Постанова 4818 № 643/16192/19

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А Іменем України 29 вересня 2020 року м. Харків справа № 643/16192/19 провадження № 22-ц/818/3440/20 Харківський апеляційний суд у складі: Головуючого: Маміної О.В. суддів: Пилипчук Н.П., Тичкової О.Ю., за участю секретаря: Сізонової О.О. учасники справи: позивач - ОСОБА_1 , відповідач - ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житлом за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Московського районного суду міста Харкова від 26 березня 2020 року, постановлене під головуванням судді Букреєвої І.А., в залі суду в місті Харкові, - в с т а н о в и в: У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житлом та зняття з реєстрації. Заочним рішенням Московського районного суду міста Харкова від 26 березня 2020 року у задоволенні позову відмовлено. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги у повному обсязі. Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; вказує, що матеріали справи містять достатньо доказів на підтвердження того, що відповідач не проживає за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 зазначає, що шлюб між нею та відповідачем розірваний 11 травня 2011 року, тому ОСОБА_2 втратив статус члена сім`ї власника вказаної квартири. Крім того 21 лютого 2015 року відповідачем зареєстровано шлюб з ОСОБА_3 , у них народилася донька. Позивачка вважає, що її право власності підлягає захисту відповідно до вимог ст. 391 ЦК України. Відзиву на апеляційну скаргу не надано. Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ч. 1 ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного. Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних доказів того, що вона є власником квартири АДРЕСА_2 . Крім того не доведено факту непроживання відповідача з 2011 року за вказаною адресою. Відсутні підстави вважати, що ОСОБА_2 втратив інтерес до спірної квартири. Проте такі висновки суду першої інстанції не відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи. Судом встановлено, що позивачка є власником квартири АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 19.01.2000 року (а.с.4-5). Сторони - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 24 червня 2000 року перебували у зареєстрованому шлюбі. Заочним рішенням Московського районного суду м.Харкова від 11 травня 2011 року шлюб між сторонами розірвано (а.с.6). Згідно довідки від 23.09.2019 року про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні за адресою: АДРЕСА_1 , за вказаною адресою зареєстровані наступні особи: ОСОБА_1 з 09 березня 1988 року, ОСОБА_2 з 31 січня 2001 року та ОСОБА_4 з 23 серпня 2002 року (а.с.7, 9, 13). Як на підставу позовних вимог, ОСОБА_1 посилалася на те, що відповідач з 2011 року фактично не проживає у квартирі АДРЕСА_2 , проте залишається зареєстрованим в ній. При цьому комунальні послуги не сплачує, в утриманні житла участі не приймає, особистих речей в квартирі не має. В 2015 році ОСОБА_2 зареєстрував новий шлюб, нове місце його проживання їй невідоме. ОСОБА_1 вказує, що факт реєстрації відповідача у належній їй квартирі порушує її права , як власника; вона позбавлена можливості оформити субсидію. У зв`язку з цим позивачка просила суд визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 та примусово зняти його з реєстраційного обліку в її квартирі. Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло. Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до закону №475/97-ВР від 17 липня 1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 1, 2, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Статтею 150 ЖК УРСР передбачено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Статтею 317 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Згідно з ст.319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Відповідно до ч.1 ст.405 ЦК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Підстави втрати членом сім`ї власника житла права користування цим житлом передбачені ч.2 ст.405 ЦК України, згідно з якою член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, ч.1 ст.405 ЦК України). Положення глави 32 Цивільного Кодексу визначають поняття сервітуту як права обмеженого користування чужою нерухомістю, не пов`язаного з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна. Сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту (частина перша статті 406 ЦК України). Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Матеріали справи свідчать про те, що позивачка є власником квартири АДРЕСА_2 , до якої вселився відповідач в якості члена сім`ї і набув право користування нею, яке по суті є сервітутом. ОСОБА_2 є колишнім чоловіком позивачки. Заочним рішенням Московського районного суду м.Харкова від 11 травня 2011 року шлюб між сторонами розірвано (а.с.6). З копії паспорта ОСОБА_2 (а.с.11-13) убачається, що 21.02.2015 року відповідач зареєстрував шлюб з іншою особою. Відповідно до ст. 3 СК України відповідач наразі не є членом сім`ї ОСОБА_1 . При цьому ОСОБА_2 зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2 , власником якої є позивачка. Наразі обставини, на підставі яких відповідач був зареєстрований в квартиру за вищевказаною адресою, змінилися. Відповідач хоча і зареєстрований у квартирі, яка належить на праві власності позивачці, однак, він не пов`язаний з останньою спільним побутом. Фактично у квартирі не проживає. З 2015 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з іншою особою. Тому його право на користування чужим майном може бути припинено на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України. Аналогічний по суті висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2017 року в справі № 734/387/15-ц, що користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до положень частини другої статті 406 ЦК України, Верховним Судом у складі колегії суддів Другої цивільної палати Касаційного цивільного суду у постановах від 16 січня 2019 року в справі № 243/7004/17-ц (провадження № 61-25371св18), від 16 жовтня 2019 року у справі 243/9627/16-ц (провадження № 61-34009св18), від 23 жовтня 2019 року у справі № 766/12748/16-ц (провадження № 61-31405св18). Позивачка є власником квартири і, як власник цього майна, надавала право відповідачу користуватись ним. Наразі відповідач спільним побутом із позивачкою не пов`язаний, тобто припинені обставини, які були підставою для сервітутних відносин. Тому право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України. Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Колегія суддів вважає, що наявні підстави для визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 . Разом з тим вимоги позивачки про примусове зняття відповідача з реєстраційного обліку в її квартирі задоволенню не підлягають, з огляду на таке. Статтею 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» установлено, що зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семі днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть. Вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства. Разом з тим зняття з реєстраційного обліку у місті Харкові здійснюється відповідним органом, а саме: Департаментом реєстрації Харківської міської ради. Оскільки Департамент реєстрації Харківської міської ради не залучено до участі у справі у якості відповідача, колегія суддів відмовляє у позові в частині вимог про зняття відповідача з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1 . При цьому колегія суддів наголошує, що рішення суду щодо визнання відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою є відповідною правовою підставою для зняття його з реєстраційного обліку та додаткового застереження не потребує. Доводи апеляційної скарги спростовують висновки суду першої інстанції. Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що заочне рішення Московського районного суду міста Харкова від 26 березня 2020 року слід скасувати. Позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню. ОСОБА_2 слід визнати таким, що втратив право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 . В іншій частині позов слід залишити без задоволення. Відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України, наявні підстави для стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судового збору у розмірі 1925,50 грн., з яких: 768,40 грн. - сплачений при подачі позову (а.с.3) та 1 157,10 грн. - сплачених при подачі апеляційної скарги (а.с.53). Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, - п о с т а н о в и в: Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково. Заочне рішення Московського районного суду міста Харкова від 26 березня 2020 року - скасувати та ухвалити нове. Позов ОСОБА_1 - задовольнити частково. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 . В іншій частині позов залишити без задоволення. Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1925,50 грн. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України. Головуючий: О.В. Маміна Судді: Н.П. Пилипчук О.Ю. Тичкова Повне судове рішення виготовлено 29.09.2020 року.