Постанова Черкаський апеляційний суд № 705/3958/18

ЧЕРКАСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Номер провадження 22-ц/821/1615/20Головуючий по 1 інстанції Справа №705/3958/18 Категорія: 308000000 Білик О. В. Доповідач в апеляційній інстанції Вініченко Б. Б. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 15 жовтня 2020 року Черкаський апеляційний суд в складі колегії: суддів Вініченка Б.Б., Храпка В.Д., Сіренка Ю.В. за участю секретаря Любченко Т.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 28 липня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про порушення прав співжиття і недопустиму поведінку, - в с т а н о в и в: У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про порушення прав співжиття і недопустиму поведінку. На обґрунтування позовних вимог вказував, що згідно Договору дарування від 29 серпня 2017 року ОСОБА_3 стала суб`єктом майнових прав на частину будинку по АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_4 і ОСОБА_1 , і знаходилася в спільному користуванні. Позивач вказує, що ОСОБА_3 , як співвласниця частини будинку продовжує спільні традиції, але члени її сім`ї не мають нарівні з нею таких прав, що вимагає додаткової угоди про їх вселення та співжиття. ОСОБА_3 не погоджується, що призводить до проблем з її чоловіком ОСОБА_2 , який привласнив майнові права записані на його дружину і руйнує їхнє майно і порушує правила співжиття. Позивач посилається на те, що реальні докази недопустимої поведінки «нападника» ОСОБА_2 знаходяться в матеріалах слідства Уманського відділу поліції, де відповідач «фігурант декількох статей КК України». На підставі вищевикладеного позивач просив суд заборонити ОСОБА_2 постійно чи тимчасово користуватися і перебувати в приміщеннях, що належать ОСОБА_3 і ОСОБА_1 по АДРЕСА_1 . Визнати ОСОБА_2 небажаною особою в будинку по АДРЕСА_1 і заборонити наближатися до нього на відстань до 100 м. Також позивач просив суд зобов`язати ОСОБА_2 відшкодувати нанесені збитки і шкоду та стягнути з відповідача судовий збір. Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 28 липня 2020 року у задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, ОСОБА_3 , про порушення прав співжиття і недопустиму поведінку відмовлено. Своє рішення суд першої інстанції мотивував тим, що позивач ОСОБА_1 повинен був довести за допомогою належних та допустимих доказів, з урахуванням положень ЦПК України та з посиланням на матеріально-правову підставу своїх вимог, зазначені ним обставини. Однак таких доказів він не надав і не ставив питання в судовому засіданні про їх витребування, відповідно до процедури врегульованої ЦПК України. Отже, у зв`язку з тим, що позивач не довів тих обставин, на які він посилається у своїй позовній заяві, суд першої інстанції залишив позов без задоволення. Не погодившись з рішенням суду, та не визнаючи його, вважаючи, що по суті розгляду у справі не було і були порушені процесуальні норми, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу в якій просить рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 28 липня 2020 року скасувати і прийняти нове - про залишення позову без розгляду на підставі ст.257 ЦПК України. Судовий збір стягнути з відповідача в дохід держави. Апеляційні вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що йому і ОСОБА_3 з 29 серпня 2017 року належить квартира в будинку по АДРЕСА_1 по 50%. Після реєстрації шлюбу ОСОБА_3 від 24 листопада 2018 року її чоловік ОСОБА_2 на правах самопроголошеного власника став збільшувати її частку за його рахунок закрив доступ до єдиної кухні, зруйнував вхідні двері і міжкімнатну перегородку для збільшення своєї площі та вчинив інші неприпустимі дії, які доповнював залякуваннями і погрозами. За злочини з умисним пошкодженням спільного майна поліція відкрила кримінальні провадження №12018250250000165, №12019250250000262, №12020250250000762 та інші. Відповідач ОСОБА_2 та третя особа ОСОБА_3 не оскаржували рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 28 липня 2020 року в апеляційній інстанції. У відзиві на апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 та третя особа ОСОБА_5 зазначили, що вважають апеляційну скаргу необґрунтованою, безпідставною, безпредметною та такою, що не підлягає задоволенню, зазначають, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому це рішення не підлягає зміні. ОСОБА_2 та ОСОБА_5 вказують, що позивач, як в позовній заяві так і в апеляційній скарзі зазначає неправдиві відомості. Просили визнати зловживанням процесуальними правами дії ОСОБА_1 , що суперечать завданню цивільного судочинства, зокрема подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер, та просили постановити ухвалу про стягнення в дохід державного бюджету з ОСОБА_1 штрафу у сумі трьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наявні у справі докази, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія приходить до наступних висновків. Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Згідно вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Колегія суддів вважає, що зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції відповідає. Судом встановлено, що відповідно до договору дарування, що був укладений 27 травня 1994 року та посвідчений державним нотаріусом Уманської міської державної нотаріальної контори, зареєстрований в реєстрі за № 2-1577, ОСОБА_6 подарувала, а ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , прийняли в дар кожен в рівних долях належну ОСОБА_6 1/3 частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних споруд, що знаходиться в АДРЕСА_1 , який розташований на присадибній ділянці розміром 2035 кв.