Постанова 4855 № 640/9749/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/9749/19 Суддя першої інстанції: Пащенко К.С. ПОСТАНОВА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 29 вересня 2020 року м. Київ Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого судді - Пилипенко О.Є. суддів - Глущенко Я.Б., Собківа Я.М., при секретарі - Кузик О.С., розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у м. Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 квітня 2020 року у справі за адміністративним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, В С Т А Н О В И Л А : У червні 2019 року позивач - фізична особа - підприємець ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, в якому просила: - визнати протиправною та скасувати вимогу ГУ ДФС у м. Києві про сплату боргу (недоїмки) від 15 травня 2019 року № Ф-262201-17 на суму 39 298,35 грн. Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 квітня 2020 року адміністративний позов задоволено частково. Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить суд апеляційної інстанції скасувати оскаржувану постанову суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення було неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, порушено норми матеріального та процесуального права. 18 серпня 2020 року, відповідно до штампу вхідної кореспонденції суду Вх.№ 29734, позивачем подано відзив на апеляційну скаргу, відповідно до змісту якого, ФОП ОСОБА_1 повність заперечує проти задоволення вимог апеляційної скарги, вважає її необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню. Колегія суддів звертає увагу, що апеляційну скаргу в межах спірних правовідносин подає Головне управління ДПС у м. Києві, в той час як відповідачем у справі є Головне управління ДФС у м. Києві, у зв`язку з чим колегія суддів приходить до висновку про необхідність заміни сторони у справі правонаступником, з огляду на наступне. Відповідно до ч.1 ст. 52 КАС України у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії судового процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов`язкові для особи, яку він замінив. За приписами ст. 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Відповідно до п. 6 Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.10.2011 року № 1074, дія якого поширюється, в тому числі, і на територіальні органи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, права та обов`язки органів виконавчої влади переходять у разі приєднання одного або кількох органів виконавчої влади до іншого органу виконавчої влади - до органу виконавчої влади, до якого приєднано один або кілька органів виконавчої влади. Відповідно до п.12 постанови КМ України від 20.10.2011 року № 1074 орган виконавчої влади, утворений в результаті реорганізації, здійснює повноваження та виконує функції у визначених Кабінетом Міністрів України сферах компетенції з дня набрання чинності Актом Кабінету Міністрів України щодо можливості забезпечення здійснення таким органом повноважень та виконання функцій органу виконавчої влади, що припиняється. Розпорядженням КМ України від 21.08.2019 року № 682-р вирішено про можливість забезпечення Державною податковою службою покладених на неї постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.2019 року № 227 «Про затвердження положень про Державну податкову службу України та Державну митну службу України» функцій і повноважень Державної фіскальної служби, що припиняється, з реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та законодавства з інших питань, контроль за дотриманням якого покладеного на Державну податкову службу. Враховуючи викладене, колегія суддів вважає за можливе замінити Головне управління Державної фіскальної служби в м. Києві правонаступником - Головним управлінням Державної податкової служби в м. Києві. Відповідно до ч.ч.1, 2, 3 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. У відповідності до ст.. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Приймаючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що Головне управління Державної фіскальної служби у м. Києві, як суб`єкт владних повноважень, не надав суду доказів правомірності нарахування фізичній особі - підприємцю ОСОБА_1 єдиного внеску як фізичній особі, яка здійснює незалежну професійну діяльність (як арбітражному керуючому) на загальну суму 21 030, 90 грн. Колегія суддів вважає вказаний висновок суду першої інстанції обґрунтованим, з огляду на наступне. Як встановлено судом та вбачається з наявних матеріалів справи, 15.05.2019 року Головним управлінням ДФС у м. Києві було оформлено вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-262201-17, якою позивача повідомлено, що станом на 30.04.2019 року у неї обліковується заборгованість із сплати єдиного внеску в розмірі 39 298,35 грн. Не погоджуючись із такою вимогою, ФОП ОСОБА_1 звернулася до контролюючого органу із заявою про приведення ІКП по єдиному внеску у відповідність. Розглянувши вказане звернення, відповідач надіслав позивачу лист (вих. № 40220/Ю/26-15-13-13-10 від 25.03.2019 року), в якому повідомив, що ІКП не потребує коригування, зайві нарахування відсутні. Не погоджуючись із вимогою Головного управління ДФС у м. Києві № Ф-262201-17 від 15.05.2019 року, позивач звернулася із відповідним позовом до суду. Відповідно до ч.5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Частиною 3 ст. 291 КАС України передбачено, що при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи. Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції, доводам апелянта та враховуючи правові висновки Верховного Суду у зразковій справі, колегія суддів зазначає наступне. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску, умови та порядок нарахування і сплати, повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначає Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (надалі - Закон № 2464). Згідно із п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464 єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок, ЄСВ) - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування. Відповідно до п. п. 1, 4, 5 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464 платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, зокрема ті, які використовують працю інших осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством про працю, чи за цивільно-правовим договором (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців); фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування; особи, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності. З матеріалів справи вбачається, що позивач 08.04.2009 року зареєстрована як фізична особа-підприємець з видами економічної діяльності за КВЕД 69.10 «Діяльність у сфері права» та КВЕД 70.22 «Консультування з питань комерційної діяльності й керування». Базою нарахування єдиного внеску для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, є сума, що визначається такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону України № 2464). Законом України № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» внесено зміни до Закону № 2464, які набули чинності з 01.01.2017 р., зокрема, у першому реченні абзацу другого п. 2 частини першої ст. 7 слова «має право самостійно» замінено словом «зобов`язаний». Тобто, починаючи з 01.01.2017 року, якщо платником єдиного внеску - фізичною особою-підприємцем не отримано дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої Законом № 2464. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (абзац другий п. 2 ч. 1 ст. 7 Закону № 2464). Відповідно до норм ч. 5 ст. 8 Закону № 2464 єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску. Але, як зазначалось вище, сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. Платники єдиного внеску зобов`язані своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок (п. 1 ч. 2 ст. 6 Закону № 2464). Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника (ч. 12 ст. 9 Закону № 2464). Отже, з наведеного вбачається, що починаючи з 01.01.2017 року, якщо фізичні особи-підприємці не отримують дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року від підприємницької діяльності, вони зобов`язані визначити базу нарахування єдиного внеску. Сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску. Пунктом 5 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464 передбачено, що мінімальний страховий внесок - це сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця. Враховуючи, що Законом України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» розмір мінімальної заробітної плати на весь 2017 рік становить 3 200,00 грн. - розмір мінімального страхового внеску в 2017 році дорівнює 704,00 грн. В свою чергу, Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік» встановлено розмір мінімальної заробітної плати на рівні 3723,00 грн., а отже розмір мінімального страхового внеску в 2018 році дорівнює 819,06 грн. Законом України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» встановлено розмір мінімальної заробітної плати на рівні 4173,00 грн., а отже розмір мінімального страхового внеску в 2018 році дорівнює 918,06 грн. Таким чином, з наведеного вбачається, що фізична особа-підприємець має нараховувати єдиний внесок за себе у розмірі, не меншому ніж 704,00 грн. на місяць в 2017 році, у розмірі, не меншому ніж 806,19 грн. на місяць - в 2018 році, та у розмірі, не меншому ніж 918,06 грн. на місяць - в 2019 році, навіть якщо доходу від підприємницької діяльності протягом всього року (або окремих його місяців) фізичною особою-підприємцем отримано не було. Частиною 8 ст. 9 Закону № 2464 встановлено, що платники єдиного внеску - фізичні особи-підприємці зобов`язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок. Натомість, в матеріалах справи відсутні, а позивачем не надані докази того, що нею був сплачений єдиний соціальний внесок за 2017 та 2018 роки. Відповідно до ч.ч. 2-4 ст. 25 Закону № 2464 у разі виявлення своєчасно не сплачених сум страхових внесків платники єдиного внеску зобов`язані самостійно обчислити ці внески і сплатити їх з нарахуванням пені в порядку і розмірах, визначених цією статтею. Суми недоїмки стягуються з нарахуванням пені та застосуванням штрафів. Орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату. Вимога про сплату недоїмки є виконавчим документом. Платник єдиного внеску зобов`язаний протягом десяти календарних днів з дня надходження вимоги про сплату недоїмки сплатити суми недоїмки та штрафів разом з нарахованою пенею. У разі незгоди з розрахунком суми недоїмки платник єдиного внеску узгоджує її з органом доходів і зборів шляхом оскарження вимоги про сплату єдиного внеску в адміністративному або судовому порядку. З урахуванням викладеного, фіскальним органом правомірно винесено вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-262201-17 від 15.05.2019 року в частині нарахування позивачеві єдиного внеску як фізичній особі-підприємцю на загальну суму 18 276,72 грн., з яких: 8 448,00 грн. - за 2017 рік, 2 457,18 - за 1 квартал 2018 року, 2 457,18 - за 2 квартал 2018 року, 2 457,18 - за 3 квартал 2018 року, 2 457,18 - за 4 квартал 2018 року. Стосовно нарахування позивачеві єдиного внеску як фізичній особі, яка здійснює незалежну професійну діяльність (як арбітражному керуючому) на загальну суму 21 030,90 грн., в т.ч. : 8 448,00 грн. - за 2017 рік, 2 457,18 - за 1 квартал 2018 року, 2 457,18 - за 2 квартал 2018 року, 2 457,18 - за 3 квартал 2018 року, 2 457,18 - за 4 квартал 2018 року, 2 754,18 грн. - за 1 квартал 2019 року, варто зазначити наступне. Відповідно до п.п. 14.1.226 п.14.1 ст. 14 ПК України, самозайнята особа - це платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб. Згідно із п.п. 63.1, 63.2 ст. 63 ПК України, облік платників податків ведеться з метою створення умов для здійснення контролюючими органами контролю за правильністю нарахування, своєчасністю і повнотою сплати податків, нарахованих фінансових санкцій, дотримання податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Взяттю на облік або реєстрації у контролюючих органах підлягають всі платники податків. Взяття на облік у контролюючих органах юридичних осіб, їх відокремлених підрозділів, а також самозайнятих осіб здійснюється незалежно від наявності обов`язку щодо сплати того або іншого податку та збору. Пунктом 63.5 ст.63 ПК України визначено, що всі фізичні особи - платники податків та зборів реєструються у контролюючих органах шляхом включення відомостей про них до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків у порядку, визначеному цим Кодексом. Фізичні особи-підприємці та особи, які мають намір провадити незалежну професійну діяльність, підлягають взяттю на облік як самозайняті особи у контролюючих органах згідно з цим Кодексом. Відповідно до п. 65.2 ст. 65 ПК України, облік самозайнятих осіб здійснюється шляхом внесення до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків (далі - Державний реєстр) записів про державну реєстрацію або припинення підприємницької діяльності, незалежної професійної діяльності, перереєстрацію, постановку на облік, зняття з обліку, внесення змін стосовно самозайнятої особи, а також вчинення інших дій, які передбачені Порядком обліку платників податків, зборів. Згідно із пп. 65.4.4 п. 65.4 ст. 65 ПК України, контролюючий орган відмовляє в розгляді документів, поданих для взяття на облік особи, яка здійснює незалежну професійну діяльність, у разі коли фізична особа вже взята на облік як самозайнята особа. Відповідно до положень ч. 4 п. 6.7 Розділу VI Порядку обліку платників податків і зборів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 09.12.2011 № 1588, якщо фізична особа зареєстрована як підприємець та при цьому така особа провадить незалежну професійну діяльність, така фізична особа обліковується у контролюючих органах як фізична особа - підприємець з ознакою провадження незалежної професійної діяльності. У такому разі фізична особа зобов`язана подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) або через уповноважену особу до контролюючого органу за місцем свого постійного проживання заяву за формою № 5-ОПП з позначкою «Зміни» та копію документа, що підтверджує право фізичної особи на провадження незалежної професійної діяльності. Відповідно до положень п. 178.1, п. 178.2 ст. 178 ПК України особи, які мають намір здійснювати незалежну професійну діяльність, зобов`язані стати на облік у контролюючих органах за місцем свого постійного проживання як самозайняті особи та отримати довідку про взяття на облік згідно із статтею 65 цього Кодексу. Доходи громадян, отримані протягом календарного року від провадження незалежної професійної діяльності, оподатковуються за ставкою, визначеною пунктом 167.1 статті 167 цього Кодексу. Таким чином з наведеного вбачається, що ПК України передбачає обов`язок самозайнятих осіб стати на облік у контролюючому органі. При цьому, такий обов`язок передбачено у разі, коли особа здійснює підприємницьку діяльність, а також у разі, коли особа здійснює незалежну професійну діяльність. Тобто, якщо особа взята на облік як самозайнята особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, вона не повинна повторно ставати на облік та подавати документи як особа, яка здійснює незалежну професійну діяльність. Таким чином, суд вважає, що із системного аналізу положень чинного законодавства вбачається, що діяльність арбітражного керуючого підпадає під визначення незалежної професійної діяльності, а доходи, отримані від здійснення такої діяльності підлягають оподаткування згідно із ст.178 ПК України лише у випадку, якщо така