Постанова КЦС ВС № 504/1340/15-Ц

ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30 вересня 2020 року м. Київ справа № 504/1340/15-ц провадження № 61-9173св18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - судді Кузнєцова В. О., суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Стрільчука В. А., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 , розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Одеської області від 8 листопада 2017 року, ухвалене колегією у складі суддів: Комлевої О. С., Журавльова О. Г. Кравця Ю. І., ВСТАНОВИВ: Короткий зміст позовних вимог У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заробітної плати. В обґрунтування позову вказувала, що 22 жовтня 2014 року прийнята на роботу продавцем магазину у селі Петрівка Комінтернівського району Одеської області згідно з трудовим договором, за яким роботодавець ОСОБА_2 зобов`язалась виплачувати заробітну плату у розмірі 650 грн на місяць за час роботи з 10 год до 14 год. Позивач вказувала, що фактично вона працювала з 8 год до 20 год щоденно, тобто понад час, встановлений договором. Крім того, до укладення трудового договору вона працювала у цьому ж магазині без оформлення трудових відносин в установленому законом порядку та отримувала заробітну плату у розмірі 2 500 грн на місяць. Зазначала, що востаннє заробітну плату отримала 31 грудня 2014 року, що призвело до виникнення заборгованості у розмірі 7 500 грн. 26 лютого 2015 року позивач подала заяву про звільнення з роботи, однак роботодавець відмовилась від прийняття заяви. Під час судового розгляду позивач дізналась, що звільнена з 17 липня 2015 року на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України. Позивач вважала звільнення з таких підстав незаконним, оскільки застосування дисциплінарного стягнення має бути застосовано не пізніше одного місяця з дня його виявлення. Крім того, у порушення статті 149 КЗпП України, жодних письмових пояснень від неї не витребувано. Уточнивши позовні вимоги, позивач просила стягнути з роботодавця ОСОБА_2 заробітну плату з урахуванням індексу інфляції в сумі 10 747,50 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 16 536 грн, визнати незаконними запис та її звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, внести відповідні виправлення до трудової книжки. Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття Рішенням Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 червня 2017 року позов задоволено частково. Стягнено зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати з урахуванням індексації у розмірі 1 344,85 грн, середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 18 липня 2015 року до 12 червня 2017 року у розмірі 14 763,15 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 фактично відпрацювала з січня до лютого 2015 року, але ОСОБА_2 за цей період не сплатила заробітну плату у розмірі 1 300 грн з розрахунку по 650 грн на місяць відповідно до умов укладеного трудового договору. Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання незаконною підстави звільнення та внесення виправлень до трудової книжки, суд першої інстанції виходив з ненадання позивачем доказів вручення відповідачу заяви про звільнення або направлення такої заяви поштою. При цьому з березня 2015 року позивач не виходила на роботу без поважних причин, тому, за висновком суду, звільнення позивача на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України відповідає положенням трудового законодавства. Рішенням апеляційного суду Одеської області від 8 листопада 2017 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_2 , скасовано рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 червня 2017 року і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову. Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_1 працювала за трудовим договором з жовтня 2014 року до березня 2015 року, тому ОСОБА_2 повинна була сплатити їй заробітну плату за 4 місяці 8 днів у розмірі 2 820 грн, а фактично у грудні 2014 року сплатила наперед заробітну плату у розмірі 4 000 грн, що підтверджує безпідставність позовних вимог ОСОБА_1 . Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала У грудні 2017 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просила скасувати рішення апеляційного суду Одеської області від 8 листопада 2017 року і залишити в силі рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 червня 2017 року. Касаційна скарга мотивована помилковістю висновку апеляційного суду про сплату відповідачем заробітної плати у повному обсязі. Такого висновку апеляційний суд дійшов виключно на підставі пояснень відповідача. Крім того, суд апеляційної інстанцій безпідставно зазначив про визнання нею факту виплати заробітної плати у більшому розмірі, оскільки вона в суді апеляційної інстанції неодноразово наголошувала на тому, що вказані кошти сплачені за раніше відпрацьований період. Тому немає підстав вважати доведеними обставини про те, що кошти у розмірі 4 000 грн сплачені відповідачем, у тому числі, і за період роботи з січня до лютого 2015 року, з підстав визнання цих обставин позивачем. Заявник вважає правильним висновок суду першої інстанції про недоведення відповідачем належними і допустимими доказами факту виплати їй заробітної плати відповідачем, оскільки такий факт, на думку заявника, може бути підтверджений виключно відомостями на виплату грошей та видатковими касовими ордерами, які у матеріалах справи відсутні. Позиція інших учасників справи У травні 2018 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому послалась на безпідставність її доводів та відповідність висновків судів попередніх інстанцій нормам матеріального і процесуального права. Провадження у суді касаційної інстанції Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. У лютому 2018 року справу передано до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 26 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього ж суду від 21 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду. Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 22 жовтня 2014 року ОСОБА_3 уклала з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 , яка використовує найману працю, трудовий договір. Даний договір зареєстрований 22 жовтня 2014 року за № 15141400170 у Комінтернівському районному центрі зайнятості Одеської області. Зі змісту трудового договору суди встановили, що заробітна плата ОСОБА_3 становить 650 грн на місяць, робочий час встановлюється з 10 год до 14 год. Зі свідоцтва про реєстрацію шлюбу суди встановили, що ОСОБА_3 13 травня 2016 року змінила прізвище на ОСОБА_1 . Також суди встановили, що згідно табелів обліку використання робочого часу позивач з березня 2015 року на роботу не виходила. Суд першої інстанції встановив, що трудовий договір між сторонами розірвано з 17 липня 2015 року.