м. Також суд встановив, що відповідач користується (проживає/перебуває) належною частиною будинку по АДРЕСА_1 , за згодою співвласника цієї частини будинку, а саме своєї дружини третьої особи ОСОБА_3 . Позивач посилається на те, що відповідач ОСОБА_2 , який є чоловіком ОСОБА_3 , яка є співвласником частини житлового будинку з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , руйнує їх майно і порушує співжиття. Згідно зі ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребування судом у передбачених цим Кодексом випадках. Статтею 16 ЦК України, ст.4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Названими нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Звертаючись із позовом до суду першої інстанції позивач вказував, що відповідач ОСОБА_2 , який є чоловіком ОСОБА_3 , закрив доступ до єдиної кухні, зруйнував вхідні двері і міжкімнатну перегородку для збільшення своєї площі та вчинив інші неприпустимі дії, які доповнював залякуванням та погрозами, а тому позивач ОСОБА_1 просив суд заборонити ОСОБА_2 постійно чи тимчасово користуватися і перебувати в приміщеннях, що належать йому та ОСОБА_3 по АДРЕСА_1 . Та визнати ОСОБА_2 небажаною особою в будинку по АДРЕСА_1 і заборонити наближатися до нього на відстань до 100 м. та відшкодувати нанесені збитки і шкоду, стягнути з відповідача судовий збір. Відповідно до ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю. Згідно із ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. За статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна. Частиною першою статті 321 ЦК України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч.1 ст.319 ЦК України). Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності ( ст.355 ЦК України). Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю ( ст.356 ЦК України). Згідно ч.1 ст.391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Відповідно ст.405 ЦК України, члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Відповідно до ст.156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Згідно ст.3 СК України, сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. За змістом ст.9 ч.4 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Відповідно до ст.116 ЖК України якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Тобто, для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах жильців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, товариськими судами й іншими громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача. Згідно ст.ст. 9, 109 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Тобто, для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Згідно ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. У відповідності до ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Згідно ч.1 ст.79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Відповідно ч.1 ст.80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно до ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом. Відповідно до п.27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» роз`яснено, що під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення. Пунктом 6 вказаної постанови Пленуму ВСУ визначено, що враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні. Враховуючи вище викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, що ненадання позивачем належних та допустимих доказів обставин справи, зокрема доказів, які б підтверджували, що ОСОБА_2 порушує правила співжиття, руйнує чи псує жиле приміщення ОСОБА_1 , або використовує його не за призначенням, або систематично порушує правила співжиття, тобто створює ОСОБА_1 перешкоди в користуванні власністю, як на тому наголошує позивач, і відсутність таких доказів при поданні позовної заяви є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Крім того, позивач ОСОБА_1 просив суд зобов`язати ОСОБА_2 відшкодувати нанесені збитки і шкоду. Відповідно до ст.22 ЦК України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Чинним законодавством України обов`язок доведення факту наявності збитків та їх розміру, а також причинно-наслідковий зв`язок між правопорушенням і збитками покладено на позивача. Юридична категорія збитки складається лише з тих, які виникають внаслідок порушення у межах цивільних чи інших правовідносин, уповноважений учасник яких має право вимагати від зобов`язаної особи відшкодування таких збитків. Відповідно до ст.1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Загальними умовами відповідальності за завдану шкоду є: наявність шкоди. За відсутності цього не виникають і самі деліктні зобов`язання. Наявність шкоди і її розміри доводить потерпілий; протиправність дій того, хто завдав шкоду. Однак, як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 не підтвердив належними та допустимими доказами, про наявність завданої йому шкоди відповідачем ОСОБА_2 , зокрема в позовній заяві відсутні відомості, щодо того, кому та коли були нанесені збитки/шкода, вид шкоди/збитків, їх розмір та спосіб відшкодування, а тому колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно прийшов до висновку і про відмову позивачу в частині відшкодування нанесених збитків і шкоди завданих йому відповідачем ОСОБА_2 . У матеріалах справи міститься заява ОСОБА_7 та третьої особи ОСОБА_3 про вжиття заходів у якій вони просили суд першої інстанції визнати