Окрема думка Велика Палата ВС № 826/1898/16

ОКРЕМА ДУМКА судді Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 826/1898/16 (провадження № 11-759апп19) за позовом ОСОБА_1 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» (далі - Фонд, уповноважена особа Фонду, ПАТ «Банк «Національні інвестиції») про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, за касаційною скаргою уповноваженої особи Фонду на постанову Окружного адміністративного суду міста Києвавід 24 лютого2017 рокуу складі судді Огурцова О. П. та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 03 квітня2017 року у складі колегії суддів: Бабенко К. А., Кузьменко В. В., Степанюк А. Г., У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив: визнати протиправною бездіяльність уповноваженої особи Фонду щодо не включення його до загального реєстру вкладників ПАТ «Банк «Національні інвестиції», які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду; зобов`язати уповноважену особу Фонду подати до Фонду додаткову інформацію щодо нього як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладом у ПАТ «Банк «Національні інвестиції» у розмірі 200 тис. грн. Позов обґрунтовано тим, що відповідач протиправно не включив його до переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за його банківським вкладом (депозитом) у ПАТ «Банк «Національні інвестиції» за рахунок Фонду. 24 лютого 2017 року постановою Окружного адміністративного суду міста Києва, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 03 квітня 2017 року, позов задоволено: визнано протиправною бездіяльність уповноваженої особи Фонду щодо не включення ОСОБА_1 до переліку вкладників ПАТ «Банк «Національні інвестиції», які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду; зобов`язано уповноважену особу Фонду подати до Фонду додаткову інформацію щодо ОСОБА_1 як вкладника, який має право на відшкодування коштів за вкладом у ПAT «Банк «Національні інвестиції» у розмірі 200 тис грн.; визнано протиправним і скасовано рішення уповноваженої особи Фонду про нікчемність правочину від 17 вересня 2015 року щодо перерахування грошових коштів у сумі 201 тис 600 грн з поточного рахунка № НОМЕР_1 Товариства з обмеженою відповідальністю «Електропостачзбут» (далі - ТОВ «Електропостачзбут») на поточний рахунок № НОМЕР_2 ОСОБА_1 з призначенням платежу «Видача безпроцентної фінансової допомоги ОСОБА_1 за договором № 4 /9ФД2 від 03 вересня 2015 року, без ПДВ», яке оформлене наказом від 13 листопада 2015 року № 56/1-ос та додатком 1 до нього. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідачем необґрунтовано обмежено право ОСОБА_1 на отримання коштів за вкладом за рахунок Фонду, оскільки уповноваженою особою Фонду не надано доказів встановлення нікчемності правочину неплатоспроможного банку, що зазначені в частині третій статті 38 Закону України від 23 лютого 2002 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на час звернення позивача до суду; далі - Закон № 4452-VI), чи доказів, які б свідчили, що укладений позивачем правочин є таким, що порушує публічний порядок чи спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна держави. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, вийшов за межі позовних вимог та визнав протиправним і скасував рішення уповноваженої особи Фонду про нікчемність правочину від 17 вересня 2015 року щодо перерахування грошових коштів у сумі 201 тис. 600 грн з поточного рахунка ТОВ «Електропостачзбут» на поточний рахунок ОСОБА_1 з призначенням платежу «Видача безпроцентної фінансової допомоги ОСОБА_1 за договором № 4/9ФД2 від 03 вересня 2015 року, без ПДВ», яке оформлене наказом від 13 листопада 2015 року № 56/1-ос та додатком 1 до нього. Уповноважена особа Фонду подала касаційну скаргу, в якій посилалася на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та закрити провадження у справі, оскільки вважає, що категорія справ щодо банків, які знаходяться в стадії ліквідації, не відноситься до юрисдикції адміністративних судів, а тому провадження у цій справі підлягає закриттю в порядку статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). 09 вересня 2020 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою касаційну скаргу уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк «Національні інвестиції» задоволено частково. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 лютого 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 03 квітня 2017 року скасовано в частині визнання протиправним і скасування рішення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк «Національні інвестиції» про нікчемність правочину від 17 вересня 2015 року щодо перерахування 201 тис. 600 грн з поточного рахунка № НОМЕР_1 ТОВ «Електропостачзбут» на поточний рахунок № НОМЕР_2 ОСОБА_1 з призначенням платежу «Видача безпроцентної фінансової допомоги ОСОБА_1 за договором №4 /9ФД2 від 03 вересня 2015 року, без ПДВ», яке оформлене наказом від 13 листопада 2015 року № 56/1-ос та додатком 1 до наказу. В іншій частині постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 лютого 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 03 квітня 2017 року залишено без змін. Велика Палата Верховного Суду вказала стосовно рішення судів вийти за межі позовних вимог та визнати протиправним і скасувати рішення уповноваженої особи Фонду про нікчемність правочину від 17 вересня 2015 року щодо перерахування 201 тис. 600 грн з поточного рахунку ТОВ «Електропостачзбут» на поточний рахунок ОСОБА_1 з призначенням платежу «Видача безпроцентної фінансової допомоги ОСОБА_1 за договором № 4/9ФД2 від 03 вересня 2015 року, без ПДВ», яке оформлене наказом від 13 листопада 2015 року № 56/1-ос та додатком 1 до нього, що суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, неправильно встановив правову природу наказу про нікчемність правочинів, виданого уповноваженою особою Фонду, та дійшов помилкового висновку про те, що для повного захисту прав, свобод та інтересів позивача в межах цього адміністративного спору необхідно вийти за межі позовних вимог та визнати протиправним і скасувати вищезазначений наказ у відповідній частині. