Ухвала КЦС ВС № 547/876/15-ц

Ухвала Іменем України 05 жовтня 2020 року м. Київ справа № 547/876/15-ц провадження № 61-14290ск20 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю., розглянувши касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Павелка Руслана Сергійовича на рішення Семенівського районного суду Полтавської області від 06 березня 2017 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, ВСТАНОВИВ: У липні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, посилаючись на те, що 28 січня 2015 року ОСОБА_2 за його дорученням транспортував насіння кукурудзи з Лохвицького району Полтавської області до міста Одеси належним йому автомобілем МАН 18.463 з напівпричепом-самоскидом БОДЕКС та на автодорозі т-1716 на території Семенівського району Полтавської області потрапив у дорожньо-транспортну пригоду, в результаті якої автомобіль та автопричіп-самоскид зазнали значних механічних пошкоджень. Дорожньо-транспортна пригода сталася з вини ОСОБА_2 . Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 : майнову шкоду на відновлювальний ремонт автомобіля та автопричепа-самоскида в розмірі 711 776 грн; вартість пошкодженого вантажу - зерна кукурудзи - в розмірі 33 456,74 грн; вартість втраченого в результаті перекидання автомобіля дизельного пального в розмірі 12 862,20 грн, а всього - 758 094,94 грн. Рішенням Семенівського районного суду Полтавської області від 06 березня 2017 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено. Судові рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що вина ОСОБА_2 настанні дорожньо-транспортної пригоди, внаслідок якої була заподіяна шкода ОСОБА_1 як власнику і користувачу транспортних засобів, якими керував відповідач, не доведена достатніми та допустимими доказами. Суди виходили з того, що сторони у справі фактично перебували у трудових відносинах, які в передбаченому законодавством порядку не були оформлені, у зв`язку з чим відсутні підстави майнової відповідальності відповідача у справі перед позивачем за заподіяну шкоду. 24 вересня 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Павелко Р. С. подав засобами поштового зв`язку касаційну скаргу на рішення Семенівського районного суду Полтавської області від 06 березня 2017 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Касаційна скарга мотивована помилковістю висновку судів про те, що між сторонами існували трудові відносини. Заперечуючи існування між сторонами цивільно-правових відносин, відповідач не надав переконливих доказів існування між ними трудових відносин, зокрема заяви про прийняття на роботу, виплати йому заробітної плати за трудовим договором, а також не довів факту його роботи згідно з правилами внутрішнього трудового розпорядку з визначенням йому робочого місця. Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 23 січня 2018 року у справі № 761/2846/16-ц. Зі змісту наведених доводів касаційної скарги вбачається, що скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Касаційне провадження не підлягає відкриттю з таких підстав. Відповідно до пункту 1 частини першої та абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Згідно з пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах). Відмовляючи в задоволенні позову, суди виходили з того, що характер виконуваної відповідачем роботи, її систематичність, забезпечення ОСОБА_1 умов праці, необхідних для виконання відповідачем роботи, свідчать про те, що на час дорожньо-транспортної пригоди між сторонами існували трудові відносини, які притаманні трудовому договору, без їх юридичного оформлення. Шкоду позивачеві було завдано під час виконання відповідачем своїх трудових обов`язків, тому підстави для покладення на нього відповідальності за завдану шкоду відсутні. При цьому судами було встановлено, що 28 січня 2015 року на виконання договору про надання послуг з перевезення вантажів від 27 березня 2014 року № 27.03/14, замовником за яким було Товариство з обмеженою відповідальністю «Юпітер-транс» (далі - ТОВ «Юпітер-транс»), фізична особа-підприємець (далі - ФОП) ОСОБА_1 як виконавець договору надав транспортні засоби, зокрема автомобіль МАН, реєстраційний номер НОМЕР_1 , з автопричепом, реєстраційний номер НОМЕР_2 , під керуванням водія ОСОБА_2 . За умовами договору перевезення вантажів ФОП ОСОБА_1 взяв на себе зобов`язання забезпечити технічну справність та обладнання транспортних засобів згідно з передбаченими законодавством вимогами, їх заправку пальним, а замовник ТОВ «Юпітер-транс» - забезпечити за власний рахунок охоронювану стоянку транспортних засобів у період, коли останні не використовуються та (або) у нічний час, забезпечити протипожежну безпеку на місцях стоянки автомобілів виконавця і в місцях завантаження/розвантаження вантажів на/з автомобілів, а також виконання всіх передбачених законодавством вимог з охорони праці та безпеки руху, проводити необхідні інструктажі водіїв транспортних засобів з охорони праці та безпеки руху, а також проведення щоденних передрейсових медоглядів водіїв транспортних засобів виконавця. Матеріали справи не містять доказів, які свідчать, що у водія ОСОБА_2 , крім професійних, виникли будь-які інші обов`язки, пов`язані з перевезенням вантажу, і що доручена робота організовувалася ним самостійно та виконувалася на власний розсуд та ризик, тобто у спірних правовідносинах відповідач не був стороною цивільно-правового договору. При встановленні обставин існування між сторонами трудових відносин апеляційний суд врахував правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 08 травня 2018 року у справі № 127/21595/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 541/459/17, а саме: «Статтею 21 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Визначення цивільно-правового договору передбачено статтею 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), відповідно до якої - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони цивільно-правової угоди укладають договір в письмовій формі згідно з вимогами статті 208 ЦК України. Такі угоди застосовуються для виконання конкретної роботи, що спрямована на одержання результатів праці, і у разі досягнення зазначеної мети вважаються виконаними і дія їх припиняється. За цивільно-правовим договором відносини регламентуються не трудовим законодавством, а виключно цивільним. Аналіз вищезазначених норм закону, а також частини першої статті 837 ЦК України дозволяє дійти висновку, що головна відмінність договорів полягає у предметі. У цивільно-правовому договорі роботодавця цікавить результат, отриманий внаслідок проведених робіт. Предметом трудових договорів є сам процес трудової діяльності працівника (посадові обов`язки, початок та закінчення робочого дня, тривалість перерви, надання щорічної відпустки, тощо)». Доводи заявника про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 23 січня 2018 року у справі № 761/2846/16-ц, не заслуговують на увагу, оскільки заявник не вказав, яких саме правових висновків не врахував апеляційний суд. Співставлення заявником своїх доводів про відсутність між сторонами трудових відносин в цій справі з висновком судів у справі № 761/2846/16-ц про недоведеність перебування сина позивача у трудових відносинах з підприємством, зроблених на основі досліджених у справі № 761/2846/16-ц доказів, є неспроможним, оскільки висновки судів у цій справі зроблені за обставин, які не є подібними до обставин, встановлених у справі № 761/2846/16-ц. Крім того, докази, зібрані у згаданих справах, є різними. Таке посилання заявника не стосується питання правозастосування. Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з установленими судами обставинами справи та оцінкою ними поданих сторонами доказів і не стосуються неправильності застосування апеляційним судом норм матеріального права. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Із змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення вбачається, що скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд вже викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув справу відповідно до таких висновків. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (пункт 45 рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1996 року у справі «Леваж Престейшинз Сервісиз проти Франції», пункти 37, 38 рішення ЄСПЛ від 19 грудня 1997 року у справі «Бруалла Гомесде ла Торре проти Іспанії»). Виходячи з викладеного, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити. Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ: Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Павелка Руслана Сергійовича на рішення Семенівського районного суду Полтавської області від 06 березня 2017 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 26 серпня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про відшкодування шкоди завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику. Ухвала оскарженню не підлягає. Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов