Постанова КЦС ВС № 522/17472/15-ц

Постанова Іменем України 16 вересня 2020 року м. Київ справа № 522/17472/15-ц провадження № 61-23088св19 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Кузнєцова В. О., суддів: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Стрільчука В. А., Тітова М. Ю., учасники справи: позивач - акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління акціонерного товариства «Ощадбанк», відповідач - ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах і в інтересах малолітньої ОСОБА_2 , треті особи: орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, Центр надання адміністративних послуг Одеської міської ради, розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління акціонерного товариства «Ощадбанк» на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 21 червня 2017 року в складі судді Чернявської Л. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року в складі колегії суддів: Черевка П. М., Дрішлюка А. І., Громіка Р. Д., ВСТАНОВИВ:

Описова частина. Короткий зміст позовних вимог У серпні 2015 року акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» (далі - АТ «Ощадбанк») в особі філії - Одеського обласного управління АТ «Ощадбанк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах і в інтересах малолітньої ОСОБА_2 , треті особи: орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, Центр надання адміністративних послуг Одеської міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення та зняття з реєстраційного обліку. Позовні вимоги мотивовано тим, що 07 червня 2006 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір про іпотечний кредит № 600, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 60 000,00 дол. США зі сплатою 11,5 процентів річних строком до 07 червня 2026 року. У якості забезпечення виконання зобов`язань по кредитному договору, між сторонами цього ж дня, 07 червня 2006 року, укладено договір іпотеки, згідно якого банку передано в іпотеку нерухоме майно, а саме: двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 71,7 кв. м, житловою 26,3 кв. м. Предмет іпотеки належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крицькою Н. В. за Р№ 4419 від 07 червня 2006 року, зареєстрованого в Одеському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості за Р№ 5862880, номер запису 205 в книзі 604пр-168. Також позивач вказував, що пунктом 1.2. кредитного договору передбачено, що грошові кошти надаються на придбання квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . У зв`язку із неналежним виконанням відповідачем умов кредитного договору станом на 01 серпня 2015 року утворилась заборгованість у розмірі 136 876,65 дол. США та 12 241,83 грн. У жовтні 2016 року позивач звернувся до суду із заявою про зміну предмету позову, відповідно до якої просив звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, та виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 зі зняттям з реєстраційного обліку в Центрі надання адміністративних послуг Одеської міської ради до квартири АДРЕСА_3 . Короткий зміст рішення суду першої інстанції Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 21 червня 2017 року позовні вимоги задоволено. В рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 перед АТ «Ощадбанк» в особі Філії - Одеського обласного управління AT «Ощадбанк» за договором про іпотечний кредит № 600 від 07 червня 2006 року у розмірі 136 876,65 дол. США та 12 241,83 грн, з яких: прострочений основний борг - 54 000,00 дол. США; прострочені проценти за користування кредитом - 41 564,88 дол. США; прострочена комісійна винагорода за супроводження кредиту - 8 800,00 грн; пеня за прострочений основний борг - 22 182,90 дол. США; пеня за прострочені проценти - 15 953,94 дол. США; пеня за прострочену комісійну винагороду - 3 441,83 грн; 3% річних за несвоєчасне погашення кредиту - 3 174,93 дол. США, звернено стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 07 червня 2006 року за реєстровим № 4222, а саме на: двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , площею 71,7 кв. м, житловою 26,3 кв. м, що належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крицькою Н. В. за Р№ 4419 від 07 червня 2006 року, зареєстрованого в Одеському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості Р№ 5862880, номер запису 205 в книзі 604пр-168 шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Виселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 зі зняттям з реєстраційного обліку в Центрі надання адміністративних послуг Одеської міської ради до квартири АДРЕСА_3 . Вирішено питання про розподіл судових витрат. Суд першої інстанції, задовольняючи позов, виходив з того, що у зв`язку з невиконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за кредитним договором, наявні підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки. Також врахувавши, що кредитні кошти надавалися на придбання саме предмету іпотеки, суд дійшов висновку про виселення осіб, які проживають в спірній квартирі. Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції Постановою Одеського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_2 та представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 - задоволено частково. Заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 21 червня 2017 року скасовано в частині виселення ОСОБА_1 та реєстрації в Центрі надання адміністративних послуг Одеської міської ради до квартири за адресою: АДРЕСА_3 ;виселення ОСОБА_2 та реєстрації в Центрі надання адміністративних послуг Одеської міської ради до квартири за адресою: АДРЕСА_3 .