Постанова Київський апеляційний суд № 760/31546/18

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД Справа № 760/131546/18 Головуючий у суді першої інстанції: Шереметьєва Л.А. № апеляційного провадження: 22-ц/824/6181/2020 Доповідач у суді апеляційної інстанції: Волошина В.М. П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 21 вересня 2020 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах Головуючого Волошиної В.М. Суддів Мостової Г.І., Слюсар Т.А. при секретарі Рудик О.Л. Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 24 грудня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ,третя особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дудко Юлія Анатоліївна про визнання договору купівлі-продажу недійсним. Заслухавши доповідь судді Волошиної В.М., перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів, - в с т а н о в и л а : 03 грудня 2018 року позивач ОСОБА_1 звернувся у суд з позовом до відповідача ОСОБА_2 та просив визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 ; скасувати державну реєстрацію зазначеного договору, посвідченого 19 травня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дудко Ю.А., зареєстрованого в реєстрі за № 257, зазначаючи при цьому правову підставу - ст. ст. 203, 215, 230, 235, 655, 1087 ЦК України. Позовні вимоги мотивовані тим, що він на праві власності мав квартиру АДРЕСА_1 . Право власності на квартиру зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Після смерті дружини в 2016 році до нього звернулася відповідачка з пропозицією допомагати в побуті та здійснювати догляд за ним до кінця життя в обмін на поліпшення її побутових умов шляхом укладення договору довічного утримання або складання заповіту на її ім`я. В подальшому відповідач запропонувала укласти договір купівлі-продажу, але з умовами йому допомоги, яку надавала. 19 травня 2017 року був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Дудко Ю.А. та зареєстрований у реєстрі за №

257. Сума у 900 300 грн., яка зазначена в договорі відповідачкою сплачена не була, оскільки цей договір приховував іншу угоду - договір довічного утримання. Вказував, що відповідачка, скориставшись його віком, станом здоров`я та його довірою, ввела його в оману, умовила укласти договір купівлі-продажу квартири замість договору довічного утримання та заволоділа його майном, а його переселила у літній будинок без будь-яких зручностей. Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 24 грудня 2019 року в позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу недійсним відмовлено. Не погодившись із рішенням суду позивач ОСОБА_1 подав на нього апеляційну скаргу, посилаючись на те, що рішення суду не відповідає вимогам закону, обставинам справи, ухвалене з порушенням норм процесуального та матеріального права. Вказував, що судом не надано було оцінку довірливим відносинам між позивачем та відповідачем і в наслідок чого вони виникли. Не було враховано, що позивач має похилий вік і на час підписання договору йому виповнилось 81 рік, є інвалідом 2-ї групи по зору і самостійно читати не може, а при укладенні договору нотаріус його тексту йому не зачитував. Неправильне сприйняття ним фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення та обман зі сторони відповідача призвели до помилкового вчинку - підписання договору купівлі-продажу. Окрім того, вказував, що жодних коштів за квартиру від відповідача він не отримував. Має важке матеріальне становище та відсутність коштів навіть на нормальне існування, про що свідчать надані суду письмові докази. Факт походження у відповідача такої суми коштів вона не могла довести у судовому засіданні. Просив рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог. Відповідач ОСОБА_2 та третя особа Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дудко Юлія Анатоліївна у визначений ухвалою суду строк, не скористались процесуальним правом подання відзиву на апеляційну скаргу. Відповідно до ч.3 ст. 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. У судове засідання позивач ОСОБА_1 , його представник та третя особа Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дудко Юлія Анатоліївна не з`явились. Згідно ч.5 ст. 130 ЦПК України вручення судової повістки представникові учасника справи вважається врученням повістки і цій особі. 06 липня 2020 року представник позивача адвокат Ліндаєв О.С. приймав участь в судовому засіданні апеляційного суду та у зв`язку з оголошеною перервою у справі був належним чином під розписку повідомлений про день та час розгляду справи на 21 вересня 2020 року на 11 год. А відтак, у відповідності до припису ч.5 ст. 130 ЦПК України вважається повідомленим про день та час розгляду справи і позивач. Відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Виходячи з вимог частини 1 статті 44 ЦПК України щодо неприпустимості зловживання сторонами своїми процесуальними правами, статті 371 ч.1 ЦПК України щодо строку розгляду апеляційної скарги та статті 120 ЦПК щодо строків процесуальних дій, а також зважаючи на вимоги ч. 2 ст.372 ЦПК України, колегія суддів визнала неявку позивача ОСОБА_1 , його представника та третьої особи Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Дудко Юлія Анатоліївна, які про час та місце розгляду справи повідомлялися, причину неявки суду не повідомили, такою, що не перешкоджає апеляційному розгляду справи. Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав. Згідно ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрутованість рішення суду першої інстанції в межа доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним суд першої інстанції виходив з того, що позивач на підтвердження своїх позовних вимог не надав суду належних та допустимих доказів, а тому відсутні правові підстави до його задоволення. З такими висновками суду слід погодитись виходячи з наступного. У статті 263 ЦПК України визначені наступні вимоги до законності і обґрунтованість судового рішення:

1. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

2. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

3. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

4. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

5. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно зясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Оскаржуване рішення суду відповідає вказаним вимогам цивільного процесуального права дивлячись на таке. Розглядаючи спір, суд першої інстанції, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив наступні обставини і відповідні ним правовідносини. Позивач на підставі Свідоцтва про право власності на житло, виданого Відділом приватизації Залізничної районної державної адміністрації м. Києва від 4 серпня 1993 року, та Свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 9-ю Київською державною нотаріальною конторою, був власником квартири АДРЕСА_1 / а.с. 113; 116; 120 /. 19 травня 2017 року між ОСОБА_1 (продавцем) - позивачем у справі та ОСОБА_2 (покупцем) - відповідачем був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дудко Ю.А. та зареєстрований в реєстрі за № 257 (а.с.12,13). Відповідно до п.4 договору купівля-продаж вищевказаної квартири здійснена за 900 300 грн, що становить 33 381,54 долари США, які повністю сплачені покупцем продавцю, що до підписання та нотаріального посвідчення цього договору згідно чинного законодавства. Пунктом 14 договору сторони підтвердили, що однаково розуміють природу цього правочину, значення та умови цього договору та його правові наслідки; їх волевиявлення є вільним і відповідає їх внутрішній волі;договір укладений на вигідних для учасників правочину умовах і не є результатом впливу тяжких обставин;правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків ( не є фіктивним);цей правочин не приховує інший правочин (не є удаваним); сторони не обмежені в праві укладати правочин, не визнані недієздатним повністю або частково, не страждають на захворювання, що перешкоджають усвідомленню ними суті цього Договору. Відповідно до пункту 11 договору продавець зобов`язався знятися з реєстрації в квартирі та звільнити квартиру до 1 червня 2017 року. Звертаючись до суду з позовом, вимоги ОСОБА_1 зводились до визнання недійсним вищезазначеного договору купівлі-продажу, укладеного ним з ОСОБА_2 19.05.2017 і правовою підставою яких зазначав ст. ст. 203, 215, 230, 235, 655, 1087 ЦК України. Частиною першою статті 626 Цивільний кодекс України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього кодексу сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Поняття договору купівлі-продажу розкрите в ст.224 Цивільного Кодексу України. За цим договором, продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. За своєю юридичною природою договір купівлі-продажу є двосторонньою угодою, оскільки при її укладанні та здійсненні виявляється воля двох сторін, які беруть у ній участь. Договір купівлі-продажу - це угода взаємна, оскільки обидві сторони беруть на себе відповідні обов`язки: продавець - передає майно, покупець - приймає його і оплачує. Угода купівлі-продажу є оплатною, оскільки за передане майно покупець сплачує продавцеві певну суму грошей. Договір повинен містити вказівку на ціну чи на спосіб її визначення. Так, відповідно до ст.228 Цивільного Кодексу, "продаж майна проводиться за цінами, встановленими за погодженням сторін, якщо інше не передбачено законодавчими актами". Якщо договір купівлі-продажу підлягає реєстрації (у разі купівлі-продажу квартири), то право власності виникає у покупця в момент реєстрації договору (ст.227 Цивільного Кодексу). За приписом ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Підпунктом 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України встановлено, що одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним. Підставою недійсності правочину згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу Україниє недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Отже, угода може бути визнана недійсною лише з підстав, передбаченими законом. Тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною. За приписами ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. В силу статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків. Вирішуючи спори про визнання правочинів (договорів) недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Відповідно до ст. 230 Цивільного кодексу України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину. У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст.ст. 230-233 Цивільного кодексу України суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину. Під обманом слід розуміти умисне введення в оману фізичну особи, що вчинила правочин, шляхом: - повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; - заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; - замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю. Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін. Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України може бути визнаний судом недійсним. Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: 1) наявність умислу в діях відповідача, 2) істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, 3) наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка. Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 Цивільного кодексу України. Однією з засад судочинства, регламентованих п. 3) ч. 1 ст. 129 Конституції України, є змагальність сторін та свобода в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. У відповідності до ч. 1, 5 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною 2 ст. 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. За змістом ст. 77 цього Кодексу належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Так, визнаючи укладення саме договору купівлі-продажу, позивач у судовому засіданні зазначив, що обговорював з відповідачкою укладення саме такого договору, підтвердив свою обізнаність про те, що він підписує, а також роз`яснення нотаріуса про характер підписаного ним документа. Ні позивач, ні його представник у судовому засіданні не заперечували, що позивачем був підписаний договір купівлі-продажу і питання про інший договір при його підписанні не розглядалося і про будь-які інші домовленості з відповідачкою позивач нотаріуса до відома не ставив. Будь-яких доказів, які б свідчили про обман з боку відповідачки позивач та його представник суду не надали. Як зазначалось вище для встановлення обставин вчинення правочину під впливом обману на позивача покладається обов`язок з доведення наявності трьох складових: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману. Під час розгляду справи позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявності обставин (складових), які є підставами для визнання недійним договору купівлі-продажу, укладеного між позивачем та відповідачем 19 травня 2017 року на підставі статті 230 Цивільного кодексу України. Оскільки під час розгляду справи позивачем вказаних складових не доведено, у зв`язку з чим суд першої інстанції дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, з яким погоджується і суд апеляційної інстанції. А наявність у позивача інвалідності 2-ї групи, не може свідчити про те, що оскаржуваний договір ним був укладений під впливом обману або з метою приховання іншого правочину. Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних справ та обовязків. Як вольова дія, правочин являє собою поєднання волі і волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов'язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети. Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Відповідно до ст. 235 ЦК України, удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Відповідно до п. 25 Постанови Пленуму Верховного суду України від 6 листопада 2009 року N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» за удаваним правочином (стаття 235 ЦК) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний. Згідно до Узагальнення Верховного Суду України щодо «Практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними», удаваним є правочин, що вчинюється з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили. Тому при укладенні удаваного правочину до відносин його учасників застосовуються правила щодо правочину, який сторони мали на увазі (який сторони приховали). Суб`єкт, який вимагає визнання правочину недійсним як укладеного з метою приховати інший правочин, повинен довести, що правочин укладений з такою метою. Воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином (наприклад, договір купівлі-продажу квартири, що насправді є договором застави в забезпечення повернення позики або укладений з метою уникнути звернення стягнення на заставлене майно в судовому порядку). При цьому позивач повинен вказати, який інший правочин приховується з допомогою укладеного правочину. Спільною ознакою фіктивного та удаваного правочинів є те, що розбіжність між волею та її зовнішнім виявом стає