Постанова 4824 № 369/10138/16-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД апеляційне провадження №22-ц/824/8280/2020 справа №369/10138/16-ц ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 24 вересня 2020 року м.Київ Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Поліщук Н.В. суддів Андрієнко А.М., Соколової В.В. за участю секретаря судового засідання Голопапи Д.І. розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 грудня 2019 року, ухваленого під головуванням судді Пінкевич Н.С. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Апишкова Зінаїда Іванівна, ОСОБА_4 про визнання недійсними заяви, договорів купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки,- встановив: В листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, уточненим в ході розгляду справи, та просила ухвалити рішення, яким: - визнати недійсною заяву ОСОБА_4 від 17 квітня 2012 року, про згоду, надану його дружині ОСОБА_1 на продаж жилого будинку з надвірними будівлями та земельної ділянки, площею 0,0756 га, кадастровий номер 3222482401:01:003:0025, що знаходяться в АДРЕСА_1 , посвідчену приватним нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу Київської області Апишковою З.І. та зареєстровану в реєстрі за №1028; - визнати недійсними договори купівлі-продажу майнового комплексу, а саме від 23 грудня 2014 року, реєтровий № НОМЕР_1 , земельної ділянки площею 0,0756 га, кадастровий номер 3222482401:01:003:0025 та реєстровий №4952 жилого будинку з надвірними будівлями, що знаходяться в АДРЕСА_1 , укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , посвідчених приватним нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу Київської області Апишковою З.І.; - стягнути з ОСОБА_2 моральну шкоду в розмірі 45500 грн.; - витрати, пов`язані з оформленням реституції майна, покласти на ОСОБА_2 . Вимоги обґрунтовує тим, що є літньою особою, проживає в іншій країні, їй на праві власності належало зазначене майно. 17 квітня 2012 року нею на ім`я свого брата ОСОБА_2 видано нотаріально посвідчену довіреність з метою виконання договору купівлі-продажу вказаного майна, сплати податків, проведення оцінки. З метою досягнення цілей, на якій уповноважила свого брата, передала йому оригінали правовстановлюючих та технічних документів. Поряд з цим, ОСОБА_2 здійснив перереєстрацію майна на себе, чим вийшов за межі наданих повноважень. 10 грудня 2014 року перебувала в м.Києві, в цей період ОСОБА_2 вчинив необхідні дії з метою створення в її уяві обставин, що все відбувається правомірно та відповідно до її волі. Поряд з цим, одночасно і приховано, ОСОБА_2 вчинялись дії з метою фіктивного продажу майна своїй онучці ОСОБА_3 . Вказує, що коштів від продажу майна не отримувала. Посилаючись на те, що для вчинення нотаріальної дії нотаріусу подана недостовірна експертна оцінка вартості майна, у якій його вартість була значно занижена, нотаріусом також проігноровано документи на підтвердження згоди іншого з подружжя на продаж майна, введення її в оману та фіктивність правочину, оскільки сторони не виконали договору, звернулась до суду із цим позовом. Одночасно вказує , що у порушення статей 232, 237, 238 ЦК України відповідачем було укладено договори купівлі-продажу майна: земельної ділянки та жилого будинку від 23 грудня 2014 року внаслідок зловмисної домовленості ОСОБА_2 з ОСОБА_3 та у своїх інтересах. Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 грудня 2019 року у задоволенні позову відмовлено. Не погодившись з ухваленим рішенням, ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, у якій просить рішення скасувати, ухвалити нове по суті вимог. В апеляційній скарзі посилається на те, що ОСОБА_3 не проявила заінтересованості у розгляді справи, будь-яких заперечень не надала. Вказує, що суд не надав належної оцінки обставинам справи, зокрема моменту вчинення довіреною особою дій на власну користь. Зазначає, що наслідки укладеного договору не настали, доказів про розрахунки не надано. Посилається на правове регулювання підстав для розірвання договорів. В судове засідання позивач, а також третя особа ОСОБА_4 , які проживають у Російській Федерації, м.Москва, не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені шляхом направлення 24 липня 2020 року судової повістки-повідомлення на адресу електронної пошти, яку зазначено в апеляційній скарзі. Відповідач ОСОБА_3 та третя особа приватний нотаріус Апишкова З.І. в судове засідання не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином, приватний нотаріус подала заяву про розгляд справи у її відсутність. Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні заперечував проти апеляційної скарги, посилаючись на законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції. Відповідно до статті 372 ЩІК України колегія суддів ухвалила розглянути справу за відсутності осіб, які не з`явились в судове засідання. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення відповідача, розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого по справі рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке. Відповідно до частин 1 та 2 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судом першої інстанції установлено, що 14 вересня 2010 року між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0756 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222482401:01:003:0025. 14 вересня 2010 року між ОСОБА_2 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладено договір купівлі-продажу жилого будинку з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . 