Постанова Восьмий апеляційний адміністративний суд № 308/9668/17

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 вересня 2020 рокуЛьвівСправа № 308/9668/17 пров. № А/857/3058/20 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Заверухи О.Б., суддів Большакової О.О., Ніколіна В.В., за участю секретаря судового засідання Михальської М.Р., позивача ОСОБА_1 , розглянувши у судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 лютого 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Державна казначейська служба України про визнання бездіяльності протиправною, стягнення вартості санаторно-курортного лікування, стягнення матеріальної та моральної шкоди,- суддя (судді) в суді першої інстанції Бенца К.К., час ухвалення рішення 09:32:26, місце ухвалення рішення м. Ужгород, дата складання повного тексту рішення 12 лютого 2020 року, В С Т А Н О В И В: 02 жовтня 2017 року ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до Державної фіскальної служби України, в якому просив: визнати протиправною бездіяльність стосовно порушення п. 3 ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; стягнути вартість санаторно-курортного лікування в ДП «Клінічний санаторій Карпати» в розмірі 8365,00 грн; стягнути матеріальну шкоду в розмірі 5500,00 грн та моральну шкоду в розмірі 7800,00 грн. На обґрунтування позовних вимог зазначає, що працював в органах ДПА в Закарпатській області 20 років 6 місяців 15 днів та є інвалідом ІІІ групи, має право на пільги, встановлені для ветеранів війни - інвалідів війни. Вважає, що має право на отримання безоплатного позачергового щорічного забезпечення санаторно-курортним лікуванням з компенсацією вартості проїзду до санаторно-курортного закладу і назад на підставі п. 3 ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Разом з тим, на подану до ДФС України заяву про перерахунок коштів для оплати вартості санаторно-курортного лікування у 2017 році отримав відмову. Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 лютого 2020 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що право на отримання грошової компенсації вартості санаторно-курортного лікування в позивача ще не настало, так як підставою для виплати такої компенсації є звернення особи із заявою з долученням відповідних документів. При цьому, така виплачується органом, передбаченим п. 8 Порядку №785, виключно 1 раз на два роки та тільки через два роки після звернення за умови, якщо заявник протягом цього періоду не одержав безоплатної санаторно-курортної путівки Не погодившись з прийнятим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати оскаржуване рішення та прийняти нове, яким адміністративний позов задовольнити повністю. Доводи апеляційної скарги обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийняте з порушенням норм матеріального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Зокрема, зазначає, що звертається до суду не за компенсацією вартості путівки один раз на два роки, а за стягненням із відповідача грошової вартості безоплатного позачергового щорічного забезпечення санаторно-курортного лікування з компенсацією вартості проїзду до санаторно-курортного закладу і назад, передбаченого п. 3 ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», що не враховано судом першої інстанції під час розгляду справи. Крім цього, вважає, що судом першої інстанції було порушено норми процесуального права в частині проголошення судового рішення. Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу в якому зазначено, що вимога позивача щодо стягнення з ДФС вартості санаторно-курортного лікування є незаконною, оскільки така вимога мала бути пред`явлена до місцевого органу виконавчої влади, який відповідно до своїх повноважень забезпечує санаторно-курортне лікування інвалідів. Кошторисом ДФС на 2017 рік не було передбачено видатки на закупівлю санаторно-курортних путівок. Вимоги позивача щодо стягнення із розрахункових рахунків ДФС України вартості санаторно-курортного оздоровлення у 2017 році в ДП «Клінічний санаторій Карпати», матеріальної та моральної шкоди є незаконною та передчасною. В судовому засіданні позивач апеляційну скаргу підтримав, в своїх поясненнях покликався на доводи в ній викладені. Відповідач явку повноважного представника в судове засідання не забезпечив, належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, що відповідно до ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не перешкоджає розгляду справи. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з наступних підстав. Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 15 лютого 2010 року звільнений з органів Державної податкової адміністрації України у відставку за станом здоров`я. Позивач є інвалідом 3 групи, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією посвідчення від 26 квітня 2010 року серії НОМЕР_1 , та має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни (а.с.5). В серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Державної фіскальної служби України із заявою, в якій просив провести оплату його санаторно-курортного лікування в ДП «Клінічний санаторій Карпати» згідно рахунку-фактури №СК-0000881 від 03 липня 2017 року в розмірі 8365,00 грн на підставі п. 3 ст. 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» та Постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2011 року №446. До поданої заяви долучив копію посвідчення інваліда війни, копію рахунку-фактури, довідку для одержання путівки на санаторно-курортне лікування від 23 серпня 2017 року, копію сторінок паспорта та ідентифікаційного коду, реквізити та номер банківського рахунку. Оплату вищевказаного санаторно-курортного лікування було здійснено позивачем, що підтверджується фіскальним чеком № 0011 від 03 липня 2017 року (а.с.140) Листом від 26 жовтня 2017 року №14145/Б/99-99-04-04-02-14 ДФС України повідомила ОСОБА_1 , що забезпечення санаторно-курортними путівками пенсіонерів податкової міліції (інвалідів, учасників бойових дій, ветеранів) проводиться відповідно до Порядку забезпечення санаторно-курортними путівками до санаторно-курортних закладів військовослужбовців, ветеранів війни, ветеранів військової служби, органів внутрішніх справ та деяких інших осіб і членів їх сімей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2011 року № 446, за рахунок та у межах коштів, передбачених кошторисом на утримання ДФС у порядку черги. За бажанням осіб з інвалідністю замість путівки на санаторно-курортне лікування такі можуть отримати один раз на два роки грошову компенсацію. Виплату компенсації проводить відділення Фонду соціального захисту інвалідів, а не ДФС. Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції прийшов до висновку про безпідставність позовних вимог. Колегія суддів погоджується з обгрунтованістю такого висновку суду першої інстанції з наступних підстав. Статтею 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII(далі Закон № 3551-ХІІ) встановлено пільги особам з інвалідністю внаслідок війни та прирівняним до них особам, зокрема, безплатне позачергове щорічне забезпечення санаторно-курортним лікуванням з компенсацією вартості проїзду до санаторно-курортного закладу і назад. Згідно абзацу четвертого пункту 3 частини першої статті 13 Закону № 3551-XI особи з інвалідністю внаслідок війни забезпечуються путівками відповідно Міністерством оборони України, Міністерством внутрішніх справ України, Службою безпеки України, центральними органами виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах охорони здоров`я, соціального захисту населення, захисту державного кордону, та іншими органами за місцем перебування особи з інвалідністю на обліку або за місцем її роботи. За приписами абзацу п`ятого пункту 3 частини першої статті 13 Закон № 3551-XI визначено, що за бажанням осіб з інвалідністю замість путівки на санаторно-курортне лікування вони можуть один раз на два роки одержувати грошову компенсацію: особи з інвалідністю внаслідок війни I - II груп - у розмірі середньої вартості путівки, особи з інвалідністю внаслідок війни III групи - у розмірі 75 процентів середньої вартості путівки. Грошова компенсація надається незалежно від наявності медичного висновку про необхідність санаторно-курортного лікування або медичних протипоказань. Порядок надання путівок, розмір та порядок виплати компенсації визначаються Кабінетом Міністрів України (абз. 3, п. 3 ч. 1 ст. 13 Закону № 3551-XI). Порядок забезпечення санаторно-курортними путівками до санаторно-курортних закладів військовослужбовців, ветеранів війни, ветеранів військової служби, органів внутрішніх справ та деяких інших категорій осіб і членів їх сімей, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2011 року № 446 (далі - Порядок № 446), визначає механізм забезпечення Міноборони, МВС, Міністерством інфраструктури, Мін`юстом, СБУ, ДСНС, Адміністрацією Держприкордонслужби, Адміністрацією Держспецзв`язку, Управлінням державної охорони, Службою зовнішньої розвідки, Державною фіскальною службою (далі - державні органи) військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту; ветеранів війни та осіб, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», осіб, зазначених у статтях 61 - 64 Закону України «Про жертви нацистських переслідувань»; ветеранів військової служби, органів внутрішніх справ, податкової міліції, державної пожежної охорони, Державної кримінально-виконавчої служби, служби цивільного захисту, Держспецзв`язку та членів їх сімей санаторно-курортними путівками (далі - путівки) до санаторно-курортних закладів відповідно до Законів України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», +5 посилань та Законів України «Про жертви нацистських переслідувань». Пунктом 6 Порядку № 446 передбачено, що безоплатними путівками до санаторно-курортних закладів ветерани війни та особи, на яких поширюється дія Закону №3551-XII, забезпечуються за рахунок коштів, виділених з державного бюджету. У відповідності до пункту 10 Порядку № 446 закупівля та забезпечення путівками здійснюються в межах коштів, передбачених відповідному державному органу на зазначену мету в державному бюджеті на відповідний рік. Частиною другою статті 51 Бюджетного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення чинних правовідносин) передбачено, що витрати на безоплатне або пільгове матеріальне і побутове забезпечення, на яке згідно із законодавством України мають право окремі категорії працівників бюджетних установ, військовослужбовці, особи рядового і начальницького складу (крім категорій, пільги яким передбачаються пунктом "ї" частини першої статті 77 Основ законодавства України про охорону здоров`я, частиною четвертою статті 29 Основ законодавства України про культуру, абзацом першим частини четвертої статті 57 Закону України "Про освіту"), а також у частині медичної допомоги і санаторно-курортного лікування та відпочинку для оздоровлення - члени сімей військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, пенсіонери з числа військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та члени їхніх сімей, здійснюються за рахунок бюджетних асигнувань на функціонування цих бюджетних установ. До таких витрат належить, зокрема, надання санаторно-курортного лікування та відпочинку для оздоровлення. Судом першої інстанції вірно встановлено, що позивач відноситься до категорій осіб, на яких поширюється вимоги п. 3 ч. 1 ст. 13 Закону № 3551-ХІІ. З матеріалів справи слідує, що відмовляючи в задоволенні заяви ОСОБА_1 щодо оплати санаторно - курортного лікування, відповідачем зазначено про те, що така вимога повинна бути пред`явлена до місцевого органу виконавчої влади, а кошторисом ДФС на 2017 рік не було передбачено видатки на закупівлю санаторно-курортних путівок. Колегія суддів вважає, що така відповідь повністю узгоджується з нормами чинного законодавства, позаяк відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» (додаток № 3, код класифікації 2501470) виділення коштів на санаторно-курортне лікування на осіб, на яких поширюється чинність законів України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», Закону України «Про жертви нацистських переслідувань» та інвалідів передбачено Міністерству соціальної політики України, а не Державній фіскальній службі України, а отже відповідач не є розпорядником зазначених коштів. Тобто, у 2017 році видатки на пільгове забезпечення санаторно-курортним лікуванням не здійснювалося у зв`язку із цим відповідач не мав об`єктивної можливості та правових підстав з огляду на вимоги п. 10 Порядку №446 забезпечити позивача безкоштовною путівкою для санаторно-курортного лікування. Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 30 липня 2019 році у справі 809/1072/18. Поряд з тим, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне. Предметом позову ОСОБА_1 зазначає стягнення з ДФС України вартості щорічного санаторно-курортного лікування за 2017 рік, гарантованого нормами п. 3 ч. 1 ст. 13 Закону № 3551-ХІІ, та наголошує на тому, що таке жодним чином не стосується компенсації вартості путівки, яка, відповідно до абз. 5 п. 3 ч. 1ст. 13 Закону № 3551-ХІІ, передбачена 1 раз на два роки. Нормативне тлумачення пункту 3 частини 1 статті 13 Закону № 3551-ХІІ в контексті змісту фактичних обставин справи дає підстави для висновку про те, що законодавством передбачено два можливі варіанти реалізації передбаченого особам з інвалідністю внаслідок війни та прирівняним до них особам права на забезпечення санаторно-курортним лікуванням, а саме, шляхом безпосереднього отримання путівки на санаторно-курортне лікування або шляхом грошової компенсації їх вартості. Так, згідно із п. 4 Порядку № 446 путівки надаються особам, зазначеним у пункті 2 цього Порядку, відповідно до медичних рекомендацій з урахуванням пільг, передбачених законодавством для конкретної категорії осіб, в порядку черговості у міру надходження путівок. Відповідно до п. 10, п. 12 Порядку №446 закупівля та забезпечення путівками здійснюються в межах коштів, передбачених відповідному державному органу на зазначену мету в державному бюджеті на відповідний рік. Закупівля санаторно-курортних путівок здійснюється відповідно до законодавства. Порядок №446 передбачає надання особам, передбаченим п. 3 ч. 1ст. 13 Закону№ 3551-ХІІ, путівок до санаторно-курортних закладів в порядку черговості у міру їх надходження шляхом закупівлі у встановленому законом порядку в межах коштів, передбачених відповідному державному органу на зазначену мету в державному бюджеті на відповідний рік. Із зазначеного вище слідує, що Порядком №446 не передбачена можливість реалізації права, гарантованого п. 3 ч. 1 ст. 13 Закону № 3551-ХІІ, на отримання безплатного позачергового щорічного забезпечення санаторно-курортним лікуванням шляхом самостійного придбання такими особами путівок до санаторно-курортних закладів за їх вибором з подальшим відшкодуванням їх вартості відповідним органом. Разом з тим, норми Закону передбачають альтернативний варіант реалізації особами права, гарантованого