наслідком навмисних дій його учасників, які мають за мету одержання певної користі усіма або принаймні одним із них. Різниця полягає в тому, що за удаваного правочину настають інші права та обов`язки, ніж ті, що передбачені правочином. За удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини. У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 зроблено висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставістатті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином. Оскільки згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору купівлі-продажу, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме. При розгляді справи позивач у судовому засіданні не заперечував, що між ним та відповідачкою дійсно укладався договір купівлі-продажу квартири, вони домовлялися про укладення саме цього договору, він знав та розумів, що підписує договір купівлі-продажу, зміст договору йому роз`яснювала і нотаріус при його підписанні. Як вбачається зі змісту договору продаж квартири був вчинений за 900 300, 00 грн. При укладенні договору був наявний Висновок про вартість майна, виконаний ТОВ «Бюро «ВАШ ЕКСПЕРТ +» від 23 січня 2017 року, згідно до якого ринкова вартість квартири складала 900 300, 00 грн. Отже, стороною позивача не доведено належним чином мету приховання удаваного правочину і як вбачається з матеріалів справи воля сторін із самого початку була спрямована на укладання між сторонами договору купівлі -продажу квартири, а не договору довічного утримання. Судом встановлено, що у обох зі сторін був сформований мотив, а отже внутрішня воля, яка була спрямована на реалізацію певної мети укладання договору. Тобто, у сторін була потреба в укладенні певного правочину, за домовленістю сторін був обраний спосіб задоволення своїх потреб, а саме укладання між стонами договору купівлі-продажу. При цьому, при виникненні потреби в укладанні договору та в момент її реалізації, особи усвідомлювали відповідальність за вчинені дії, та настання певних правових наслідків, про що свідчить зміст нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, підписаний сторонами. Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції письмових доказів суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими при вирішенні справи доведені. Висновки суду щодо підстав для відмови у задоволені позовних вимог відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону. Норми матеріального права відповідно до спірних правовідносин застосовані правильно. Доводи апеляційної скарги з приводу того, що рішення суду не відповідає вимогам закону, обставинам справи, ухвалене з порушенням норм процесуального та матеріального права, не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції в якості підстав для скасування оскаржуваного рішення враховуючи наступне. Відповідно до статті 655, частини першої статті 656 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Відповідно до частини п`ятої статті 656, частини першої статті 657, статті 202, 205, 207, 208, 209 ЦК України договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Судом правильно встановлено, що 19 травня 2017 року між позивачем та відповідачем був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Дудко Ю.А. та зареєстрований в реєстрі за №

257. Таким чином правочин був вчинений у письмовій, нотаріально посвідченій формі. Нотаріальне посвідчення правочину не робить його окремою формою, а є різновидом письмової форми. Правочини, які посвідчуються нотаріально, відрізняються від інших правочинів, учинених без такого посвідчення, лише тим, що спеціально уповноважена посадова особа - нотаріус, здійснює на письмовому документі посвідчувальний напис. Відповідно до частини першої, другої статті 54 Закону України «Про нотаріат» нотаріуси посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов`язкову нотаріальну форму, а також за бажанням сторін й інші угоди. Нотаріуси перевіряють, чи відповідає зміст посвідчуваної ними угоди вимогам закону і дійсним намірам сторін. Частини дев`ята - чотирнадцять статті 44 Закону України «Про нотаріат» встановлюють повноваження нотаріуса для встановлення дійсного наміру сторін правочину. У разі наявності сумнівів щодо уповноваженого представника, а також його цивільної дієздатності та правоздатності нотаріус має право зробити запит до відповідної фізичної чи юридичної особи. Нотаріус зобов`язаний встановити дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної з умов правочину. Встановлення дійсних намірів кожного з учасників правочину здійснюється шляхом встановлення нотаріусом однакового розуміння сторонами значення, умов правочину та його правових наслідків для кожної із сторін. Встановлення дійсних намірів однієї із сторін правочину може бути здійснено нотаріусом за відсутності іншої сторони з метою виключення можливості стороннього впливу на її волевиявлення. Правочин посвідчується нотаріусом, якщо кожна із сторін однаково розуміє значення, умови правочину та його правові