Постанова 4813 № 522/17072/18

Номер провадження: 22-ц/813/2975/20 Номер справи місцевого суду: 522/17072/18 Головуючий у першій інстанції Бондар В. Я. Доповідач Погорєлова С. О. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 06.10.2020 року м. Одеса Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі: головуючого судді: Погорєлової С.О. суддів: Заїкіна А.П., Таварткіладзе О.М. за участю секретаря: Феленко В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Міністерства оборони України у справі за позовом Заступника військового прокурора Південного регіону України в інтересах Міністерства оборони України до державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд», ОСОБА_1 про визнання договору недійсним та зобов`язання повернути майно, на рішення Приморського районного суду м. Одеси, ухваленого під головуванням судді Бондар В.Я. 17 квітня 2019 року у м. Одеса, - встановила: У вересні 2018 року до суду першої інстанції надійшов позов заступника військового прокурора Південного регіону України в інтересах Міністерства оборони України до державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд», ОСОБА_1 про визнання договору недійсним та зобов`язання повернути майно, згідно якого позивач просив: 1) визнати недійсними договір №17-ВБ від 29 грудня 2006 року про пайову участь у реконструкції існуючої будівлі управління з надбудовою 5-го поверху та прибудовою 5-поверхової адміністративної будівлі в АДРЕСА_1 з правом викупу паю Замовником, укладений між ДП МОУ «Південьвійськбуд» та ОСОБА_1 ; 2) зобов`язати ОСОБА_1 повернути державі в особі Міністерства оборони України нежитлові приміщення першого поверху площею 36,2 кв.м., розташовані в будівлі ДП МОУ «Південьвійськбуд» за адресою: АДРЕСА_1 , у тому числі шляхом виселення зі вказаних нежитлових приміщень; 3) Скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на нежитлові приміщення першого поверху площею 36,2 кв.м., розташовані в будівлі за адресою: АДРЕСА_1 . В обґрунтування позовних вимог зазначено, що адміністративна будівля за адресою: АДРЕСА_1 , належала державі в особі Верховної Ради України, проте, всупереч вимогам законодавства, 29 грудня 2006 року між ДП МОУ «Південьвійськбуд» та ОСОБА_1 було укладено договір на будівництво нежитлових приміщень в порядку пайової участі. Правочин був удавані, адже по суті, було здійснено відчуження державної власності. Також, Міністерство оборони України не навало своєї згоди на відчуження майна ДП «Південьвійськбуд», у зв`язку із чим вказані договори мають бути визнані недійсними, а майно повернуто у державну власність. 18 грудня 2018 року до суду надійшов відзив на позовну заяву ОСОБА_1 , поданий її представником, згідно якого відповідач заявила про пропущений позивачем строк позовної давності (т.1 а.с. 69-78). Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 17 квітня 2019 року позов заступника військового прокурора Південного регіону України в інтересах Міністерства оборони України було залишено без задоволення (т.1 а.с. 184-188). В апеляційній скарзі Міністерство оборони Українипросить рішення суду скасувати, та ухвалити нове, яким позов задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Так, на думку апелянта, судом першої інстанції не встановлено, а відповідачем не доведено, що позивач був обізнаний про порушення вимог закону під час укладення оскаржуваних договорів та порушення, у зв`язку із цим, його прав раніже ніж 2018 року, а тому встановлена законом позовна давність на момент звернення прокурора до суду з позовом не сплила (т.1 а.с. 203-207). Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга Міністерства оборони Українипідлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Як вбачається з матеріалів справи, Наказом Міністра оборони України від 29 січня 1998 року №27 на базі розформованих військових частин та організацій створено державне підприємство Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» та затверджено статут підприємства. На балансовому обліку ДП МО України «Південьвійськбуд» перебувала нежитлова адміністративна будівля площею 1696,9 м2, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , яка відповідно до свідоцтва про право власності від 24 липня 2006 року (т.1 а.с.21) та свідоцтва від 28.08.2007 року, належала державі в особі Верховної Ради України. Відповідно до п. 4.2 статуту ДП МОУ «Південьвійськбуд», затвердженого 29 січня 1998 року Міністром оборони України, майно підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві повного господарського відання. Підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству. 29 грудня 2006 року між Державним підприємством Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» в особі директора Ященка Григорія Вікторовича та громадянином ОСОБА_2 було укладено договір №17-ВБ про пайову участь в реконструкції існуючої будівлі управління з надбудовою 5-го поверху та прибудовою 5-поверхової адміністративної будівлі в АДРЕСА_1 з правом викупу паю «Замовника». 