Постанова 4824 № 757/23877/19-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД №22-ц/824/10997/2020 Головуючий в 1 інстанції - Матійчук Г.О. Унікальний №757/23877/2019 Доповідач - Приходько К.П. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 02 жовтня 2020 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Приходька К.П., суддів Писаної Т.О., Журби С.О., розглянувши цивільну справу в порядку письмового провадження за апеляційною скаргою Державної казначейської служби України на рішення Печерського районного суду м. Києва від 06 квітня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Ізмаїльської місцевої прокуратури Одеської області про відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду, встановив: У травні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Печерського районного суду м. Києва із позовом до Державної казначейської служби України, Ізмаїльської місцевої прокуратури Одеської області про відшкодування шкоди завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду мотивуючи свої вимоги тим, що вироком Ренійського районного суду Одеської області від 01 липня 2014 року, постановленого у справі №510/1657/13-к його було визнано винним у скоєнні злочину, передбаченого п.п.1,12 ч.2 ст.115 КК України та призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк десять років, який обчислювався з 30 березня 2011 року. Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 28 вересня 2015 року, вирок Ренійського районного суду Одеської області від 01 липня 2014 року змінено, перекваліфіковано його дії з п.п.1,12 ч.2 ст.115 КК України на ч.1 ст.396 КК України та призначено покарання у вигляді трьох років позбавлення волі. Згідно положень ст.ст.72,73 КК України позивача було звільнено з-під варти в залі суду. Загальний строк його перебування під вартою становив 4 роки 5 місяців 29 днів: з 30 березня 2011 року по 28 вересня 2015 року. Тобто, з урахуванням призначеного апеляційним судом терміном покарання у вигляді трьох років позбавлення волі він з 30 квітня 2014 року по 28 вересня 2015 року був незаконно позбавлений волі шляхом тримання під вартою. Строк незаконного тримання його під вартою склав 1 рік 5 місяців 29 днів. Зауважив, що апеляційний суд в своїй ухвалі зазначив: «…виходячи з матеріалів кримінального провадження, на день прийняття рішення апеляційним судом обвинувачений ОСОБА_1 фактично знаходиться під вартою з 30 березня 2011 року, тобто більше 4 (чотирьох років), а апеляційним судом змінена кваліфікація дії обвинуваченого на статтю кримінального закону, за якою передбачено максимальне покарання у виді 3 (трьох) років позбавлення волі, а тому у відповідності до положень ст.ст.72,73 КК України, обвинувачений ОСОБА_1 вважається таким, що відбув покарання та підлягає негайному звільненню в залі апеляційного суду…» та «…апеляційний суд приходить до висновку, що версія обвинуваченого ОСОБА_1 про те, що невстановлені особи з числа працівників міліції, з метою виправдання ОСОБА_3 і його братів, та створення доказової бази щодо причетності ОСОБА_1 до вбивства подружжя ОСОБА_4 , могли штучно створити фальсифіковані докази, шляхом нанесення крові на його речі, які були вилучені у нього, стороною обвинувачення та судом першої інстанції у вироку спростовані не були, не можуть бути покладені в основу обвинувачення, оскільки, з урахуванням висновків експертиз та конкретних обставин справи, існують обґрунтовані підстави поставити під сумнів походження та достовірність цих доказів…». Отже вбачається надмірність тримання його під вартою: з моменту затримання 30 березня 2011 року до 28 вересня 2015 року (моменту набрання вироку законної сили) минуло 4 роки 5 місяців 29 днів, з яких 1 рік 5 місяців 29 днів тримання під вартою перевищило термін призначеного остаточного покарання. З огляду на наведене позивач просив стягнути, шляхом списання в безспірному порядку з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України на його користь моральну шкоду в розмірі 100 000 грн. Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 06 квітня 2020 року позов задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання коштів з рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 у відшкодування моральної шкоди грошові кошти в розмірі 80291 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Державна казначейська служба України подала апеляційну скаргу, в якій, посилається на його незаконність, необґрунтованість, неповне з`ясування судом першої інстанції обставин справи, що мають істотне значення, неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на те, що не існує жодного виправдувального вироку суду відносно позивача, а також відомостей про закриття кримінальної справи. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 28 вересня 2015 року, на яку посилається позивач, вирок Ренійського районного суду Одеської області від 01 липня 2014 року змінено - перекваліфіковано дії обвинуваченого ОСОБА_1 на ч.1 ст.396 КК України та призначено покарання у вигляді 3 років позбавлення волі. Отже, обставина перекваліфікування дій обвинуваченого не є підставою для відшкодування моральної шкоди. Право на відшкодування шкоди у громадянина, який був засуджений судом виникає у випадку його повної реабілітації. Таким чином, задоволення судом першої інстанції вимог позивача щодо відшкодування моральної шкоди є безпідставним та необґрунтованим, оскільки відсутні правові підстави для їх задоволення. Зазначає, що в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає розмір моральної шкоди в залежності від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат. Зокрема враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступень зниження престижу, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. В свою чергу, позивач повинен був обґрунтувати, чим підтверджується факт заподіяння йому моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Вказані вимоги позивачем виконані не були. Відповідно до пункту 3 статті 13 Закону про порядок відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Так, розміри мінімальної заробітної плати на 2020 рік було установлено Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» у місячному розмірі: з 1 січня - 4 723,00 гривень. Проте суд першої інстанцій при нарахуванні позивачу суми відшкодування моральної шкоди проігнорували п.п.1,3,9 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 №1774-УІІІ, (набрав чинності з 1 січня 2017 року), мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року. До приведення законодавчих актів у відповідності із цим Законом вони застосовуються в частинні, що не суперечить цьому Закону. Крім того, судом першої інстанцій не звернуто належної уваги на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 27 червня 2018 по справі №497/2885/15-ц (провадження №61-19064св18), згідно якої Верховний Суд визначив ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права і залишив без змін рішення апеляційного суду в частині відшкодування моральної шкоди, яким для розрахунку відшкодування моральної шкоди застосовано мінімальний розмір заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат у розмірі 1600 гривень. Вважає, що розмір відшкодування моральної шкоди не є адекватним завданій шкоді, не випливає з обставин справи та не підтверджується доказами, а вказана сума шкоди є завищена і не відповідає дійсності. На апеляційну скаргу ОСОБА_1 подав відзив, який обґрунтовував тим, що він саме внаслідок незаконності вироку суду першої інстанції перебував під вартою 4 роки 5 місяців 29 днів без набрання вироком суду законної сили, а після зміни кваліфікації злочину судом апеляційної інстанції йому було призначено покарання у вигляді 3 років позбавлення волі. Таким чином, внаслідок незаконного судового рішення, позивач замість 3 років позбавлення волі за вироком суду відбув 4 роки 5 місяців 29 днів, тобто - 1 рік 5 місяців і 29 днів позивач перебував під вартою незаконно. Щодо доводів апеляційної скарги про те, що сума шкоди є завищеною, ОСОБА_1 зазначив, що у постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року (справа №468/901/17) вказано про те, що при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди, заподіяної позивачу, підстави для застосування п.3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесенні змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року, на який посилається апелянт - відсутні. Просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою І розділу V ЦПК України. Відповідно до ч.1. ст.369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи. Згідно ч.13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться. Враховуючи вищевикладене, розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження, без повідомлення учасників справи. Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав. Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судом встановлено, що вироком Ренійського районного суду Одеської області від 01 липня 2014 року, постановленим у справі №510/1657/13-к, позивача було визнано винним у скоєнні злочину, передбаченого п.п.1,12 ч.2 ст.115 КК України та призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк десять років, строк якого обчислено з 30 березня 2011 року. Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 28 вересня 2015 року вирок Ренійського районного суду Одеської області від 01 липня 2014 року в частині засудженого ОСОБА_1 (позивача) змінено, перекваліфіковано його дії з п.п.1,12 ч.2 ст.115 КК України на ч. 1 ст. 396 КК України та призначено покарання у вигляді трьох років позбавлення волі. Згідно положень ст.ст.72,73 КК України позивача було звільнено з-під варти в залі суду, як такого, що повністю відбув покарання за ч. 1 ст. 396 КК України. Судами встановлено, що позивач перебував під вартою з 30 березня 2011 року по 28 вересня 2015 року. Апеляційний суд, переглядаючи вирок Ренійського районного суду Одеської області зокрема встановив, що суд першої інстанції не в повній мірі оцінив докази у справі, в т.ч. покази свідків, в зв`язку з чим дійшов помилкового висновку про беззаперечну вину позивача у вчиненні злочину, передбаченого п.п.1,12 ч.2 ст.115 КК України. Встановивши ці обставини, апеляційний суд перекваліфікував дії позивача з п.п.1,12 ч.2 ст.115 КК України та ч.1 ст.396 КК України, призначивши відповідне цій статті покарання, яке, враховуючи перебування позивача під вартою з 30 березня 2011 року, останній відбув в повному обсязі та був негайно звільнений з-під варти в залі апеляційного суду. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову та стягуючи на користь позивача моральну шкоду у розмірі 80291 грн, суд першої інстанції виходив з того, що термін ув`язнення позивача безпідставно перевищено на 1 рік 5 місяців 29 днів, а оскільки відшкодування повинно бути не меншим однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством або судом, то 17 повних місяців, які позивач перебув під вартою необхідно помножити на установлену у 2020 році мінімальну заробітну плату, яка становить 4723 грн. З висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне. Так, загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені статтями 1166,1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини. Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець відокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу. Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. Частиною 7 статті 1176 ЦК України передбачено, що порядок відшкодування такої шкоди визначається законом. Положеннями статті першої Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» №266/94 ВР від 01 грудня 1994 року передбачено, що шкода, завдана громадянинові внаслідок: 1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; 2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу; 3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та іншими актами законодавства. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду. Право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає, зокрема, у випадках закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати (пункту 2 частини першої статті 2 Закону). Згідно з положеннями статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» передбачено, що громадянинові відшкодовується (повертається), в тому числі й моральна шкода. Відповідно до статті 4 вищезазначеного Закону відшкодування шкоди проводиться за рахунок коштів Державного бюджету. Згідно з частиною другою статті 25 Бюджетного кодексу України, відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом. Відповідно до статті 2 ЦК України, держава Україна є учасником цивільних відносин, а тому має бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави. Відповідно до пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого указом Президента України від 13 квітня 2011 року №460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яке, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Статтею 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» визначено, що розмір відшкодування повинен бути не меншим одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Згідно з роз`ясненнями, які містяться в пункті 14 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року №4, розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи, але за час незаконного перебування громадянина під слідством чи судом він має бути не меншим однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством або судом. Відшкодування моральної шкоди в цих випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету, незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду. Відповідно до пункту 9 даної постанови, розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що діє на час розгляду справи. Розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, яких зазнав позивач, характеру немайнових витрат. Шкода, завдана громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, підлягає відшкодуванню шляхом її стягнення з Державної казначейської служби України за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з єдиного казначейського рахунку. Розмір відшкодування слід розраховувати, виходячи з установленого законодавством розміру мінімальної заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Аналогічні правові висновки містяться в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №755/18006/15-ц. Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет на 2020 рік» розмір мінімальної заробітної плати з 01 січня 2020 року визначено у сумі 4723 грн. Суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, дійшов правильного висновку про часткове задоволення позову, оскільки перевищення терміну ув`язнення позивача за вироком Ренійського районного суду Одеської області на 17 місяців, призвело до порушення нормальних життєвих зв`язків останнього. Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення моральної шкоди у розмірі 80291 грн, яка визначена з урахуванням всіх обставин справи, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування. Колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції відповідають обставинам справи, які судом установлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судом правильно застосовані. Справа судом розглянута повно та об`єктивно. Норми матеріального і процесуального права застосовано вірно. Викладені у рішенні висновки відповідають обставинам справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, тому апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін. Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст.7,367,369,374,375,381,382,389 ЦПК України, суд, - постановив: Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України залишити без задоволення. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 06 квітня 2020 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, окрім випадків, передбачених ч.3 ст.389 ЦПК України. Суддя-доповідач К.П. Приходько Судді Т.О. Писана С.О. Журба