17 квітня 2012 року ОСОБА_1 видала довіреність на ім`я ОСОБА_2 , якою уповноважила останнього бути її представником в усіх установах та організаціях, в тому числі органах нотаріату, органах виконавчої влади, місцевого самоврядування, управлінні Держкомзему у Києво-Святошниському районі Київської області, відповідному територіальному орані Державного агентства земельних ресурсів України, КП БТІ Києво-Святошинського району Київської області, містобудування та архітектури та взагалі в будь-яких інших установах, підприємствах, організаціях незалежно від форм власності з усіх питань, пов`язаних з продажем за ціну та на умовах на свій розсуд жилого будинку з надвірними будівлями та земельної ділянки площею 0,0756га, кадастровий номер 3222482401:01:003:0025, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 . Довіреність видана без права передоручення іншим особам строком на три роки та дійсна до 17 квітня 2015 року. 23 грудня 2014 року між ОСОБА_1 , від імені якої діяв ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0756 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3222482401:01:003:0025. Ціна договору 79000 грн. Оцінка землі визначена згідно із звітом про експертну грошову оцінку земельної ділянки ТОВ "АКР-КОНСАЛТИНГ" станом на 16 вересня 2014 року в сумі 55797,13 грн. Нормативна грошова оцінка згідно із витягом з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, виданого управлінням Держземагенства у Києво-Святошинському районі Київської області від 29 серпня 2014 року 78868,16 грн. Факт розрахунку підтверджено сторонами у договорі. 23 грудня 2014 року між ОСОБА_1 , від імені якої діяв ОСОБА_2 , та ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу жилого будинку з надвірними будівлями, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Ціна договору 87500 грн. Оцінка будинку визначена згідно із звітом про майна ТОВ "АКР-КОНСАЛТИНГ" станом на 16 вересня 2014 року в сумі 87151,05 грн. Факт розрахунку підтверджено сторонами у договорі. Згідно пункту 17 цих договорів продаж вчинено за письмовою згодою чоловіка продавця - ОСОБА_4 (заява від 17 квітня 2012 року, посвідчена приватним нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу Київської області Апишковою З.І., реєстровий №1028. Відповідно до заяви ОСОБА_4 (за місцем вимоги): "... даю свою згоду моїй дружині, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на продаж жилого будинку з надвірними будівлями та земельної ділянки площею 0,0756 га, що знаходиться в АДРЕСА_1 . Даю згоду на продаж вказаного жилого будинку та земельної ділянки за ціну та на умовах на її розсуд. При цьому стверджую, що договори купівлі-продажу будуть укладатись моєю дружиною в інтересах сім`ї на умовах, які ми попередньо обговорили, вважаємо вигідними для нас і укладення договорів відповідає нашому спільному волевиявленню. Зміст статей 60, 65 СК України нотаріусом мені роз`яснено". Під час розгляду справи в суді першої інстанції ОСОБА_4 на ім`я суду подано заяву/протест у якій він вказує, що згоди на продаж майна не надав та не надає такій особі, як ОСОБА_2 , у зв`язку із протиправністю в його діях. В наступній заяві до суду ОСОБА_4 вказав на те, що заяву взагалі не підписував. Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги є недоведеними. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції. Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Згідно статті 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно частини першої статті 1 Закону України "Про нотаріат" нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов`язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Заява про надання згоди на вчинення правочину є письмовим документом, який підтверджує волю особи, що необхідна для вчинення правочину. Внаслідок цього змінюються цивільні права, обов`язки та інтереси. Відповідно до частин 1 та 3 статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною першою статті 219 ЦК України у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Звертаючись до суду із цим позовом, позивач не визначила належного відповідача за такою вимогою - ОСОБА_4 , не вказала на підстави для визнання заяви недійсною та не надала доказів цьому. З огляду на викладене, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні цієї вимоги. Поряд з цим висновок суду, що відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним - є помилковим. Так, в Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 вказала на те, що відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя на розпорядження нерухомим майном є підставою визнання правочину, укладеного іншим співвласником щодо розпорядження спільним майном, недійсним. Разом з тим, сам по собі вказаний висновок суду першої інстанції не призвів до неправильного вирішення справи. Щодо вимог про визнання договорів недійсними, колегія суддів зазначає наступне. Виходячи із змісту статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Звертаючись до суду із вимогами та обґрунтовуючи недійсність правочину, позивач вказує на відсутність згоди другого подружжя, а також введення її в оману, фіктивність правочину, вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості ОСОБА_2 з ОСОБА_3 та у своїх інтересах. Матеріали справи містять дані про те, що продаж вчинено за письмовою згодою чоловіка продавця - ОСОБА_4 (заява від 17 квітня 2012 року, посвідчена приватним нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу Київської області Апишковою З.І., реєстровий №1028), така обставина позивачем у встановленому порядку належними доказами не спростована. Частиною 1 статті 230 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша стаття 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. За змістом зазначеної норми закону правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України. У пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам роз`яснено, що наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Обставин, які свідчили б про вчинення правочину під впливом обману, не установлено. Доводи скарги про те, що ОСОБА_2 не передавав коштів від продажу майна не є тими підставами, з якими закон пов`язує дійсність оспорюваних договорів,оскільки таке може свідчити про неналежне виконання зобов`язання, а не про недійсність правочину. Відповідно до частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними. Для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення умислу в діях представника: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявності домовленості представника однієї сторони з іншою стороною і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя. Главою 17 ЦК України унормовано правовідносини представництва при здійсненні правочинів. Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Відповідно до статті 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК Українипри виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року у справі №522/15095/15-ц (провадження №61-11797св18) зроблено висновок по застосуванню статті 232 ЦК України та вказано, що "під зловмисною домовленістю необхідно розуміти умисну змову однієї сторони із представником іншої, проти інтересів особи, яку представляють. Зловмисна домовленість представника з контрагентом особи, що представляють, створює правову ситуацію, коли дійсна воля довірителя, яку повинен утілювати представник, замінюється його власною волею, що суперечить волі довірителя. Саме підміна волі довірителя волею представника і слугує підставою для визнання такого правочину недійсним. Тобто в основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин усупереч інтересам довірителя та бажав (або свідомо допускав) їх настання. При цьому не має значення, від кого виходила ініціатива здійснити змову - від представника чи від другої сторони правочину. Головне, що характеризує цей правочин - наявність усвідомленості і волі другої сторони правочину та представника на здійснення дій усупереч інтересам особи, яку він представляє. Кваліфікація правочину, як вчиненого вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, зумовлює встановлення, що: від імені однієї із сторін правочину виступав представник, хоча й не виключаються випадки, коли від імені обох сторін виступають представники; зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника; існував умисел в діях представника щодо зловмисної домовленості; настали несприятливі наслідки для особи, яку представляють; існує причинний зв`язок поміж зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють". Матеріали справи не містять доказів на підтвердження факту умисної змови представника однієї сторони з іншою стороною, проти інтересів особи, яку представляють. Згідно частин 1 та 2 статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. В пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06 листопада 2009 року №9 роз`яснено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Ознака вчинення правочину лише для виду повинна бути властива діям обох сторін. Якщо одна сторона діяла лише для виду, а інша намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин 1 та 5 статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Такі висновки наведено Верховним Судом України у постановах: від 21 січня 2015 року у справі №6-197цс14, від 19 жовтня 2016 року у справі №6-1873цс16, Верховним Судом у складі першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 27 березня 2019 року у справі №607/15555/17-ц. Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц зазначено наступне: Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України. Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від цих висновків. Велика Палата Верховного Суду враховує, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Частиною 2 статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому (частина перша статті 656 ЦК України). Згідно із статтею 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору. Питання оцінки нерухомого майна під час вчинення нотаріальної дії при посвідчення договору купівлі-продажу урегульовано, зокрема, Податковим кодексом України та наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року №296/5 "Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України", і призначене для цілей оподаткування. Позивачем не надано доказів заниження оцінки продажу майна та не вказано невідповідності вимогам закону поданих нотаріусу звітів. При цьому, суд зазначає, що за наявності факту заниження реальної вартості, яке здійснюється для цілей оподаткування при укладенні договорів купівлі-продажу (стаття 172 ПК України), зазначене є підставою для реагування органів з питань оподаткування і не є самодостатньою підставою уважати оспорювані позивачем договори недійсним, ураховуючи, що в наданій довіреності ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_2 здійснити продаж за ціною та на умовах на свій розсуд, тобто уповноважена особа була наділена свободою прийняття рішень з питань ціни продажу та з питань вибору покупця. Обґрунтованих доводів на спростування висновків суду першої інстанції апеляційна скарга не містить. З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновком першої інстанції щодо недоведеності позовних вимог, такі висновки доводами апеляційної скарги не спростовуються. Порушень норм процесуального права, які давали б підстави для скасування рішення суду, колегією суддів не установлено. З урахуванням викладеного, судом апеляційної інстанції не установлено обставин, які могли б бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції. Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 грудня 2019 року без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, касаційна скарга па постанову може бути подана протягом тридцяти днів з дня її проголошення безпосередньо до Верховного Суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст постанови складено 08 жовтня 2020 року. Суддя-доповідач Н.В. Поліщук Судді А.М. Андрієнко В.В. Соколова