наслідки, про що свідчать особисті підписи сторін на правочині. Усі наведені вимоги законодавства покликані убезпечити правочин, а отже, і права осіб, яких цей правочин стосується. Крім того, правочин, посвідчуваний нотаріально, має вищий ступінь доказовості волі особи та інших чинників, з якими пов`язує закон набуття, зміну та припинення цивільних прав, оскільки нотаріус, посвідчуючи правочин, має здійснити чимало дій, які спрямовані на доведеність правочину вимогам закону. З викладеного вище можна зробити висновок, що дії нотаріуса слугують укріпленню права через встановлення зовнішнього посвідчувального напису, що свідчить про існування права. Підсилення вагомості договору надає його нотаріальне посвідчення, оскільки до цього залучається спеціально визначена державою особа - нотаріус. Позовні вимоги ОСОБА_1 /обман/ мотивовані тим, що покупець - відповідач кошти за придбану нею на підставі договору купівлі-продажу квартиру продавцю позивачу не передавала, а продавець такі кошти від покупця не отримував, дійшов висновку про те, що правочин було вчинено внаслідок обману зі сторони відповідача щодо позивача. Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Частиною першою статті 230 ЦК України передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Правочин (договір) під впливом обману, вчинений як стороною такого правочину, так і третьою особою, може бути визнаний судом недійсним за позовом потерпілого. Ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона навмисно замовчує про обставини, про які особа повинна була повідомити при тій сумлінності, яка від нього була потрібна за умовами обороту. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Правочин, укладений під впливом обману, може бути визнаний недійсним лише тоді, коли потерпілий був обманутий, і такий обман знаходиться у причинному зв`язку з його рішенням про вчинення правочину (договору). При цьому підлягає встановленню умисел особи, яка вчинила обман. Разом з тим, слід розрізняти обман як підставу визнання правочину недійсним, що має відбутися до вчинення правочину і невиконання сторонами умов договору як підстава для розірвання договору (після вчинення правочину). Так, відповідно до частини першої статті 691 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продаж. Відповідно до частини першої статті 692 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. За змістом укладеного 19 травня 2017 року договору купівлі-продажу квартири сторони дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору, зокрема, у п.4 договору купівлі-продажу вищевказаної квартири зазначено, що продаж здійснено за 900 300 грн, що становить 33 381,54 долари США, які повністю сплачені покупцем продавцю, ще до підписання та нотаріального посвідчення цього договору згідно чинного законодавства. Позивач підписав договір купівлі-продажу квартири від 19 травня 2017 року без будь-яких зауважень та застережень, що свідчить про надання ним згоди по всіх його істотних умовах, а також свідчить про виконання покупцем обов`язку зі сплати ціни договору купівлі-продажу. Крім того, в договорі сторони прописали, що цей правочин не приховує інший правочин (не є удаваним). До того ж, позивачем подавалась заява до органів поліції з приводу порушення кримінальної справи відносно відповідача щодо проданої квартири. За результатом розгляду кримінальне провадження №12020100090003190 від 13.05.2020, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 190 КК України, згідно ч.1 п.2 ст. 284 КПК України було закрито у зв`язку з відсутністю в діях складу кримінального правопорушення. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року). Отже, всі висновки суду першої інстанції щодо безпідставності заявленого позову та неможливості відновлення порушеного права у обраний позивачем спосіб повно та послідовно викладені у мотивувальній частині оскаржуваного рішення. Обставин, які б дали суду апеляційної інстанції підстави для спростування указаних висновків суду, апеляційна скарга позивача не містить, в ході апеляційного розгляду також не наведено таких обставин. За правилами ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Враховуючи викладене, апеляційний суд приходить до висновку про те, що судом першої інстанції дана належна оцінка доводам сторін у сукупності з наданими сторонами доказами, висновки суду відповідають обставинам справи, доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують їх, тому підстав для скасування оскаржуваного рішення немає. Керуючись ст. ст. 367,374,375,382,384 ЦПК України, колегія суддів ,- п о с т а н о в и л а : Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення. Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 24 грудня 2019 року залишити без змін. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. При оголошенні вступної та резолютивної частин судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Повний текст судового рішення складено 08 жовтня 2020 року. Головуючий: Судді: