було вважати поважними, то у позові слід було відмовити за спливом позовної давності, що вірно і вчинив суд 1 інстанції. Що ж до погашення по картковому рахунку ОСОБА_1 , 26 травня 2014 року у сумі 3 гривні 42 копійки та 28 квітня 2015 року у сумі 1 гривня 41 копійка, то вони здійснені Банком автоматично, шляхом переказу коштів між її картковими рахунками, а тому не є підставою для переривання позовної давності, оскільки власником самостійно не перераховувалися. Ніяких доказів того, що вищезазначені платежі були зроблені особисто відповідачем або з її згоди іншою особою - суду надано не було. Згідно ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується. Проте, у кожному випадку необхідно встановлювати, коли конкретно боржник вчинив відповідні дії, адже перебіг позовної давності може перериватися лише в межах строку давності, а не після його спливу (правовий висновок, зроблений Верховним Судом України в постанові від 05 липня 2017 року у справі № 6-3030цс16). Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому якщо виконання зобов`язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу. За таких обставин, суд дійшов правильного висновку про необхідність відмови у задоволенні позову в зв`язку зі спливом позовної давності про яку заявлено клопотання стороною відповідача. Доводи апеляційної скарги про те, що строк дії картки, а відповідно і договору, закінчився лише у травні 2015 року, не є підставою для скасування оскаржуваного рішення, оскільки в анкеті позичальника не зазначено строк дії основної картки, якою користувалася відповідач. Інші доводи апеляційної скарги не впливають на правильність прийнятого судом рішення і направлені на переоцінку доказів, яким суд дав належну правову оцінку в межах наданих йому законом повноважень, а тому не є підставою для скасування чи зміни рішення. Таким чином, розглядаючи справу в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що підстави для скасування чи зміни рішення суду І інстанції - відсутні. Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, судова колегія,- П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення. Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 вересня 2018 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту. Головуючий П.П. Лисенко Судді: О.І. Галущенко Т.В. Серебрякова ________________________________________________________________ Повний текст постанови складено 03 грудня 2018 року.