Постанова Шостий апеляційний адміністративний суд № 640/10497/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/10497/19 Головуючий у 1-й інстанції: Чудак О.М. судді - Пащенко К.С., Шейко Т.І. Суддя-доповідач: Василенко Я.М. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 вересня 2020 року м. Київ Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого Василенка Я.М., суддів Кузьменка В.В., Шурка О.І., за участю секретаря Шляги А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.06.2020 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Національного банку України, третя особа - акціонерне товариство «Акцент-Банк» про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, - В С Т А Н О В И В: ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив: - визнати протиправною бездіяльність Національного банку України, яка виразилась у відмові позивачу здійснити перевірку проведення акціонерним товариством «Акцент-Банк» банківських операцій за рахунками НОМЕР_1 та банківської платіжної картки «Універсальна» № НОМЕР_2, що призвело до порушення прав позивача на отримання достовірної інформації про правомірність проведених цим банком банківських операцій з позивачем, стан розрахунків за споживчим кредитом з АТ «Акцент-Банк»; - зобов`язати Національний банк України: а) перевірити чи укладало АТ «Акцент-Банк» з позивачем договори про споживче кредитування і про обслуговування банківської платіжної картки 15.06.2017; б) перевірити правомірність здійснення банківських операцій, в тому числі зняття 1152 грн. за рахунком банківської платіжної картки «Універсальна» НОМЕР_2 і № НОМЕР_1 , і надати зазначену інформацію позивачу; в) перевірити законність передачі АТ «Акцент-Банк» персональних даних позивача і право вимоги стягнення коштів з нього до товариства з обмеженою відповідальністю «ПрімоКолектор. Центр грошових вимог». Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.06.2020 у задоволенні позову відмовлено. Не погоджуючись з вказаним рішенням ОСОБА_1 звернувся із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників судового процесу, які з`явились у судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав. З матеріалів справи вбачається, що позивачем підписано анкету-заяву про приєднання до умов та правил надання банківських послуг в А-Банку (АТ «Акцент-Банк») (т. 1 а.с. 111), а також заяву-позичальника від 15.06.2017 №ANW1R9154130052667 (т. 1 а.с. 111а), відповідно до п.п. 5, 15 якої позивачу надано кредит на товар, а також позивач погодився, що ця заява разом із запропонованими АТ «Акцент-Банк» умовами та правилами, що розміщені на сайті www.a-bank.com.ua, тарифами складає між ним та банком кредитно-заставний договір. В подальшому, як стверджує позивач, у зв`язку з вимогами АТ «Акцент-Банк» сплатити отримані кошти, він звернувся до банку з заявою від 08.08.2018 (т. 1 а.с. 10), в якій просив надати письмову довідку про стан розрахунків за кредитним договором станом на 03.08.2018 та копію кредитного договору. Також, позивач звернувся з заявою від 25.10.2018 (т. 1 а.с. 11) до АТ «Акцент-Банк» та відповідача, в якій просив, зокрема, НБУ повідомити чи здійснював АТ «Акцент-Банк» споживче кредитування на підставі заяви позивача. За результатами розгляду вказаної заяви, відповідач листом від 09.11.2018 №20-0009/59889 (т. 1 а.с. 75) направив заяву до АТ «Акцент-Банк» та, керуючись статтею 57 Закону України «Про Національний банк України» та статтею 67 Закону України «Про банки та банківську діяльність» просив розглянути звернення і надати письмові пояснення заявнику з порушених питань, про що повідомив позивача. Поряд з цим, листом від 16.11.2018 №20.1.0.0.0/7-20181116/216 (т. 1 а.с. 13) АТ «Акцент-Банк» повідомив позивачу, що умовами договору не передбачено обв`язку банку надавати додаткові копії документів при надходженні запиту від клієнта. Під час укладання договору вся необхідна інформація щодо умов одержання картки, тарифів на обслуговування та правил користування карткою доведена до відома позивача у вигляді другого екземпляру договору. За необхідності отримання додаткової інформації, клієнти банку мають можливість ознайомитись з нею у будь-якому відділенні АТ «Акцент-Банк» або на офіційному сайті. Виписка за письмовим запитом клієнта на паперовому носії поштовим відправленням не надається. В наступному, позивач звернувся до АТ «Акцент-Банк» та НБУ з заявою від 21.12.2018 (т. 1 а.с. 12), в якій просив, зокрема, відповідача повідомити чи зобов`язаний АТ «Акцент-Банк» надати позивачу запитувані документи на підставі чинного законодавства. За результатами розгляду такої заяви, відповідач повідомив позивачу листом від 02.01.2019 №20-0010/80 (т. 1 а.с. 76), що усі питання, які виникають внаслідок укладених договорів, вирішуються сторонами, а у випадку недосягнення домовленості спори розглядаються у судовому порядку. Одночасно зазначено, що статтею 73 Закону України «Про банки та банківську діяльність» та Положенням про застосування Національним банком України заходів впливу не передбачено застосування НБУ заходів впливу на підставі звернень громадян та за порушення Банком законодавства про захист прав споживачів. Крім того, позивач звернувся до АТ «Акцент-Банк» та відповідача з заявою від 04.01.2019 (т. 1 а.с. 15), в якій просив, зокрема, НБУ повідомити чи зобов`язаний АТ «Акцент-Банк» надати позивачу запитувані документи на підставі чинного законодавства. За результатами розгляду названої заяви, відповідач листом від 17.01.2019 № 20-0007/2814 (т. 1 а.с. 77) повідомив позивачу, що листом від 02.01.2019 № 20-0010/80 вже надавав відповідь з порушеного питання та ще раз звернув увагу позивача, що усі питання, які виникають внаслідок укладених договорів, вирішуються сторонами, а у випадку недосягнення домовленості спори розглядаються у судовому порядку. 18.03.2019 позивач звернувся до відповідача з листом від 15.03.2019 (т. 1 а.с. 70-71), в якому, на підставі статей 66, 67 Закону України «Про банки та банківську діяльність», просив НБУ: а) перевірити чи укладало АТ «Акцент-Банк» з позивачем (можливо з іншими особами) договори про споживче кредитування і про обслуговування банківської платіжної картки 15.06.2017; б) повідомити, чи зобов`язаний АТ «Акцент-Банк» надати позивачу запитувані документи на підставі чинного законодавства; в) чи відповідає чинному законодавству положення пункту 1.1.8.8 Умов та правил надання банківських послуг АТ «Акцент-Банк» про те, що банк не надає інформацію (в тому числі виписки з операцій по рахунках та платіжних картках) у відповідь на запити клієнтів, отримані поштою з проханням надати інформацію, що може містити банківську таємницю на паперових носіях. Така інформація може бути розкрита особисто клієнту лише у відділенні банку. Виписка за письмовим запитом клієнта на паперовому носії поштовими відправленнями не надається. За результатами розгляду такого листа, НБУ листом від 21.03.2019 № 20-0007/15508 (т. 1 а.с. 78) повідомив позивачу, що листами від 02.01.2019 №20-0010/80 та від 17.01.2019 №20-0007/2814 вже надав відповідь з порушеного питання, а АТ «Акцент-Банк» надав відповідь позивачу листом від 16.11.2018 №20.1.0.0.0/7-20181116/216. Одночасно відповідач зазначив, що позивач може звернутися до суду, якщо вважає, що АТ «Акцент-Банк» порушив його права. Отже, вважаючи, що відповідач обмежився наданням письмових роз`яснень і фактично відмовився здійснити перевірку проведення банківських операцій в АТ «Акцент-Банк» за рахунками позивача, що і призвело до порушення прав позивача на отримання достовірної інформації про стан розрахунків за споживчим кредитом з АТ «Акцент Банк», позивач звернувся до суду першої інстанції з даним позовом. Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що позовні вимоги позивача є необґрунтованими, безпідставними та такими, що задоволенню не підлягають, оскільки позивачем не обґрунтовано належним чином наявність у нього порушеного права у публічно-правових відносинах з боку НБУ. Апелянт у своїй скарзі зазначає, що оскаржуване рішення прийнято судом першої інстанції з ненаданням належної оцінки нормам чинного законодавства, що призвело до прийняття невірного рішення. Зокрема, апелянт зазначає, що АТ «Акцент-Банк» внаслідок бездіяльності відповідача продовжує вимагати сплату коштів та неправомірно передав ТОВ «ПрімоКолектор. Центр грошових вимог» персональні дані позивача. Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. В той же час, завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. Обставини дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів має довести належними та допустимими доказами саме позивач. Частиною першою статті 5 КАС України встановлено право на звернення до суду і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в рішенні від 14.12.2011 №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту. Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами. Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 5 КАС України. За наведених положень закону, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 826/4406/16, від 26.06.2018 у справі № 802/1064/17-а, від 03.07.2018 у справі № 826/16634/16, від 12.09.2019 у справі № 826/18573/14, від 31.10.2019 у справі № 826/4802/17, від 07.11.2019 у справі № 826/1647/16. У свою чергу, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 826/4406/16. Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Слід також відмітити, що звернення до суду є способом захисту порушених суб`єктивних прав, а не способом відновлення законності та правопорядку у публічних правовідносинах. При цьому, як протиправну бездіяльність суб`єкта владних повноважень, за усталеною судовою практикою, слід розуміти зовнішню форму поведінки (діяння) органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи у нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Так, згідно з частинами 1 та 2 статті 55 Закону України «Про банки та банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Банк зобов`язаний докладати максимальних зусиль для уникнення конфлікту інтересів працівників банку і клієнтів, а також конфлікту інтересів клієнтів банку. Відповідно до змісту статті 71 названого Закону кожний банк є об`єктом інспекційної перевірки уповноваженими Національним банком України особами. Перевірки здійснюються з метою визначення рівня безпеки і стабільності операцій банку, достовірності звітності банку і дотримання банком законодавства України про банки і банківську діяльність, а також нормативно-правових актів Національного банку України. Національний банк України може прийняти рішення про проведення позапланової перевірки банку при наявності обґрунтованих