В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про виселення, виходив з того, що законними власниками квартири за адресою: АДРЕСА_3 , до якої виселили відповідачів, є ОСОБА_1 та ОСОБА_4 в рівних частках, які з відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у родинних стосунках не перебувають. За відсутності належних доказів наявності у власності відповідача квартири за адресою АДРЕСА_3 , суд першої інстанції ухвалив рішення, яким вирішив питання щодо прав та обов`язків дійсного власника квартири. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів У грудні 2019 року АТ «Ощадбанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій в частині вимог щодо виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та ухвалити в цій частині нове рішення, яким виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 , зі зняттям з реєстраційного обліку в Центрі надання адміністративних послуг Одеської міської ради. Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що оскільки предмет іпотеки придбано за рахунок кредитних коштів, тому при зверненні стягнення на забезпечене іпотекою майно виселення допускається без надання іншого постійного жилого приміщення. Апеляційний суд, з`ясувавши, що власником квартири АДРЕСА_3 , до якої запропоновано виселити відповідачів, їм не належить, неправильно застосував норми частини другої статті 109 ЖК Української РСР та статті 40 Закону України «Про іпотеку», оскільки не враховав можливість виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення. Таким чином рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються банком тільки в частині вирішення позовних вимог щодо виселення, а тому в іншій частині судом касаційної інстанції не перевіряються відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України. У лютому 2020 року до суду надійшли пояснення третьої особи Департаменту надання адміністративних послуг Одеської міської ради. Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 27 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу № 522/17472/15-ц з Приморського районного суду м. Одеси. Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд. У січні 2020 року вказана справа надійшла до Верховного Суду. Ухвалою Верховного Суду від 02 вересня 2020 року справу № 522/17472/15-ц призначено до розгляду.

Мотивувальна частина Позиція Верховного Суду Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке. Фактичні обставини справи, встановлені судами Судами встановлено, що 07 червня 2006 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір про іпотечний кредит № 600, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 60 000,00 дол. США зі сплатою 11,5 процентів річних строком до 07 червня 2026 року. Цього ж дня у якості забезпечення виконання зобов`язань по кредитному договору сторони уклали договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крицькою Н. В. та зареєстрований за Р№ 4422, згідно якого банку було передано в іпотеку нерухоме майно, а саме: двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 71,7 кв. м, житловою 26,3 кв. м. Предмет іпотеки належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крицькою Н. В. за Р№ 4419 від 07 червня 2006 року, зареєстрованого в Одеському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості за Р№ 5862880, номер запису 205 в книзі 604пр-168. Пунктом 1.2. кредитного договору передбачено, що грошові кошти надаються на придбання квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Звертаючись до суду з цим позовом, банк посилався на неналежне виконання відповідачем своїх зобов`язань за кредитним договором, у зв`язку із чим станом на 01 серпня 2015 року утворилась заборгованість у розмірі 136 876,65 дол. США та 12 241,83 грн. Відповідно до інформаційної довідки з реєстру прав власності на нерухоме майно у власності ОСОБА_1 крім предмету іпотеки перебуває 1/2 частка квартири АДРЕСА_3 . Разом з тим, апеляційним судом установлено, що законними власниками квартири за адресою: АДРЕСА_3 є ОСОБА_1 та ОСОБА_4 в рівних частках. Особи з анкетними даними ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (відповідачі по справі) не відомі, у родинних стосунках не перебувають. Відповідач у справі має наступні ідентифікуючі дані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , паспорт серії НОМЕР_2 , виданий Комінтернівським РВ УМВС України в Одеській області 11 травня 2002 року, станом на 07 червня 2006 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_5 . Згідно паспорту громадянина України особа, яка звернулась з апеляційною скаргою, має наступні ідентифікуючі дані: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , паспорт серії НОМЕР_4 , виданий Суворовським РВ УМВС України в Одеській області 09 березня 2005 року, станом на 07 червня 2006 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 . Згідно свідоцтва про право власності на житло від 04 червня 2007 року № НОМЕР_5 квартира належить на праві спільної часткової власності членам сім`ї ОСОБА_4 та ОСОБА_1 (заявник) в порядку приватизації. Родинні стосунки між власниками квартири підтверджується свідоцтвом про народження. Відповідно до довідки - виписки з домової книги про склад сім`ї від 05 січня 2018 року у квартирі за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстровані та постійно проживають ОСОБА_4 , 1968 року народження (мати), з 09 липня 1984 року та ОСОБА_1 , 1989 року народження, (донька) з 09 березня 2005 року. Відомості щодо родинних стосунків з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (відповідачі по справі) відсутні. Крім того, апеляційним судом установлено, що ОСОБА_1 (заявник) будь-яких договорів з АТ «Ощадбанк» не укладала, будь-які зобов`язання відсутні. Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права Відмовляючи у задоволенні позову про виселення, апеляційний суд виходив з того, що власниками квартири за адресою: АДРЕСА_3 , до якої виселили відповідачів, є ОСОБА_1 та ОСОБА_4 в рівних частках, які з відповідачами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у родинних стосунках не перебувають. За відсутності належних доказів наявності у власності відповідача квартири за адресою АДРЕСА_3 , суд першої інстанції ухвалив рішення, яким вирішив питання щодо прав та обов`язків дійсного власника квартири. Згідно зі статтею 47 Конституції Україникожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Частиною першою статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Відповідно до частин першої, третьої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідно до частин першої, другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Частина друга статті 109 ЖК Української РСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина третя статті 40 Закону України «Про іпотеку»). Вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в разі звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини третьої статті 40 Закону України «Про іпотеку». Отже, за змістом цих норм особам, які виселяються із житлового будинку (житлового приміщення) - предмета іпотеки у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту (позики), забезпеченого іпотекою цього житла. Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6- 2947цс15, яка в подальшому підтримана Великою Палатою Верховного Суду (постанова від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18). Умовами іпотечного договору, укладеного 07 червня 2006 року між банком та ОСОБА_1 , предметом якого є надання в іпотеку двокімнатної квартири АДРЕСА_1 , передбачено, що іпотекою за ним забезпечується виконання зобов`язань іпотекодавця за укладеним між ОСОБА_1 та позивачем договору про іпотечний кредит від 07 червня 2006 року № 600, при цьому предмет іпотеки належить іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Крицькою Н. В. за Р№ 4419 від 07 червня 2006 року, зареєстрованого в Одеському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості за Р№ 5862880, номер запису

205. Відповідно до пункту 1.2 договору кредиту від 07 червня 2006 року № 600 кредит надається позичальнику на придбання нерухомості, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що позивач просив виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 зі зняттям з реєстраційного обліку в Центрі надання адміністративних послуг Одеської міської ради до квартири АДРЕСА_3 . Таким чином, позивачем при зверненні до суду конкретизовано, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підлягають виселенню саме до квартири АДРЕСА_3 . Проте, апеляційним судом встановлено, що власниками квартири за адресою: АДРЕСА_3 є ОСОБА_1 та ОСОБА_4 в рівних частках. Особи з анкетними даними ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (відповідачі по справі) не відомі, у родинних стосунках не перебувають. Отже, квартира, до якої позивач просить виселити відповідач, належить на праві власності іншим особам. Відповідно до частин першої, другої статті 11 ЦПК України 2004 року (на час розгляду справи в суді першої інстанції) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги. Відповідно до вимог частини першої статті 13 ЦПК України (на час розгляду справи в суді апеляційної інстанції)суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Отже суд обмежений вимогами диспозитивності цивільно-процесуального судочинства та не може вийти за межі позовних вимог. Цей принцип диспозитивності у цивільному судочинстві реалізується шляхом вільного використання та розпорядження такими процесуальними правами, які, зокрема впливають на виникнення, рух, розвиток і закінчення судового розгляду (право на звернення з позовом, право на зміну предмета або підстав позову), випливають з участі у розгляді справи, забезпечують сторонам належний судовий захист. Положеннями постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» роз'яснено, що відповідно до статті 19 Конституції України статті 1 ЦПК України 2004 року та з урахуванням положення частини четвертої статті 10 ЦПК України 2004 року) вийти за межі заявлених вимог (вирішити незаявлену вимогу, задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено) суд має право лише у випадках, прямо передбачених законом. Відповідно до частин першої, шостої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Таким чином, з урахуванням принципу диспозитивності та виходячи з того, що квартира, до якої позивач просив виселити відповідачів, належить на праві власності іншим особами, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову в цій частині. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги Частиною першою статті 410 ЦПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін. Щодо судових витрат Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ: Касаційну скаргу акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління акціонерного товариства «Ощадбанк» залишити без задоволення. Постанову Одеського апеляційного суду від 07 листопада 2019 рокув частині вирішення позовних вимог акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Одеського обласного управління акціонерного товариства «Ощадбанк» до ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах і в інтересах малолітньої ОСОБА_2 , про виселення залишити без змін. Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає. ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова В. М. Ігнатенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов