Постанова КЦС ВС № 335/5897/16-ц

Постанова Іменем України 07 жовтня 2020 року м. Київ справа № 335/5897/16-ц провадження № 61-10557св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Журавель В. І., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: публічне акціонерне товариство «Сведбанк», публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк», третя особа - головне управління Держпродспоживслужби у Запорізькій області, розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Запорізького апеляційного суду від 17 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Онищенко Е. А., Бєлки В. Ю., Воробйової І. А., ВСТАНОВИВ: Історія справи Короткий зміст позовних вимог У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до публічного акціонерного товариства «Сведбанк» (далі - ПАТ «Сведбанк»), третя особа - Інспекція з питань захисту прав споживачів у Запорізькій області, про захист прав споживачів, визнання недійсним кредитного договору. Позов мотивований тим, що 28 липня 2008 року між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 0711/0708/45-035, відповідно до умов якого банк зобов`язався надати кредитні кошти шляхом видачі готівки через касу (або у безготівковій формі) у вигляді строкового кредиту у сумі 45 000 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 11,9 % річних, проте кошти не були надані. Також, в кредитному договорі не зазначено про відкриття банківського (поточного) рахунку для зарахування суми наданого кредиту, що унеможливлює надання кредиту в іноземній валюті готівкою, а також істотні умови споживчого кредитування. На підставі зазначеного просила визнати недійсним кредитний договір № 0711/0708/45-035 від 28 липня 2008 року, укладений між нею та ПАТ «Сведбанк». Ухвалою Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 08 липня 2016 року залучено до участі у справі в якості співвідповідача ПАТ «Альфа-Банк». Короткий зміст рішення суду першої інстанції Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2017 року в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним кредитного договору, суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний кредитний договір є неукладеним. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Запорізького апеляційного суду від 17 квітня 2019 року рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2017 року змінено в частині правового обґрунтування підстав для відмови в позові. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Альфа-Банк» судові витрати в сумі 606,00 грн. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що вимоги позивача про визнання кредитного договору недійсним з приводу порушення банком Закону України «Про захист прав споживача» не підлягають задоволенню, оскільки матеріали справи, не містять будь-яких порушень Банку з огляду на те, що позивач володів інформацією з приводу умов кредитування, орієнтовної сукупної вартості кредиту, наявних в банку форм кредитування та відмінностей між ними, у тому числі між зобов`язаннями споживача, переваг та недоліків пропонованих систем кредитування, вартості всіх послуг, пов`язаних з одержанням кредиту та укладенням кредитного договору. При укладенні договору вона була ознайомлена з його умовами, не заперечувала проти них та проти підписання, погодилась на отримання у кредит коштів саме на таких умовах, що визначені договором, волевиявлення сторін на укладання і підписання були вільними, оскільки будь-яких доказів протилежного позивачем суду не надано. Короткий зміст вимог касаційної скарги У травні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Запорізького апеляційного суду від 17 квітня 2019 року, а рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 24 листопада 2017 року залишити в силі. Касаційна скарга обґрунтована тим, що судом апеляційної інстанції належним чином не перевірено доводів та заперечень сторін, не досліджено належність, допустимість, достовірність кожного доказу, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, унаслідок чого дійшов висновків заснованих на припущеннях. Апеляційним судом не встановлено та не досліджено згоду ОСОБА_1 щодо усіх істотних умов кредитування у відповідності до чинного законодавства України. Апеляційний суд не визначився з характером спірних правовідносин, не врахував вимоги статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», зробив припущення щодо отримання кредиту та його сплату, дійшов помилкового висновку, що при наданні послуг з кредитування ПАТ «Альфа-Банк» було надано необхідну інформацію споживачу при пропонування таких послуг фізичній особі, не звернув увагу, що є ознаки нечесної підприємницької практики в розумінні статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів». Аргументи інших учасників справи У липні 2019 року представник АТ «Альфа-Банк» - Ременюк Т. О. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить рішення Запорізького апеляційного суду від 17 квітня 2019 року залишити без змін, а касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення. Відзив мотивований тим, що позивачу були відомі умови кредитування саме з 28 липня 2008 року, про що свідчить підпис в кредитному договорі, а також часткове виконання кредитного договору. Крім того, з позовом позивач звернувся лише у 2016 році, лише після того як банк змушений був звернутися до суду для захисту своїх прав та інтересів. Тобто, позивач подав позовну заяву з пропуском строків позовної давності. В матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б давали підстави вважати спірний кредитний договір несправедливим, оскільки при підписанні зазначеного договору позивач ознайомилась та погодилась з його умовами, що підтверджується її особистим підписом. Кредитний договір укладений сторонами з дотриманням вимог закону, необхідних для чинності правочину, а належних і допустимих доказів протилежного позивачем не надано. Рух справи у суді касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 07 червня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції. У червні 2019 року матеріали цивільної справи № 335/5897/16-ц надійшли до Верховного Суду та 10 липня 2019 року передані судді-доповідачу Дундар І. О. Відповідно до пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів. Суди встановили, що 28 липня 2008 року між ПАТ «Сведбанк» та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір № 0711/0708/45-035 відповідно до якого Банк надав позичальнику кредитні кошти, за умовами якого сторонами були погоджені усі суттєві та істотні умови, такі як строк, ціна, відсоткова ставка за користування коштами, права та обов`язки сторін, умови дострокового повернення кредитних коштів та інше. Згідно пункту 1.4 кредитні кошти призначені для здійснення позичальником розрахунків по договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 26,59 кв.м. (пункт 1.4 кредитного договору). У 2015 року між сторонами укладено договір про внесення змін та доповнень до кредитного договору № 0711/0708/45-035 від 28 липня 2008 року, відповідно до умов якого погоджено зміни до основної кредитної угоди в частині кінцевого терміну повернення кредиту та встановлена нова процентна ставка за кредитним договором. З заяви про видачу готівки від 28 липня 2008 року, вбачається, що ОСОБА_1 отримала грошові кошти у розмірі 45 000 доларів США відповідно до Кредитного договору № 0711/0708/45-035 від 18 липня 2008 року. Вказане підтверджується підписом ОСОБА_1 на заяві. Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що «недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим». Звертаючись до суду з даним позовом ОСОБА_1 посилалась на те, що при укладенні договору порушено вимоги статей 11, 15, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки банк не надав споживачу повну інформацію про умови кредитування, орієнтовну сукупну вартість Кредиту, договір містив несправедливі умови. За положеннями частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору. Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними. У постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2766цс15 зроблено висновок, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункту 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов`язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов`язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пунктів 2,3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв`язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункту 4 частини третьої статті 18 Закону). Відповідно до частини першої статті 215 ЦПК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Відповідно абзацу 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення рішення суду першої інстанції) кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Кредитний договір укладено в письмовій формі, підписано сторонами та скріплено печаткою банку. ОСОБА_1 протягом тривалого часу здійснювала погашення за кредитним договором, зверталася до Банку з заявами про реструктуризацію кредитного договору укладала додаткові угоди до кредитного договору, та лише в 2016 році, після звернення до суду ПАТ «Альфа-Банк» з позовною заявою про стягнення заборгованості, заявила про неотримання кредитних коштів, незважаючи на сплату щомісячних платежів протягом більш ніж 7 років. Факт частково виконання зобов`язань за договором не спростовано та не досліджено судом. Отже, відсутні правові підстави для визнання оспорюваного кредитного договору в цілому недійсним відповідно до положень статей 203, 215 ЦК України та порушення положень статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки перед його підписанням позивач мав можливість ознайомитися з текстом та умовами договору та власноручно їх підписав. Але суди не звернули уваги, що у кредитному договорі № 0711/0708/45-035 від 28 липня 2008 року сторони обумовили: 3.4. за перевірку документів згідно цього договору позичальник сплачує банку в день фактичної видачі кредиту комісію у розмірі 1 % від розміру кредиту без ПДВ шляхом сплати через касу Банку в національній валюті по офіційному курсу НБУ на день такої сплати; 6.3. Банк має право стягувати плату за надані послуги, пов`язані з оформленням і видачею кредиту відповідно до тарифів банку. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) зробив висновок, що: «надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при виконання прав та обов`язків за кредитним договором, а тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику. Згідно з абзацом другим частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) споживач не зобов`язаний сплачувати кредитодавцеві будь-які збори, відсотки або інші вартісні елементи кредиту, що не були зазначені у договорі. У відповідності до частин першої-третьої 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (у редакції, чинній момент укладення спірного кредитного договору) відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг. Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Положення спірного кредитного договору № PLRPGK0000000002 від 28 травня 2008 року про сплату позичальником на користь банку комісій у вигляді винагороди за додатковий моніторинг погашення кредиту та за резервування ресурсів є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок. Умова договору про надання споживчого кредиту, укладеного після 16 жовтня 2011 року, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні Закону України «Про захист прав споживачів» (будь-які збори, відсотки, комісії, платежі), є нікчемною на підставі частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», норма якої діяла з 16 жовтня 2011 року до внесення змін на підставі Закону України «Про споживче кредитування» № 1734-VIII від 15 листопада 2016 року». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) вказано, що: «визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину». Недійсність правочину, який порушує публічний порядок встановлена законом і цей правочин є нікчемним, тому позовна вимога про визнання його недійсним не є належним способом захисту прав. Отже у задоволенні позову про визнання недійсними умов, викладених в пунктах 3.4, 6.3 кредитного договору необхідно відмовити, оскільки вони є нікчемними. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має, зокрема, право змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт З частини першої статті 409 ЦПК України). Відповідно до частини четвертої статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини. З огляду на наведене вище колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанцій, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, але помилився щодо мотивів такої відмови. А тому касаційну скаргу слід задовольнити частково, виклавши мотивувальну частину оскарженого судового рішення в редакції цієї постанови. Керуючись статтями 400 та 412 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргуОСОБА_1 задовольнити частково. Постанову Запорізького апеляційного суду від 17 квітня 2019 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає. Головуючий В. І. Крат Судді: І. О. Дундар В. І. Журавель Є. В. Краснощоков М. М. Русинчук