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права 8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Одеської області від 8 листопада 2017 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року. Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, суд дійшов таких висновків. Стаття 43 Конституції України гарантує, що кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом. Відповідно до вимог статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлена статтею 117 КЗпП України. Відповідно до вказаної статті у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій). Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що обов'язковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові при звільненні сум є наявність вини підприємства. Саме роботодавець зобов`язаний довести відсутність його вини у нездійсненні розрахунку зі звільненою особою вчасно. Всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; при невиконанні такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Відповідно до статті 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг (стаття 1). Частиною першою статті 2 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» визначено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, зокрема оплата праці (грошове забезпечення). Згідно зі статтею 34 Закону України «Про оплату праці» компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги в порядку, встановленому чинним законодавством. Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що за період роботи з жовтня 2014 року до березня 2015 року ОСОБА_2 повинна була сплатити позивачу заробітну плату за 4 місяці 8 днів у розмірі 2 820 грн, а фактично у грудні 2014 року сплатила їй наперед заробітну плату у розмірі 4 000 грн. Зазначивши, що позивач визнала факт отримання від відповідача грошових коштів у розмірі 4 000 грн у грудні 2014 року, суд апеляційної інстанції вважав, що частина цих коштів є заробітною платою за січень та лютий 2015 року. Проте із вказаним висновком апеляційного суду погодитись не можна. Згідно зі статями 94, 115 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Апеляційний суд не врахував, що, як правило, заробітна плата виплачується працівнику за виконану ним роботу та діючим законодавством не передбачено виплату працівнику заробітної плати наперед. Крім того, апеляційний суд помилково вважав такими, що не підлягають доказуванню, обставини щодо отримання заробітної плати наперед, вказавши про визнання позивачем таких обставин у позовній заяві, оскільки ОСОБА_1 у позові зазначала про виплату заробітної плати у розмірі 4 000 грн за жовтень і листопад 2014 року. Висновок апеляційного суду є помилковим, оскільки виплата позивачу грошових коштів у грудні 2014 року у розмірі 4 000 грн не є беззаперечним доказом виплати відповідачем заробітної плати позивачу за період роботи з січня до лютого 2015 року та виконання відповідачем обов`язку, встановленого статтею 116 КЗпП України, провести при звільненні повний розрахунок з працівником. Відповідно до пункту 3.8 розділу 3 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженого постановою правління Національного банку України від 15 грудня 2004 року № 637, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, виплати, пов`язані з оплатою праці, проводяться касиром підприємства або за видатковими касовими ордерами на кожного одержувача чи за видатковими відомостями. На титульній сторінці видаткової відомості робиться дозвільний напис про видачу готівки за підписами керівника і головного бухгалтера або осіб, уповноважених керівником, із зазначенням строків видачі готівки і суми (гривень - словами, копійок - цифрами). Задовольняючи позовні вимоги про стягнення заборгованості із заробітної плати з урахуванням індексації та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції обґрунтовано виходив із того, що відповідачем не надано належних доказів на підтвердження факту виплати позивачу заробітної плати за період її роботи з січня до лютого 2015 року, якими можуть бути видаткові касові ордери або відомості на виплату готівки. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції, повно та всебічно з`ясувавши обставини справи та дослідивши наявні у справі докази, правильно застосував норми права і у частині стягнення заробітної плати з урахуванням індексації та стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Суд апеляційної інстанції, неповно врахувавши обставини справи, помилково скасував рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону. Касаційна скарга не містить доводів щодо неправильності розрахунку судом першої інстанції заборгованості із заробітної плати та розміру середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, а також щодо незаконності рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позову про визнання незаконним звільнення і внесення виправлень до трудової книжки. Згідно зі статтею 413 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. За таких обставин касаційний суд скасовує рішення апеляційного суду Одеської області від 8 листопада 2017 рокуі залишає в силі рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 червня 2017 року. Щодо судових витрат Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Відповідно до частини першої цієї статті судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України). Враховуючи те, що на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» позивач, яка подавала касаційну скаргу, звільнена від сплати судового збору, такий підлягає стягненню зі ОСОБА_2 на користь держави. Отже, зі ОСОБА_2 на користь держави підлягає стягненню 768 грн судового збору, який підлягав сплаті за подання касаційної скарги. Керуючись статтею 413 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтями 141, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення апеляційного суду Одеської області від 8 листопада 2017 року скасувати і залишити в силі рішення Комінтернівського районного суду Одеської області від 13 червня 2017 року. Стягнути зі ОСОБА_2 у дохід держави судовий збір у розмірі 768 грн. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. О. Кузнєцов Судді: В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов