Постанова 4854 № 420/229/20

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ___________________________________________________________________________________ П О С Т А Н О В А І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И 22 вересня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/229/20 Головуючий в 1 інстанції: Кравченко М.М. П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: судді-доповідача Шляхтицького О.І., суддів: Бойка А.В., Домусчі С.Д., секретар П`ятіна В.В., за участю: представник апелянта - Мазурик Б. А., представника відповідача - Лещенко Г. В., представника третьої особи - Шурхно Ю. С., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕКОМ-ЛІЗИНГ" на ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 14.07.2020 по справі № 420/229/20 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕКОМ-ЛІЗИНГ" до Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, 3-тя особа Товариство з обмеженою відповідальністю "ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЛІЗИНГОВИЙ АЛЬЯНС" про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ: У січні 2020 року ТОВ "ТЕКОМ-ЛІЗИНГ" звернулось із адміністративним позовом, в якому просило визнати протиправними дії Одеського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України щодо одержання, використання та поширення при розгляді справи № 15-02/2019 про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, матеріалів досудового розслідування кримінального провадження № 42017000000000461 від 16.02.2017 року, отриманих від Національного антикорупційного бюро України; зобов`язати Одеське обласне територіальне відділення Антимонопольного комітету України утриматись від використання та поширення матеріалів досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42017000000000461 від 16.02.2017 року, отриманих від Національного антикорупційного бюро України. В обґрунтування позовних вимог зазначалось, що відповідач неправомірно використав матеріали кримінального провадження № 42017000000000461 від 16.02.2017 року при розгляді справи, що мало своїм наслідком звинувачення позивача у порушенні законодавства про захист економічної конкуренції. Товариство з обмеженою відповідальністю ТЕКОМ-ЛІЗИНГ зазначає, що Антимонопольний комітет України не є стороною вказаного кримінального провадження, отже копії чи оригінали матеріалів кримінального провадження № 42017000000000461 від 16.02.2017 року отримано з порушенням норм Кримінального процесуального кодексу України. Матеріали кримінального провадження № 42017000000000461 від 16.02.2017 p., досудове розслідування у якому здійснюється Національним бюро, були отримані відповідачем раніше ніж з`явилось розпорядження Голови комітету - державного уповноваженого Антимонопольного комітету України про початок розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції № 01/181-р від 22.08.2018 року. Тобто, саме отримані матеріали вказаного кримінального провадження стали підставою для початку розгляду справи Антимонопольним комітетом України. Таким чином, в розумінні статей 44, 45 Закону України Про захист економічної конкуренції відповідачем не здійснювались будь-які дії, спрямовані на отримання від Національного бюро допомоги в одержані від Позивача чи інших осіб у справі № 143-26.13/86-18 (15-02/2019) доказів (матеріалів та документів). Так само не має будь-яких доказів існування загрози, що відповідні докази можуть (могли) бути знищені Позивачем чи будь-якою іншою особою, що відповідно до частини1 статті44 Закону України Про захист економічної конкуренції є підставою для вилучення письмових та речових доказів. Позивач стверджує, що дії відповідача у недотриманні законності власних процедур впливають на остаточне рішення, яке ухвалюється на підставі проведення дослідження ознак антиконкурентних дій. У зв`язку з тим, що відповідач зібрав матеріали у незаконний спосіб, він тим самим спричинив негативні наслідки для позивача, що направлені на породження економічних, репутаційних втрат для підприємства, а також на отримання вигоди від своїх протиправних дій. Товариство з обмеженою відповідальністю ТЕКОМ-ЛІЗИНГ в позові вказує, що позивачем оскаржуються дії органу, вчинені ним при здійсненні владних управлінських функцій, що носить публічно-правовий характер. Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 14 січня 2020 року відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕКОМ-ЛІЗИНГ". Не погоджуючись з ухвалою суду, Товариство з обмеженою відповідальністю ТЕКОМ-ЛІЗИНГ подало апеляційну скаргу. П`ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 11.03.2020 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕКОМ-ЛІЗИНГ" задовольнив, ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 14 січня 2020 року скасував та направив справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Одеський окружний адміністративний суд ухвалою від 14 липня 2020 року закрив провадження у справі № 420/229/20 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ТЕКОМ-ЛІЗИНГ» до Південного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЛІЗИНГОВИЙ АЛЬЯНС», про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії. Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив його скасувати та направити справу для розгляду до суду першої інстанції. Апелянт, мотивуючи власну правову позицію, акцентує на таких обставинах і причинах незаконності і необґрунтованості оскаржуваного судового рішення: - суд першої інстанції не врахував, що питання підсудності розгляду даної справи № 420/229/20 за правилами адміністративного судочинства підтверджено та встановлено постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 11.03.2020. - предметом позову у цій справі є дії суб`єкта владних повноважень при отриманні та використанні інформації, необхідної для прийняття у подальшому кінцевого рішення, в процесі реалізації Комітетом публічно-владних управлінських функцій, у зв`язку з їх виконанням, а не оскарження рішення Антимонопольного Комітету України, яким оформлене завершення реалізації цим органом власної компетенції (в порядку частини І статті 20 ГПК України позивач має право оскаржити кінцеве рішення Комітету прийняте в порядку статті 48 Закону України «Про захист економічної конкуренції»); - Верховний Суд у справі № 910/22683/16 від 26.06.2018 підтвердив, що у господарському суді можна вирішити виключно спір щодо оскарження рішень Антимонопольного Комітету України, всі інші категорії спорів, що пов`язані з реалізацією Комітетом публічно-владних управлінських функцій, як органу із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства; - суд першої інстанції не врахував те, що вказані ним постанови Великої Палати Верховного Суду України стосуються безпосередньо оскарження не дій Антимонопольного комітету України (його територіальних відділень), а саме його окремих рішень, оформлених у вигляді: рішень, розпоряджень, вимог, листів-повідомлень. Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про необхідність її задоволення. Постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки спірні правовідносини у справі, що розглядається, виникли з приводу дій Одеського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, пов`язаних з розглядом справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, у зв`язку з чим даний спір не належить до юрисдикції адміністративних судів, а підлягає розгляду за правилами Господарського процесуального кодексу України. Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне. П`ятий апеляційний адміністративний суд у постанові від 11.03.2020 зазначив, що адміністративний позов ТОВ ТЕКОМ-ЛІЗИНГ відноситься до публічно-правового спору, оскільки відповідно до частин 1 статті 20 ГПК України, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають з відносин, пов`язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов`язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України, а тому відповідно до статті 19 КАС України даний позов повинен розглядатись в порядку адміністративного судочинства згідно з Кодексом адміністративного судочинства України. У постанові від 05.09.2018 у справі № 1107/58/12 з посиланням на рішення ЄСПЛ у справі «Буланов та Купчик проти України», «Сутяжник проти Росії» Верховний Суд дійшов висновку про неможливість скасування рішень, що набрали законної сили, з мотивів порушення лише юрисдикції, якщо юрисдикційний спір вже було вирішено судом. У цій справі Суд аналізував правову проблему з позиції балансу між суспільним інтересом у забезпеченні розгляду справи судами відповідно до їхньої юрисдикції, з одного боку, і суспільним інтересом у забезпеченні правової визначеності, з другого боку, і не знайшов нагальної соціальної необхідності, яка могла б виправдати відступ від принципу правової визначеності. Суд відзначив, що наявність попередніх судових рішень, в яких вирішено питання щодо юрисдикції, є обставиною, що повинна враховуватися під час застосування абзацу 2 ч. 1 ст. 354 КАС України. Згодом такий підхід було підтримано Верховним Судом у справах № 815/2550/15 (постанова від 13.02.2019 п. 27-38), № 804/7591/15 (постанова від 21.08.2019 п. 35-38). Подальшого розвитку цей підхід отримав у постанові від 11.09.2019 у справі № 826/6879/16. У цій справі ухвалою Окружного адміністративного суду позивачу було відмовлено у відкриті провадження з мотивів непідсудності справи адміністративному суду. Проте ухвалою апеляційного адміністративного суду ухвалу суду першої інстанції скасовано, а справу направлено для продовження розгляду. Суд відзначив, що юрисдикційний спір було вирішено на користь адміністративної юрисдикції. Касаційному оскарженню ухвала суду апеляційної інстанції не підлягала. Ухвала набрала законної сили, а отже була обов`язковою як для учасників справи, так і для суду, що розглядав справу. Суд першої інстанції, а згодом і апеляційний, зобов`язаний був розглянути справу по суті, як адміністративну. Згодом судова практика змінилася, і на час касаційного розгляду справи вже був висновок Великої Палати Верховного Суду про належність справи цієї категорії до справ господарської юрисдикції. Вирішуючи цю правову