підстав. Згідно з підпунктом 13 пункту 2 Положення про організацію та проведення інспекційних перевірок, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17.07.2001 №276 (у редакції постанови Правління Національного банку України від 28.12.2017 №145) та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15.08.2001 за №703/5894 (далі - Положення № 276), позапланова інспекційна перевірка - інспекційна перевірка, що проводиться за наявності обґрунтованих підстав відповідно до розпорядчого акта Національного банку. Відповідно до пункту 22 Положення № 276 Національний банк має право прийняти рішення про проведення позапланової інспекційної перевірки за наявності обґрунтованих підстав. Такими підставами, зокрема є: 1) виявлення під час здійснення безвиїзного нагляду суттєвого погіршення фінансового стану об`єкта перевірки; 2) наявність фактів, що можуть свідчити про здійснення об`єктом перевірки ризикової діяльності, що загрожує інтересам вкладників або інших кредиторів; 3) виявлення фактів подання Національному банку недостовірної інформації та/або звітності, фактів перекручення даних звітності; 4) зміна власника (власників) істотної участі в банку та/або голови ради, та/або голови правління банку; 5) набуття банком статусу спеціалізованого; 6) надходження повідомлення від банку про відкриття відокремленого підрозділу або виявлення факту початку діяльності відокремленого підрозділу банку без повідомлення про його відкриття; 7) наявність фактів, що можуть свідчити про здійснення банком діяльності без відповідних ліцензій і дозволів та/або здійснення відокремленим підрозділом банку виду діяльності без надання банком права на його здійснення; 8) надходження повідомлення від банку про початок нового виду діяльності або надання нового виду фінансових послуг (крім банківських) або виявлення фактів початку такої діяльності без повідомлення Національного банку; 9) звернення банку до Національного банку щодо отримання ліцензій або дозволів, передбачених законодавством України; 10) ненадання інформації, документів або їх копій за письмовим запитом Національного банку в установлені строки; 11) необхідність перевірки інформації, викладеної в запереченнях до довідки про перевірку; 12) необхідність перевірки виконання об`єктом перевірки заходів щодо усунення недоліків і порушень, установлених за результатами безвиїзного банківського нагляду та інспекційної перевірки; 13) віднесення банку до категорії проблемних; 14) надходження інформації від Фонду гарантування про виявлені порушення банком вимог банківського законодавства України; 15) надходження повідомлення від Фонду гарантування про необхідність проведення інспекційної перевірки неплатоспроможного/перехідного банку у зв`язку з необхідністю підтвердження приведення його діяльності у відповідність до вимог банківського законодавства України щодо дотримання нормативів капіталу та ліквідності; 16) у випадках, передбачених нормативно-правовими актами Національного банку; 17) необхідність перевірки виконання банком установлених Національним банком вимог та/або обмежень. З аналізу змісту вказаних норм вбачається, що до компетенції відповідача як суб`єкта владних повноважень не віднесено проведення позапланової інспекційної перевірки на підставі звернення фізичної особи, у тому числі з приводу питань, які виникають внаслідок укладеного договору кредиту стосовно проведення банківських операцій за певними рахунками та банківською платіжною карткою. При цьому, необхідно зауважити, що чинним законодавством України передбачено відповідні процедури захисту прав відповідних суб`єктів, в тому числі фізичних осіб, в тих правовідносинах, у яких виникають спірні питання. За таких умов, обраний позивачем спосіб захисту своїх прав у вигляді зазначеного листування з відповідачем не відповідає законодавчо визначеним процедурам захисту його прав. Таким чином, захист порушених прав позивача можливий шляхом звернення до відповідного суду з позовом до АТ «Акцент-Банк», яким неправомірно, на думку позивача, не надано запитуваних документів. А у випадку, якщо позивач переконаний, що договір про споживче кредитування ним не укладався, він не позбавлений права його оспорити. Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції що позивачем не обґрунтовано належним чином наявність у нього порушеного права у публічно-правових відносинах з боку НБУ шляхом нездійснення вказаної перевірки, у зв`язку з чим правових підстав задоволення позовних вимог немає. При цьому, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позову та вважає, що судом першої інстанції повно встановлено фактичні обставини справи, правильно визначено норми матеріального і процесуального права, які підлягають застосуванню, з дотриманням вимог ст. 159 КАС України. Також, судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд. Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийняв законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції. Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Керуючись ст.ст. 243, 244, 250, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.06.2020 - без змін. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328-331 Кодексу адміністративного судочинства України. Головуючий: Василенко Я.М. Судді: Кузьменко В.В. Шурко О.І. Повний текст постанови виготовлений 30.09.2020.