30 липня 2007 року між Державним підприємством Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» в особі директора Ященка Григорія Вікторовича та громадянином ОСОБА_2 та громадянкою ОСОБА_1 було укладено договір переуступки прав та обовязків по Договору від 29 грудня 2006 року №17-ВБ про пайову участь в реконструкції існуючої будівлі управління з надбудовою 5-го поверху та прибудовою 5-поверхової адміністративної будівлі в АДРЕСА_1 . 36,2 кв.м. загальної площі адміністративної будівлі за адресою: АДРЕСА_1 було передано ОСОБА_1 01 серпня 2007 року на підставі Акту прийому передачі площе нежитлових офісних приміщень згідно до договору №17-ВБ від 29 грудня 2006 року. ОСОБА_1 стала власником нежитлових приміщень першого поверху загальною площею 36,2 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до свідоцтва про право власності від 23 жовтня 2007 року. Так, згідно з п. 1.1 договору, його предметом є участь Пайовика у фінансуванні будівництва з реконструкції 4-х поверхової адміністративної будівлі управління з надбудовою 5-го поверху та прибудовою 5-поверхового адміністративного корпусу за адресою: АДРЕСА_1 та отримання у власність профінансованого паю у вигляді нежитлових офісних приміщень. Оскільки позивач та відповідач по-різному тлумачили зміст листа від 03 лютого 2006 року, то судом з цього приводу зазначено наступне. Згідно зі ст. 75 Господарського кодексу України (в редакції, чинній на час укладення спірного договору) державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об`єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах. 03 лютого 2006 року начальником Центрального спеціалізованого будівельного управління МОУ ОСОБА_3 за умови незадовільного технічного стану будівлі, не проведення протягом тривалого часу капітального та поточних ремонтів, а також відсутності у державного підприємства Міністерства оборони України «Південьвійськбуд» достатнього обсягу власних обігових коштів для проведення реконструкції зазначеної будівлі, надав дозвіл директору Підприємства залучити пайовиків для реконструкції будівлі за адресою АДРЕСА_1 , за умови наступного переходу права власності на частину приміщень в рахунок погашення залучених пайових внесків третіх осіб. Враховуючи, що відомостей про стан приміщень та фінансовий стан державного підприємства не враховувався в договорах та не освітлювався в даній справі жодною стороною, суд дійшов висновку, що лист від 03 лютого 2006 року не можна вважати згодою на відчуження нежитлових приміщень. Довіреністю, посвідченої приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевчук З.М., зареєстрованої в реєстрі за №2369 від 17 серпня 2004 року, Міністр оборони України Марчук Є.К. уповноважив начальника Центрального управління Міністерства оборони України Ісаєнка Д.В. на надання дозволу на відчуження майна державних підприємств. Довіреність за №2369 від 17 серпня 2004 року, якою було уповноважено ОСОБА_3 на надання дозволу на відчуження майна державних підприємств, припинила дію 10 квітня 2006 року. Відповідно до ч.ч. 2, 3 статті 249 ЦК України, особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Права та обов`язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність для особи, яка видала довіреність, та її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася. Разом з тим, матеріали справи не містять доказів щодо вжиття будь-яких дій Міністром оборони України відносно повідомлення начальника ЦСБУ МОУ Ісаєнка Д.В. про скасування довіреності від 17 серпня 2004 року. Відповідно до п. п. 1, 2 п. 154 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03 березня 2004 р., (яка діяла на момент скасування довіреності) особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної, може у будь-який час скасувати довіреність або передоручення. Нотаріус, завідувач державним нотаріальним архівом при одержані заяви про скасування довіреності або передоручення робить про це відмітку на примірнику довіреності, що зберігається у справах нотаріуса, у державному нотаріальному архіві, і відмітку в реєстрі для реєстрації нотаріальних дій. Проте, Розпорядженням Міністра оборони України від 02 жовтня 2004 року №6828/з довіреності на право укладення договорів видані до 02 жовтня 2004 року та термін яких не закінчився були скасовані, що вбачається з Постанови Вищого Господарського суду України від 13 липня 2010 року №30/257. Суд вірно не прийняв до уваги твердження відповідача, щодо того, що факт скасування довіреностей, які видані до 02 жовтня 2004 року, зокрема і довіреності №2369 від 18 серпня 2004 року підлягає доказуванню, адже обставини, встановлені судом, стосуються тієї самої довіреності, що і в даному випадку. Відповідно до ч. 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені. Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що факт скасування довіреності №2369 від 02 жовтня 2004 року є преюдиційним фактом. Обставини, щоб спростували даний факт, суду надані не були, відповідачі таких тверджень не спростували. Враховуючи зазначені обставини, суд вірно вказав у своєму рішенні, що на момент надіслання листа директору ДП МОУ «Південьвійськбуд» про залучення пайовиків для реконструкції будівлі за адресою АДРЕСА_1 , він також не був наділений повним обсягом повноважень. Згідно ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. (ч.1,ч.3 ст. 203 ЦК України). В статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Позивач довів, що волевиявлення учасника правочину в розрізі даної справи було відсутнє. Однак, судом було враховано, що відповідач ОСОБА_1 вказувала на пропуск позивачем строку позовної давності. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року). Частинами 3, 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Оскільки держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право. На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України, позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів. Судом першої інстанції вірно зазначено, що власник нежитлового приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , користувалася та розпоряджалася ним відкрито. В період з 01 жовня 2008 року по 18 листопада 2008 року Міністерством оборони України проводилась контрольна - ревізійна перевірка Державного підприємства «Південьвійськбуд», зокрема, щодо укладання спірних договорів, за результатами якої був складений відповідний акт № 234/43/230 від 21 листопада 2008 року. Таким чином, Міністерство оборони України не могло не знати про те, що площа нежитлових приміщень в будівлі за адресою АДРЕСА_1 , яка належить Підприємству зменшилась, зокрема, у зв`язку з укладеними спірними договорами. Посилання ДП МОУ «Південвійськбуд» на те, що конкретні договори не відзначені в акті перевірці не заслуговують на увагу, адже зміна площі належних державі приміщень була змінена, що неможливо не помітити. Як вбачається з матеріалів справи, позов до суду був поданий позивачем 25 вересня 2018 року. Тож, колегія суддів погоджується із висновком суду про те, що позовну заяву подано через 10 років після проведення перевірки, в результаті якої позивач, а саме Міністерство оборони України, в чиїх інтересах діє заступник військового прокурора Південного регіону України, повинен був дізнатися про порушення його прав. Жодних поважних причини пропуску строку позовної давності не наведено. За змістом пункту 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 р. № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього. У справі Волков проти України (Oleksandr Volkov v. Ukraine № 21722/11, параграф 137, від 9 січня 2013 року) Європейський суд з прав людини зазначає, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV). Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень. Таким чином, зважаючи на те, що дозвіл на укладення договорів в результаті яких було відчужено державну власність прямо та безумовно надано не було, довіреністю була скасована, позовні вимоги заступника військового прокурора Південного регіону України в інтересах Міністерства оборони України є обґрунтованими, проте суд першої інстанції обгрунтовано відмовив у задоволенні позову, зважаючи на пропуск позивачем строку позовної давності. Колегія суддів вважає необгрунтованими доводи апеляційної скарги Міністерства оборони Українипро те, що судом першої інстанції не встановлено, а відповідачем не доведено, що позивач був обізнаний про порушення вимог закону під час укладення оскаржуваних договорів та порушення, у зв`язку із цим, його прав раніже ніж 2018 року, а тому встановлена законом позовна давність на момент звернення прокурора до суду з позовом не сплила Однак, апеляційний суд критично відноситься до вказаних доводів, оскільки відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Разом з тим, представник Міністерства оборони України не надав жодного доказу на підтвердження доводів того, що як прокурор, так і апелянт дізналися про порушення їх прав тільки у 2018 року. При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 квітня 2019 року ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування немає. Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 375, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, - постановила: Апеляційну скаргу Міністерства оборони України залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 17 квітня 2019 року залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку за правилами ст. 389 ЦПК України. Повний текст судового рішення складений 09 жовтня 2020 року. Головуючий С.О. Погорєлова Судді А.П. Заїкін О.М. Таварткіладзе