проблему, колегія суддів виходив з того, що суспільний інтерес, який полягає у тому, щоб справу розглядав «суд, встановлений законом», і суспільний інтерес, який полягає у тому, щоб суди виконували свої власні рішення і діяли послідовно, є важливими, рівнозначними і підлягають захисту. Водночас, відповідно до пункту 9 частини 2 статті 129 Конституції України обов`язковість судового рішення належить до основних засад судочинства. Розміщення цієї норми у главі 1 «Основні положення» розділ І «Загальні положення» Кодексу адміністративного судочинства України підкреслює її принциповий характер. Відтак, застосування норми про обов`язковість скасування рішення суду, ухваленого з порушенням юрисдикції, яка міститься у абзаці 2 частини 1 статті 319 КАС України, не повинно призводити до порушення принципу обов`язковості судового рішення. Відповідно до першого речення частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення». Враховуючи назву Конвенції, її метою є захист прав саме людини. Тлумачення усіх її положень, зокрема і статті 6, повинно відбуватися саме під цим кутом та в інтересах людини. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною закону через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами: - рішення від 09.12.2010 у справі «Буланов та Купчик проти України»(«Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви №7714/06 та №23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й зневілювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (п. 27-28, 38-40); - рішення від 01.12.2011 у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява №34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (п. 13-14, 23, 25-26); - рішення від 17.01.2013 у справі «Мосендз проти України» («Mosendz v. Ukraine», заява №52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (п. 116, 119, 122-125); - рішення від 21.12.2017 у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (п. 13, 18-24). Право на справедливий суд, гарантоване статтею 6 Конвенції, є правом людини, якому кореспондує відповідний обов`язок держави. Складовою цього обов`язку є забезпечення незалежного, безстороннього суду, який створений та діє відповідно до закону. Саме держава повинна створити судову систему, яка здатна забезпечити право на справедливий суд. Якщо держава запроваджує спеціалізовану судову систему, то недоліки цієї системи, зумовлені нечіткістю правового регулювання та несталою судовою практикою, не повинні мати негативних наслідків для людини. Вищенаведені положення свідчать про те, що недотримання державою вимоги частини 1 статті 6 Конвенції щодо права на справедливий розгляд справи «судом, встановленим законом», не може тлумачитися як така, що вимагає скасування судового рішення і закриття провадження у справі, якщо порушено імперативні вимоги щодо юрисдикції суду. Якщо справедливий розгляд справи забезпечено, то порушення юрисдикції не свідчить про порушення статті 6 Конвенції. Відтак, скасування судового рішення з мотивів порушення юрисдикції або закриття провадження у справі після вирішення цього процесуального питання апеляційним судом, не забезпечує право людини на справедливий суд. Цей висновок стає очевидним, якщо юрисдикційний спір попередньо було вирішено судом і сторони не скаржаться на вирішення справи неповноваженим судом. З огляду на пріоритет прав людини та необхідність забезпечення їх ефективного захисту, під час розв`язання конкуренції правових норм частини 2 статті 14 і пункту 1 частини 1 статті 238, абзацу 2 частини 1 статті 319 КАС України, суд надав перевагу конституційному принципу обов`язковості судового рішення. Суспільний інтерес, що полягає у дотриманні судової юрисдикції, не може превалювати над обов`язковістю судового рішення. Відтак, не можна скасовувати судові рішення через порушення юрисдикції, якщо юрисдикційний спір вже було вирішено судовим рішенням раніше, на стадії розгляду справи. Аналогічну правову позицію висловив Верховний суд у постанові від 12 вересня 2019 року, справа № 826/6879/16 Відтак, суд першої інстанції надав передчасну юридичну оцінку встановленим фактичним обставинам справи, а тому постановлену ним ухвалу не можна вважати законною та обґрунтованою. Оскільки при винесенні ухвали судом порушені норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання, суд апеляційної інстанції, відповідно до пункту 4 частини 1 статті 320 КАС України, приходить до висновку про скасування оскаржуваної ухвали і направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Керуючись статтями 308, 309, 315, 321, 322, 325 КАС України,

ПОСТАНОВИВ: Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕКОМ-ЛІЗИНГ" - задовольнити, ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 14.07.2020 по справі № 420/229/20 скасувати. Постановити нову ухвалу з направленням матеріалів справи до суду першої інстанції для продовження розгляду. Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Дата складення та підписання повного тексту судового рішення 23 вересня 2020 року. Головуючий суддя Шляхтицький О.І. Судді Бойко А.В. Домусчі С.Д.