п. 3 ч. 1 ст. 13 Закону № 3551-ХІІ, шляхом отримання один раз на два роки грошової компенсації замість путівки на санаторно-курортне лікування. Згідно із п. 2 Порядку виплати грошової компенсації вартості санаторно-курортного лікування деяким категоріям громадян, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2004 року № 785(далі - Порядок № 785), грошова компенсація виплачується особам з інвалідністю внаслідок війни та особам з інвалідністю, зазначеним у статті 62 Закону України «Про жертви нацистських переслідувань», за місцем їх обліку один раз на два роки з дня звернення із заявою про виділення путівки або виплату грошової компенсації за бажанням, якщо ці особи протягом двох років не одержували безоплатних санаторно-курортних путівок, незалежно від наявності медичного висновку про необхідність санаторно-курортного лікування або медичних протипоказань. Грошова компенсація виплачується у таких розмірах: -інвалідам I і II груп - 100 відсотків середньої вартості путівки; -інвалідам III групи - 75 відсотків середньої вартості путівки. У разі зміни групи інвалідності за період перебування інваліда на обліку грошова компенсація виплачується у розмірі відповідно до групи інвалідності, встановленої йому на дату виплати. Відповідно до п. 3 Порядку № 785 підставою для виплати грошової компенсації є такі документи: заява про виплату грошової компенсації; посвідчення особи, що підтверджує її належність до категорії громадян, зазначених у пункті 2 цього Порядку; облікові дані про одержання путівок та грошової компенсації. Пунктом 4 Порядку № 785 встановлено, що компенсація вартості самостійного санаторно-курортного лікування учасникам бойових дій, учасникам війни, особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, зазначеним у статтях 61, 63 і 64 Закону України «Про жертви нацистських переслідувань», та ветеранам праці відповідно до Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» виплачується за їх бажанням у розмірі вартості самостійного санаторно-курортного лікування на час проведення оздоровлення, але не більше ніж середня вартість санаторно-курортної путівки, визначена відповідно до пункту 7 цього Порядку. Згідно із п. 4-1 Порядку № 785 після отримання компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування особами, зазначеними у пункті 4 цього Порядку, період наступного їх перебування на обліку для забезпечення санаторно-курортним лікуванням або для отримання наступної компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування обчислюється з дня подання ними заяви та необхідних документів. Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 308/11674/16-а. За такого правового врегулювання колегія суддів приходить до висновку, що стягнення коштів з розрахункових рахунків відповідача для оплати вартості санаторно курортного лікування позивача, не передбачено жодним чинним на час виникнення спірних правовідносин, нормативно - правовим актом. Такі висновки суду апеляційної інстанції дають підстави констатувати, що ОСОБА_1 обрано невірний спосіб захисту своїх прав, а саме права на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни в частині позачергового забезпечення санаторно-курортного лікуванням. Враховуючи вищенаведені норми права та фактичні обставини справи, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про безпідставність позовної вимоги щодо визнання протиправною бездіяльності ДФС України стосовно невиконання п. 3 ч. 1 ст. 13 Закону № 3551-ХІІ щодо ненадання безоплатного позачергового щорічного забезпечення санаторно-курортним лікуванням, оскільки позивачем не було дотримано встановленого законодавством порядку для реалізації такого. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання протиправною бездіяльності ДФС України стосовно невиконання п. 3 ч. 1 ст. 13 Закону № 3551-ХІІ та стягнення з рахунків відповідача вартості санаторно-курортного оздоровлення позивача у 2017 році. Стосовно доводів апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права в частині не проголошення вступної та резолютивної частини судового рішення колегія суддів зазначає, що такі не знайшли свого підтвердження та були спростовані дослідженим під час судового розгляду в суді апеляційної інстанції журналу та звукозапису судового засідання, що містяться у матеріалах справи(а.с.152-153). Колегія суддів також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29). Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права. Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи. За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін. Керуючись ст. 243, ст. 287, ст. 308, ст. 310, п. 1 ч. 1 ст. 315, ст. 316, ч. 1 ст. 321, ст. 322, ст. 325, ст. 328 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 лютого 2020 року у справі № 308/9668/17 - залишити без змін. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України. Головуючий суддя О. Б. Заверуха судді О. О. Большакова В. В. Ніколін Повне судове рішення складено 06 жовтня 2020 року.