зловживання процесуальними правами дії ОСОБА_1 , що суперечать завданню цивільного судочинства та постановити ухвалу про стягнення штрафу з ОСОБА_1 у розмірі десяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, аналогічне прохання ОСОБА_7 та ОСОБА_5 висловили і у відзиві на апеляційну скаргу. Відповідно ст.6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод (далі Конвенція), встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Ратифікуючи Конвенцію, Україна взяла на себе обов`язки гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку. Поняття справедливого судового розгляду передбачає можливість для особи бути вислуханою, а також необхідність перевірити точність її тверджень і співставити їх з матеріалами судової справи. З аналізу норм Конвенції та практики Європейського суду з прав людини вбачається, що питання про порушення статті 17 Конвенції, яка закріплює один із основоположних принципів Конвенції принцип неприпустимості зловживання правами, може поставати лише у сукупності з іншою статтею Конвенції, положення якої у конкретному випадку дають підстави для висновку про зловживання особою наданим їй правом та потребою з боку держави регулювання доступу до суду. Згідно ст.44 ЦПК України, учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Зловживання процесуальними правами визначається як дії, що суперечать завданню цивільного судочинства. З урахуванням зазначеного, колегія суддів вважає, що підстави для задоволення зазначеного клопотання ОСОБА_7 та ОСОБА_3 відсутні, оскільки як в суді першої інстанції, так і при перегляді справи апеляційним судом, не знайшли свого підтвердження їх посилання на зловживання процесуальними правами ОСОБА_1 та вони не підтверджені належними та допустимими доказами, до цього висновку прийшов і Уманський міськрайонний суд Черкаської області при розгляді справи. Що стосується вимог скаржника в апеляційній скарзі в частині залишення позову без розгляду на підставі ст.257 ЦПК України, колегія суддів зазначає наступне. Відповідно до ч.1 ст.377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Згідно із п.5 ч.1 ст.257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду. Отже, суд може залишити без розгляду позов особи за заявою, поданою до початку розгляду справи по суті. Апеляційним судом переглядається рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 28 липня 2020 року, яким позов ОСОБА_1 уже вирішено і відмовлено у його задоволенні, а отже, справу розглянуто по суті. За таких обставин апеляційним судом позов ОСОБА_1 з підстав, передбачених ст.257 ЦПК України, не може бути залишено без розгляду на стадії апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції. Щодо вимоги про стягнення судового збору з відповідача в дохід держави, то в даному випадку слід зазначити, що відповідно до ч.1,2 ст.141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову на відповідача; у разі відмови в позові на позивача; у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп. З матеріалів справи вбачається, що позивачем ОСОБА_1 при зверненні до суду з відповідним позовом та апеляційною скаргою на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 28 липня 2020 року судовий збір не було сплачено, оскільки позивач є інвалідом першої групи загального захворюванняпо зору, що підтверджується копією пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 , серії НОМЕР_2 від 17 травня 2016 року (а.с.11). Докази наявності інших судових витрат понесених позивачем, у матеріалах справи відсутні тому відсутні підстави для їх стягнення. Суд не може прийняти докази, які додані позивачем до апеляційної скарги, а саме копії витягів з Єдиного реєстру досудових розслідувань щодо матеріалів кримінальних проваджень, внесених до ЄРДР: за №12019250250000262 від 28 лютого 2019 року, щодо надходження ухвали Уманського міськрайонного суду від 25 лютого 2019 року №705/916/19 1кс/705/430/19, згідно якої суд зобов`язує керівника органу досудового розслідування Костюка В.В. внести відомості до ЄРДР по факту звернення ОСОБА_1 щодо неправомірних дій ОСОБА_2 (а.с.184), та за №12020250250000762 від 04 серпня 2020 року за заявою ОСОБА_1 про внесення відомостей до ЄРДР по факту неправдивих повідомлень про злочин та введення в оману суду ОСОБА_2 (ЄО 7762 від 03 серпня 2020 року та 7596 від 30 липня 2020 року) (а.с.185), оскільки апелянтом не надано доказів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч.3 ст.367 ЦПК України). Відповідно до ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Перешкод, у передбаченому ЦПК порядку, подати до суду першої інстанції докази у ОСОБА_1 не було, в зв`язку з чим, має нести ризик настання негативних наслідків пов`язаних з вчасно неподаними доказами. З огляду на вище викладене, колегія суддів вважає, що ухвалене у справі рішення є законним та обґрунтованим і підстав для його зміни чи скасування за наведеними у скарзі доводами не вбачається, оскільки доводи апеляційної скарги не є суттєвими, носять суб`єктивний характер, не відповідають обставинам справи, зводяться до невірного трактування норм матеріального та процесуального права і правильності висновків суду не спростовують, тому рішення суду першої інстанції слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Відповідно до ст.141 ЦПК України суд залишаючи рішення суду без змін не змінює розподіл судових витрат. Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 28 липня 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 15 жовтня 2020 року. Судді