особа не зареєстрована як фізична особа-підприємець відповідно до вимог законодавства. Слід зауважити, що позивач здійснюючи підприємницьку діяльність за кодом КВЕД 69.10 «Діяльність у сфері права», КВЕД 70.22 «Консультування з питань комерційної діяльності й керування» та здійснюючи діяльність як арбітражний керуючий займається одним і тим же видом підприємницької діяльності і у неї не виникає обов`язку подання звітності як особи, що провадить незалежну професійну діяльність, адже у такому випадку буде мати місце подвійний облік ідентичної господарської діяльності, а відповідно і подвійне оподаткування, що суперечить принципам податкового законодавства. Відповідно до матеріалів справи, ОСОБА_1 перебуває на податковому обліку як фізична особа-підприємець з 07.04.2009 року, та має ознаку незалежної професійної діяльності. Відтак, на переконання колегії суддів, донарахування позивачу ЄСВ як фізичній особі, яка здійснює незалежну професійну діяльність (як арбітражному керуючому) на загальну суму 21 030,90 грн. є протиправним. Порядок формування та подання страхувальниками звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затверджений наказом Міністерства фінансів України від 14.05.2015 р. № 435 (далі - Порядок № 435), визначає процедуру, форму, строки подання звіту щодо сум нарахованого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування до Державної фіскальної служби України, яка є центральним органом виконавчої влади, який реалізує, зокрема, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування законодавства з питань сплати єдиного внеску, її територіальних органів. Відповідно до п.19 розділу IV Порядку № 435, особи, які провадять незалежну професійну діяльність, отримують дохід від цієї діяльності та одночасно є фізичними особами-підприємцями, формують та подають до органів доходів і зборів окремі Звіти відповідно до виду діяльності та обраної системи оподаткування. Пунктом 16 розділу IV «Формування звіту» Порядку № 435 передбачено, що фізичні особи-підприємці, які мають ознаку незалежної професійної діяльності, формують та подають до органів доходів і зборів окремі Звіти (додаток 5). Відповідно до частини третьої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України, в разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України. Положення пункту 16 розділу IV «Формування звіту» Порядку № 435 відсилають до додатка 5 «Звіт про суми нарахованого доходу застрахованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску», розділом 6 якого визначені типи платника, серед яких окремо зазначено ФО - на загальній системі оподаткування, ФО - на спрощеній системі оподаткування, особу, яка провадить незалежну професійну діяльність, членів фермерського господарства. Визначення окремого типу платника «фізичної особи-підприємця, яка має ознаку незалежної професійної діяльності» формою звіту не передбачено. Отже, приписи пункту 16 Порядку № 435 про обов`язок формування та подання звіту фізичною особою-підприємцем, яка має ознаку незалежної професійної діяльності, не відповідають положенням пунктів 4 та 5 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464. Особи, визначені цими пунктами, є окремими платниками єдиного внеску з певними особливостями їх обліку, різною базою нарахування єдиного внеску та порядку його сплати, а тому поєднання нормотворцем двох різних статусів платників єдиного внеску на рівні підзаконного нормативно-правового акта призводить до невідповідності норм Порядку положенням Закону. Як наголошено в зразковій справі Верховним Судом, на даний час наявна колізія між приписами нормативно-правових актів різної юридичної сили - невідповідність між приписами закону та положеннями підзаконного нормативно-правового акта. За правилом колізійного принципу "lex superior derogate legi interior" нормативний акт вищої юридичної сили має пріоритет над нормативним актом нижчої юридичної сили. Отже, потрібно резюмувати, що положення закону за своєю юридичною силою превалюють над нормами підзаконних нормативно-правових актів. Відповідно визначення спеціального «змішаного» правового статусу на рівні підзаконного нормативного-правового акта (Порядку), з огляду на невідповідність положенням закону, є неправомірним, а тому не повинно братися до уваги в аспекті правозастосовної діяльності. Враховуючи зазначене, статус фізичної особи-підприємця з ознакою провадження незалежної професійної діяльності та, як наслідок, порядок обліку та сплати єдиного внеску такою особою, Закон №2464 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) не передбачає. Частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» визначає, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено про те, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (Spacek, s.r.o. v. The Czech Republic №26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96). Аналізуючи поняття «якість закону» Європейський суд з прав людини у пункті 111 рішення у справі «Солдатенко проти України» (заява № 2440/07) зробив висновок, що це поняття, вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права, означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість обмеження прав особи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні - для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля. Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини закон має відповідати якісним вимогам, насамперед вимогам «доступності», «передбачуваності» та «зрозумілості»; громадянин повинен мати змогу отримати адекватну інформацію за обставин застосування правових норм у конкретному випадку; норма не може розглядатися як «закон», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку; громадянин повинен мати можливість - у разі необхідності за належної правової допомоги - передбачити, наскільки це розумно за конкретних обставин, наслідки, до яких може призвести певна дія; у внутрішньому праві повинні існувати загороджувальні заходи від довільного втручання влади в здійснення громадянами своїх прав (рішення у справах «Сєрков проти України», заява №39766/05, пункт 51; «Редакція газети «Правоє дело» та Штекель проти України», заява №33014/05, пункт 51, 52; «Свято-Михайлівська Парафія проти України», заява №77703/01, пункт 115; «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» («Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom»), заява №18139/91, пункт 37; «Санді Таймс» проти Об`єднаного Королівства» (№1) («SundayTimes v. The United Kingdom (№ 1)»), серія А, №30, пункти 48-49; «Мелоун проти Об`єднаного Королівства» («Malone v. The United Kingdom»), серія А, №82, пункт 66); «Маргарета і Роджер Андерссон проти Швеції» («Margareta and Roger Andersson v. Sweden»), серія А, № 226-А, п. 75; «Круслен проти Франції» («Kruslin v. France»), №11801/85, п. 27; «Ювіг проти Франції» («Huvig v. France»), серія А №176-В, пункт 26; «Аманн проти Швейцарії» («Amann v. Switzerland»), заява № 27798/95, пункт 56). Одним із суттєвих елементів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності. Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання), частково збігається з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону). У пунктах 70-71 рішення у справі «Рисовський проти України» (заява №29979/04) Європейський Суд з прав людини, аналізуючи відповідність мотивування Конвенції, підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування», зазначивши, що цей принцип передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії» («Beyeler v. Italy»), заява № 33202/96, пункт 120, «Онер`їлдіз проти Туреччини» («Oneryildiz v. Turkey»), заява №48939/99, пункт 128, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» («Megadat.com S.r.l. v. Moldova»), №21151/04, пункт 72, «Москаль проти Польщі» («Moskal v. Poland»), заява № 10373/05, пункту 51). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» («Lelas v. Croatia»), заява №55555/08, пункт 74, «Тошкуце та інші проти Румунії» («Toscuta and Others v. Romania»), заява № 36900/03, пункт 37) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. згадані вище рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» («Oneryildiz v. Turkey»), пункт 128, та «Беєлер проти Італії» («Beyeler v. Italy»), пункт 119). Отже, контролюючий орган, дотримуючись принципів законності та належного врядування як суттєвих елементів принципу верховенства права, повинен був врахувати, що хоча процедура щодо обліку платника єдиного внеску була встановлена нормативно-правовим актом, однак у частині визначення типів (видів) платників єдиного соціального внеску не відповідала Закону №2464, тому немає підстав вважати, що дії органу, який використовував таку процедуру відповідали принципам належного врядування, оскільки надано перевагу приписам не Закону, а нормативно-правовому акту, нижчому за ієрархією. Оскільки йшлося про майновий інтерес, то контролюючий орган повинен був діяти у належний спосіб (у цьому випадку з урахуванням приписів Закону №2464, де не передбачено такого платника єдиного внеску, як фізична особа-підприємець з ознакою провадження незалежної професійної діяльності) та з урахуванням послідовності дій (способів) у частині взяття на облік платника єдиного внеску з внесенням відповідних відомостей до реєстру застрахованих осіб (зміни таких) та застосовувати ті процедури, які б вказували на ясність дій. Вказана правова позиція викладена в рішенні Верховного суду у складі колегії Касаційного адміністративного суду від 02.09.2019 року по зразковій справі № 520/3939/19 (адміністративне провадження № Пз/9901/10/19), залишеною без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції було правильно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, правильно застосовано норми матеріального та процесуального права. У зв`язку з цим суд вважає необхідним апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у м. Києві - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 квітня 2020 року - без змін. Керуючись ст..ст. 241, 242, 311, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів П О С Т А Н О В И Л А: Апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у м. Києві - залишити без задоволення. Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 13 квітня 2020 року - без змін. Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Головуючий суддя: О.Є.Пилипенко Суддя: Я.Б.Глущенко Я.М.Собків Повний текст виготовлено 29 вересня 2020 року.