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що правочин є нікчемним відповідно до закону, а не наказу уповноваженої особи. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215 ЦК України та частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI) незалежно від того, чи проведена передбачена частиною другою статті 38 цього ж Закону перевірка правочинів ПАТ «Банк «Національні інвестиції» і виданий згаданий наказ. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Наказ уповноваженої особи не є підставою для застосування таких наслідків. Такий наказ є внутрішнім розпорядчим документом, прийнятим уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку. Тому Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що встановлена правова природа згаданого наказу (рішення) унеможливлює здійснення судового розгляду щодо визнання його протиправним, а тому суди попередніх інстанцій безпідставно вийшли за межі позовних вимог та визнали протиправним і скасували рішення уповноваженої особи Фонду про нікчемність правочину від 17 вересня 2015 року. З наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду погодитися не можна, тому відповідно до статті 34 КАС України висловлюю окрему думку. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 зазначив, що відповідач протиправно не включив його до переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за його банківським вкладом (депозитом) у ПАТ «Банк «Національні інвестиції» за рахунок Фонду. Судами установлено, що 04 вересня 2015 року між ПАТ «Банк «Національні інвестиції» (банк) та ОСОБА_1 (клієнт) укладено договір банківського рахунка фізичної особи № 26271980/11/Т. 15 вересня 2015 року Правлінням Національного банку України(далі - НБУ) прийнято постанову № 607/БТ «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» до категорії проблемних». 17 вересня 2015 року ТОВ «Електропостачзбут» на цей рахунок перерахувало кошти у сумі 201 тис. 600 грн, призначення платежу «Видача безпроцентної фінансової допомоги ОСОБА_1 за договором № 4/9ФД2 від 03 вересня 2015 року, без ПДВ», що підтверджується випискою з особового рахунка № НОМЕР_2 . 17 вересня 2015 року № 613 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» до категорії неплатоспроможних» зазначений банк постановою Правління НБУ віднесено до категорії неплатоспроможних. 17 вересня 2015 року № 172 рішенням Фонду «Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «Банк «Національні інвестиції» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку» запроваджено тимчасову адміністрацію строком на три місяці - з 18 вересня по 17 грудня 2015 року (включно). 01 грудня 2015 року постановою Правління НБУ № 853 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Національні інвестиції» вирішено відкликати банківську ліцензію та ліквідувати ПАТ «Банк «Національні інвестиції». 02 грудня 2015 року Рішенням виконавчої дирекції Фонду № 214 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Банк «Національні інвестиції» та делегування повноважень ліквідатора Банку» розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Банк «Національні інвестиції» з 03 грудня 2015 року по 02 грудня 2017 року, призначено уповноваженою особою Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора ПАТ «Банк «Національні інвестиції» Волощуку І. Г. на два роки. 02 грудня 2015 року уповноважена особа Фонду повідомила ОСОБА_1 про те, що на підставі пункту 9 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI правочин від 17 вересня 2015 року з перерахування грошових коштів за платіжним дорученням у сумі 201 тис. 600 грн з поточного рахунка, відкритого на ім`я ТОВ «Електропостачзбуту» № НОМЕР_1, на його поточний рахунок № НОМЕР_2 є нікчемним. На думку позивача, протиправною є бездіяльність уповноваженої особи Фонду щодо невключення його до переліку вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами у ПАТ «Банк «Національні інвестиції» за рахунок Фонду. Способи захисту цивільного права та інтересів зазначені в статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). За змістом частини третьої зазначеної статті суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Відповідно до приписів статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. Правовідносини між ОСОБА_1 та ПАТ «Банк «Національні інвестиції» виникли з договору банківського рахунка фізичної особи від 04 вересня 2015 року № 26271980/11/Т. Оскільки у ПАТ «Банк «Національні інвестиції» з 17 вересня 2015 року запроваджено тимчасову адміністрацію, повноваження тимчасового адміністратора банку делеговано уповноваженій особі Фонду, тому на спірні правовідносини поширюється дія Закону № 4452-VI. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів. Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачено у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Україною. Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04). Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права. У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France)). Крім того, у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом. Водночас особі, яка звернулася до суду за захистом свого права, повинна бути забезпечена можливість реалізувати вказані вище права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист визначає зміст права на доступ до суду. У своїй практиці ЄСПЛ наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи як звернутися до суду, так і право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження. У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (пункт 25 рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (заява № 48778/99). Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України, частини першої статті 55 Конституції України, суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 цього Рішення Конституційного Суду України). У статті 124 Конституції України передбачено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Законом може бути визначений обов`язковий досудовий порядок урегулювання спору. Отже у Конституції України визначено, що у разі виникнення спору між будь-якими особами, він має розглядатися у національних судах з урахуванням правил юрисдикції та підсудності. Єдине обмеження встановлене Конституцією України, це пряма вказівка закону про обов`язковий досудовий порядок урегулювання такого спору. У разі відсутності такої вказівки, будь-які обмеження доступу до суду є недопустимими і протирічать як міжнародним зобов`язанням України, яка ратифікувала Конвенцію, так і Конституційним засадам. Обмеження можливості звернення до суду і отримання судового захисту може свідчити про порушення основоположних прав людини. Вважаю, що відбулося втручання у майнові права фізичної особи та їх обмеження особою, яку можна визначити як Фонд, тобто юридичної особи публічного права, однак таке втручання залишається без можливості його оскарження у судовому порядку, а відтак обмежує право фізичної особи - вкладника на судовий захист, що прямо протирічить засадам демократичного суспільства. Згідно з пунктом 4 частини другої статті 37 Закону №4452-VI уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право повідомляти сторони за договорами, зазначеними у частині другій статті 38 цього Закону про нікчемність цих договорів та вчиняти дії щодо застосування наслідків нікчемності правочину. При цьому у статті 38 вказаного Закону саме на Фонд покладається обов`язок забезпечення перевірки правочинів на предмет виявлення таких, що є нікчемними. У даному випадку уповноважена особа Фонду діє від імені і як представник Фонду. Необхідно наголосити, що і статтею 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність», і статтею 52 Закону №4452-VI передбачено право на оскарження рішень, дій або бездіяльності вказаних органів і це право не обумовлене жодними досудовими процедурами. Тому позивач реалізував своє право на звернення до суду. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Гарантією дотримання вказаними органами та їх посадовими особами таких вимог і є можливість оскарження цих рішень, дій чи бездіяльності до суду, оскільки у іншому випадку ця норма Конституції буде ілюзорною, а вказані органи та їх посадові особи, які мають широкий вплив на права як юридичних, так і фізичних осіб, матимуть можливість чинити свавілля. Отже, саме можливість судового розгляду, доступ до правосуддя і є тією основною гарантією законності дій державних органів та їх посадових осіб, як і законодавчо закріплений принцип відшкодування шкоди, спричиненої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю таких органів чи їх посадових осіб. Крім того, відповідно до частини третьої статті 53 Закону №4452-VIліквідація банку вважається завершеною, а банк ліквідованим з моменту внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. А у частині четвертій цієї статті прямо вказано, що у цей день повноваження Фонду як ліквідатора щодо такого банку припиняються. Отже, при такому регулюванні позбавлення права сторони правочину, віднесеного саме уповноваженою особою Фонду до нікчемних унеможливлює іншій стороні правочину будь-який судовий захист, оскільки ні сторони правочину, банку уже не існує, ні до ліквідатора - Фонду звернутися неможливо, бо його повноваження припинені. Разом з тим, судовий розгляд спору щодо належності дій уповноваженої особи з віднесення правочину до нікчемних уможливлює захист прав сторони правочину, не банку, як у період ліквідації неплатоспроможного банку, так і на відшкодування шкоди після закінчення ліквідаційної процедури та припинення повноважень Фонду, як ліквідатора, адже не припиняється відповідальність Фонду за неправомірні дії його уповноваженої особи. Тому вважаю, що закриття провадження у справі з підстав того, що спори щодо віднесення до категорії нікчемних угод перерахування коштів від одного клієнта банку до іншого не можуть розглядатися жодним судом не ґрунтується на вимогах як міжнародних актів, Конвенції та правозастосовній практиці ЄСПЛ, так і вимогах Конституції України та принципах процесуального законодавства, які є аналогічними у адміністративній та цивільній юрисдикціях. При цьому у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду не наведено жодного іншого способу захисту позивачем свого невизнаного, порушеного чи оспореного права. Необхідно враховувати, що це спір з Фондом, за яким стоять значні майнові ресурси та можливості виставити проти однієї особи, яка не є фахівцем в області права, «армію» кваліфікованих правників, діяльність яких оплатити. Отже, унеможливлення особою оспорити акт уповноваженої особи, яка в такому випадку діє як керівний орган банку та представник Фонду, оскільки саме Фонд уповноважений як здійснювати повноваження керівних органів банку та повноваження, пов`язані з ліквідацією банку, та оскаржити застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, обмежує її права на судовий захист, є втручанням у принцип диспозитивності, який передбачає саме право особи, яка звертається до суду за захистом порушених, оспорених чи невизнаних прав, визначити межі позовних вимог та обрати спосіб їх захисту. Вказаний висновок обмежує право позивача на мирне володіння майном, допускає непропорційне втручання у можливість фізичної особи не лише здійснювати, але і захищати відповідно до статті 124 Конституції України свої порушені, невизнані та оспорені права, визначати межі позовних вимог та способи захисту прав. Суддя О. М. Ситнік