Постанова 4813 № 521/14533/19

Номер провадження: 22-ц/813/5818/20 Номер справи місцевого суду: 521/14533/19 Головуючий у першій інстанції Тополева Ю. В. Доповідач Таварткіладзе О. М. ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 30.09.2020 року м. Одеса Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Таварткіладзе О.М., суддів: Князюка О.В., Заїкіна А.П., за участю секретаря судового засідання: Томашевської К.В. розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 23 січня 2020 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участю третьої особи: Служби у справах дітей Саратської районної державної адміністрації про забезпечення повернення малолітньої дитини до Республіки Болгарія, В С Т А Н О В И В: У вересні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Малиновського районного суду м. Одеси через Головне територіальне управління юстиції в Одеській області із позовом до ОСОБА_1 , в якому просив визнати незаконним утримування відповідачем на території України малолітньої дитини ОСОБА_3 та повернути малолітню дитину до Республіки Болгарія, мотивуючи це тим, що сторони є батьками малолітнього ОСОБА_3 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Софія , громада Софія, Республіка Болгарія. З 17 січня 2016 року сторони перебували у шлюбі, який було розірвано рішенням № 432972/19.06.2018 року Софійського районного суду, Третє цивільне відділення, 84 склад у цивільній справі № 82418/2017. Вказаним рішенням суду шлюб між сторонами розірвано та затверджено досягнуту між сторонами угоду щодо визначення питань відносно батьківських прав, особистих стосунків дитини із батьками, та проживання, а саме: батьківські права відносно малолітнього ОСОБА_3 здійснюватимуться спільно обома батьками, при цьому дитина мешкатиме разом із матір`ю за її адресою в Республіці Болгарія. Визначено питання щодо участі батька у вихованні дитини з відповідним графіком перебування дитини у батька. Відповідно до рішення суду відповідач зобов`язана забезпечувати можливість щоденного контакту батька та дитини. Визначено питання щодо сплати аліментів, відповідно до якого позивач зобов`язаний сплачувати аліменти на утримання дитини у розмірі 200 левів до настання законної підстави для їх зміни або припинення. 06 липня 2018 року відповідач разом із дитиною поїхала в Україну з метою перебування на канікулах у батьків відповідача із строком повернення 14 липня 2018 року, відповідно до довідки-посвідчення, наданою позивачем стосовно дозволу на виїзд сина за межі Болгарії в період з 06.07.2018 по ІНФОРМАЦІЯ_2 . До Республіки Болгарія відповідач дитину не повернула у визначені строки, та утримує дитину в Україні, незважаючи на не згоду із цим батька дитини. Позивач зазначає, що з 14 липня 2018 року він позбавлений здійснювати ефективно свої батьківські права, не може брати участь у житті дитини, що стало підставою для звернення до суду із відповідним позовом. 21 листопада 2019 року відповідачем ОСОБА_1 подано до суду відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечувала проти задоволення позову. В обґрунтування заперечень ОСОБА_1 зазначила, що ще під час вагітності позивач вчиняв до неї дії насильницького характеру, при зустрічах із сином не приділяв останньому достатньої уваги та не ефективно здійснював свої батьківські права. Квартира, в якій відповідач за рішенням суду проживала із сином, належить на праві власності матері позивача, з якою у відповідача склалися неприязні стосунки, власного житла ОСОБА_1 в Болгарії не має. Роботи у відповідача в Болгарії також не було, а аліментів, які сплачувалися позивачем на утримання спільної дитини, не було достатньо для забезпечення відповідача із дитиною. Ці обставини і стали причиною для виїзду ОСОБА_1 разом із сином до України, де проживали батьки відповідача. В Україні відповідач проживає із сином та батьком відповідача ОСОБА_4 в с. Зоря Саратського району Одеської області, дитина відвідує дитячий садок з вересня 2018 року по теперішній час, де позитивно характеризується. Побутові умови та санітарний стан житла, в якому проживає дитина, задовільні. На думку відповідача, повернення малолітнього ОСОБА_3 до Республіки Болгарія спричинить останньому психічну травму, так як дитина вже прижилась у новому середовищі, дитину люблять та турбуються про неї, що є важливим фактором у вихованні та розвитку дитини. 29 листопада 2019 року представником позивача до суду надано відповідь на відзив, в якій зазначено, що всі доводи, викладені у відзиві відповідачем, не підтверджуються належними доказами, відповідачем не надано доказів щодо її працевлаштування чи отримання нею стабільного та достатнього доходу для утримання себе та дитини, а утримання дитини в Україні без згоди на те позивача є протиправним в розумінні Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року, до якої Україна приєдналася Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-ІV. 12 грудня 2019 року відповідач подала до суду заперечення на відповідь на відзив, в яких зазначила, що обов`язок доведення наявності підстав для прийняття рішення про повернення дитини до постійного місця проживання покладається на позивача. Зазначила, що у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки, вважає своє місце проживання постійним і комфортним. Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 23 січня 2020 року позов задоволено. Визнано незаконним утримування ОСОБА_1 на території України малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Вирішено забезпечити повернення малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 до його постійного місця проживання в АДРЕСА_1 . Визначено порядок виконання рішення суду, відповідно до якого, у випадку невиконання рішення суду в добровільному порядку, ОСОБА_1 повинна передати малолітню дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_2 з метою повернення дитини до його постійного місця проживання в Республіці Болгарія з покладенням витрат, пов`язаних з поверненням дитини до Республіки Болгарія на ОСОБА_2 . Допущено негайне виконання рішення суду в частині повернення дитини до Республіка Болгарія. Вирішено питання про судові витрати. Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 23 січня 2020 року скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні вимог, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права. Будучи належним чином повідомленою про дату, час і місце розгляду справи, відповідач ОСОБА_1 в судове засідання 30.09.2020 року на 12-30 г. повторно не з`явилася, про причини не явки суду не повідомила. Третя особа Служба у справах дітей Саратської райдержадміністрації Одеської області будучи належним чином повідомленою про розгляд справи в апеляційному порядку, надала заяву про розгляд справи за відсутності її представника. Присутній в судовому засіданні представник Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України в інтересах Михайлова Даніеля Христова не заперечував проти продовження розгляду справи за відсутності відповідача, яка повторно не з`явилася в судове засідання не повідомивши про причини не явки та у відсутності Служби у справах дітей Саратської райдержадміністрації Одеської області, від якої надійшла відповідна заява про розгляд справи за відсутності представника даної установи. Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Таким чином, законодавець передбачив, що явка до апеляційного суду належним чином повідомленого учасника справи не є обов`язковою. Апеляційний суд може розглянути справу за відсутності її учасників. Апеляційний суд може відкласти розгляд справи у разі, коли причини неявки належним чином повідомленого учасника справи будуть визнані апеляційним судом поважними. Таким чином, з врахуванням конкретної ситуації по справі, вирішення питання про розгляд справи або відкладення розгляду справи віднесено до дискреційних повноважень апеляційного суду. Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за можливе розглядати справу за відсутності належним чином повідомленої відповідачки ОСОБА_1 та представника Служби у справах дітей Саратської райдержадміністрації Одеської області. Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах. Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення. Відповідно до ст. 376 ЦПК України суд апеляційної інстанції підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи та у випадках встановлених ч. 3 цієї статті. Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні. Задовольняючи позов, визнаючи незаконним утримування ОСОБА_1 на території України малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , забезпечуючи повернення малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 до його постійного місця проживання в АДРЕСА_1 , суд першої інстанції вважаючи доведеним факт, що дитина прижилась в своєму новому середовищі з посиланням на консультативний висновок № 53/19-к від 24 грудня 2019 року, який суд оцінив як письмовий доказ по справі, виходив з: - недоведеності відповідачем обставин, що ОСОБА_2 неналежним чином здійснював свої батьківські обов`язки щодо дитини, не приділяв йому достатньої уваги, та чинив дії насильницького характеру відносно відповідача, що, на думку ОСОБА_1 є підставою вважати, що повернення дитини до Республіки Болгарія спричинить дитині психічної шкоди; - недоведеності відповідачем обставин, що повернення дитини до республіки Болгарія поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. Проте повністю погодитися з таким висновком суду першої інстанції не можна. Судом встановлено, що: - з 17 січня 2016 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі, який укладено актом про цивільний шлюб № 0009 від 17 січня 2016 року області Софії, громади Столичної, району «Тріадіца»; - ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася дитина ОСОБА_3 , що підтверджується копією свідоцтва про народження, виданого на підставі Акту народження № 0141 від 27 квітня 2016 року, складеного в районі Студентський, громаді Столичній, області Софія; - 19 червня 2018 року рішенням № 432972 Софійського районного суду, третє відділення, 84 склад шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано та затверджено угоду між сторонами, відповідно до якої батьківські права відносно малолітнього ОСОБА_3 здійснюватимуться спільно обома батьками, при цьому, дитина мешкатиме у матері, за її адресою в Республіці Болгарія. Визначено участь у вихованні дитини батьком, а саме, ОСОБА_2 бачитиметься із дитиною та забиратиме її до себе кожен парний тиждень відповідного року, з ночівлею з 17:00 години в четвер, забираючи дитину з дитячого учбового закладу або дитячого садка, яке він відвідує, або з будинку матері, в неучбовий час, з зобов`язанням передати дитину в учбовий заклад в понеділок вранці на наступний тиждень, або повернути його додому матері у разі, якщо з якої-небудь причини дитина не відвідує учбовий заклад цього дня. Угодою сторін передбачено право спілкування батьків з дитиною за допомогою різних засобів комунікації щодня, в залежності від того, з ким із батьків перебуває дитина. В користування ОСОБА_1 після розірвання шлюбу передається квартира АДРЕСА_2 строком не більш одного року з дня розірвання шлюбу з терміном звільнення житла ОСОБА_1 до 01 червня 2019 року. Вказана квартира належить на праві власності матері позивача ОСОБА_5 ; - 06 липня 2018 року ОСОБА_1 , разом із малолітнім сином сторін ОСОБА_3 виїхали в Україну з метою перебування на канікулах у батьків відповідача з терміном повернення до Республіки Болгарія 14 липня 2018 року; - виїзд на територію України було здійснено відповідачем на підставі довідки-посвідчення, якою позивач ОСОБА_2 надав згоду на виїзд дитини за межі Республіки Болгарія у супроводі матері ОСОБА_1 в період з 06 липня 2018 року по 14 липня 2018 року; - до місця його постійного проживання в Республіці Болгарія, ОСОБА_1 разом з малолітнім сином ОСОБА_3 2016 року народження не повернулася та залишилась із дитиною на території України. З матеріалів справи вбачається, що: - у березні 2019 року до Міністерства юстиції України через Центральний орган Республіки Болгарія надійшла заява ОСОБА_2 про сприяння у поверненні дитини до республіки Болгарія; - після проведеної роботи працівниками Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України від матері дитини 10.04.2019 року надійшли письмові пояснення, з яких вбачалося, що вона не має наміру повертати дитину до республіки Болгарія, як і не має наміру повертатися туди сама. Такі наміри відповідач пояснила тим, що в неї не склалися стосунки зі своїм колишнім чоловіком ОСОБА_2 і після розлучення з ним, вона фактично залишилася одинокою в чужій країні, до життя в якій не змогла пристосуватися і прийняти ті звичаї та уклад життя, який є нормою в болгарському суспільстві і відрізняються від укладу життя та ментальності, яка панує в Україні. Місце проживання дитини болгарським судом визначено з матір`ю і дитина залишається з нею. Дитина соціально адаптувалася в Україні, перебуває на обліку у медичному закладі, є по суті здоровою, відвідує дошкільний дитячий заклад, має належні умови до проживання і спілкується з однолітками, серед яких має друзів. Колегія суддів виходить з такого. Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, урегульовані положеннями Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» від 11 січня 2006 року (далі Конвенція). Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Стаття 15 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлює, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Згідно зі статтями 1, 2 Конвенції її цілями є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав, та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах. Договірні держави вживатимуть усіх належних заходів для забезпечення досягнення цілей Конвенції на їхніх територіях. Для цього вони використовують самі швидкі процедури, наявні в їхньому розпорядженні. Статті 3, 12, 13, 20 Конвенції містять вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання. Суд може відмовити в поверненні дитини у наступних випадках: якщо в ході розгляду справи виявить, що особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування чи заявник дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (пункт «а» частини першої статті 13); або з моменту переміщення пройшло більше року й дитина прижилась у новому середовищі (частина друга статті 12); або існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт «b» частини першої статті 13); або якщо дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку (частина друга статті 13); або якщо повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20). Відповідно до статті 12 Конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини. Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі. Якщо судовий або адміністративний орган в запитуваній державі має підстави вважати, що дитина була переміщена до іншої держави, він може зупинити процедури або відмовити в прийнятті заяви про повернення дитини. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Європейський суд з прав людини у справі «Х проти Латвії» («X v. Latvia») № 27853/09 (§ 101) зазначив, що в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької Конвенції 1980 року запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Гаазькою Конвенцією 1980 року, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування «серйозного ризику» (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами. Стаття 8 Конвенції покладає на державні органи конкретне процесуальне зобов`язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про «серйозний ризик» для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12, 13 і 20 Конвенції, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень, суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції, а також намірам та меті Конвенції. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій Конвенції 1980 року, яка повинна тлумачитися вузько (§ 107). Встановивши, що з моменту виїзду ОСОБА_1 з малолітнім ОСОБА_6 в Україну (липень 2018 року) до звернення Головного територіального управління юстиції в Одеській області в інтересах ОСОБА_2 до суду з вимогами про забезпечення повернення малолітньої дитини до Республіки Болгарія (вересень 2019 року) пройшло більше року, суд першої інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин частину другу статті 12 Конвенції, вважаючи недоведеним, що повернення дитини до республіки Болгарія, яка вже прижилася в новому соціальному середовищі в Україні, може поставити дитину під загрозу психічної шкоди. Про наявність того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити наступні факти: відвідування дошкільного навчального закладу садку, відвідування різноманітних гуртків, за дитиною здійснюється медичний догляд, у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо. Зазначені факти необхідно оцінювати в сукупності з дотриманням інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, тощо. Аналогічний висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1598цс15. Встановивши, що малолітній ОСОБА_7 фактично прижився у новому середовищі, суд першої інстанції не надав власної належної оцінки та не врахував, що, перебуваючи в Україні протягом всього часу, дитина відвідувала та продовжує відвідувати дошкільний освітній заклад; знаходиться на обліку в закладі охорони здоров`я; у дитини вже сформувалось певне коло спілкування з однолітками; ОСОБА_1 забезпечила належні умови для проживання та для гармонійного розвитку дитини. Між тим, зазначені обставини вказують на високий рівень соціалізації ОСОБА_3 та достатню інтеграцію дитини в суспільстві за місцем проживання в селі Зоря Саратського району Одеської області та на те, що дитина прижилась у новому середовищі, що виходячи з інтересів дитини є підставою для висновку про відмову в задоволенні позову про повернення дитини. Сам по собі факт неповернення відповідача з дитиною з України до Болгарії і залишення відповідача проживати з дитиною в Україні, що таким чином свідчить про факт незаконного утримування дитини в Україні не може бути достатньою і безумовною підставою для повернення дитини в Болгарію в контексті встановлених у справі обставин, що на час звернення до суду з відповідним позовом про повернення дитини до республіки Болгарія, дитина проживаючи більше одного року на території України, фактично прижилася в новому соціальному середовищі в Україні та інтегрувалася у суспільстві в Україні за місцем проживання і повернення дитини до республіки Болгарія не може не поставити дитину під загрозу психічної шкоди. При цьому саме по собі переміщення дитини в Україну в липні 2018 року відбулося матір`ю дитини зі згоди позивача (батька дитини). Доводи позову про порушення права ОСОБА_2 на повагу до сімейного життя відхиляються апеляційним судом, оскільки рішення у справі про повернення дитини до держави її постійного проживання повинно не тільки забезпечувати права одного з батьків, а й відповідати інтересам дитини. Відповідно до висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні «Шнеерсоне і Кампанелла проти Італії», рішення про повернення дитини до держави її постійного проживання на підставі Конвенції не може прийматися автоматично без урахування усіх важливих обставин, про що свідчать встановлені Конвенцією випадки, за яких компетентний орган може відмовити у наданні розпорядження про повернення дитини. При вирішенні таких справ суди повинні керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини. Під найкращими інтересами дитини варто розуміти можливість збереження зв`язків з сім`єю, якщо не буде встановлено небажаність таких зв`язків, і можливість розвитку в здоровому середовищі. Суд повинен детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення. Враховуючи наведене, рішення суду першої інстанції не може залишатися в силі і підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про залишення позовних вимог про забезпечення повернення малолітньої дитини до Республіки Болгарія - без задоволення. При цьому, задоволення вимоги про визнання незаконним утримування відповідачем на території України малолітньої дитини не призведе до належного судового захисту позивача, сутність вимог якого зведена саме до забезпечення повернення дитини до республіки Болгарія. Таким чином, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню. Відповідно до ст. 141 ч. 13 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки апеляційним судом за наслідками розгляду апеляційної скарги відповідача, рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового судового рішення про залишення позовних вимог без задоволення, судові витрати у вигляді сплаченого відповідачем за подання апеляційної скарги судового збору у розмірі 1 153 грн. 50 коп. підлягають перерозподілу та компенсації відповідачу зазначеної суми за рахунок держави в порядку встановленому Кабінетом Міністрів України. На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383 ЦПК України, апеляційний суд - П О С Т А Н О В И В: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 23 січня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення. Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участю третьої особи: Служби у справах дітей Саратської районної державної адміністрації про забезпечення повернення малолітньої дитини до Республіки Болгарія залишити без задоволення. В порядку перерозподілу судових витрат компенсувати за рахунок держави ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1153 грн. 50 коп. в порядку встановленому Кабінетом Міністрів України. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення. Повний текст постанови складено: 08.10.2020 року Головуючий О.М. Таварткіладзе Судді: О.В. Князюк А.П. Заїкін