Постанова 4804 № 266/1297/20

22-ц/804/2253/20 266/1297/20 П О С Т А Н О В А ІМЕНЕМ УКРАЇНИ „15 вересня 2020 року місто Маріуполь Донецької області Єдиний унікальний номер 266/1297/20 Номер провадження 22-ц/804/2253/20 Донецький апеляційний суд у складі: головуючого: Зайцевої С.А. суддів: Пономарьової О.М.,Ткаченко Т.Б. за участю секретаря: Грішко С.В. учасники справи : позивач ОСОБА_1 відповідач ОСОБА_2 розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Маріуполі Донецької області з повідомленням учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Басівський Віталій Олександрович, на рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 22 травня 2020 року головуючого судді Пантелєєва Д.Г. зі складанням повного тексту судового рішення 22 травня 2020 року по цивільній справі про розподіл спільного майна подружжя,- В С Т А Н О В И В : У березні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розподіл спільного майна подружжя. Позов мотивовано тим, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 13 вересня 2008 року по 16 листопада 2016 року. За час знаходження в шлюбі ними було придбано рухоме майно: гідробокс, пральна машинка CANDY, водонагрівач побутовий електричний, стабілізатор напруги (лідер), ванний гарнітур, домофон, кухонний куточок, кухонний стіл, кутова кухня, витяжка кухонна, варочна поверхня, духова шафа із вбудованою мікрохвильовою піччю, холодильник двохкамерний «Samsung», меблева стінка для вітальні комплект м`яких меблів, двоспальне ліжко, спальний гарнітур, матрац, шафа-купе, загальною вартістю на момент звернення з позовом в сумі 108 000 грн, доступу до якого на даний час нього відсутній. Просив визнати вказане майно спільною власністю подружжя, залишити вказане майно в користуванні відповідача, стягнути на його користь ? частку вартості вказаного майна в розмірі 54 000 грн та понесені судові витрати. Рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 22 травня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 наступне майно : гідробокс - вартістю - 7000 грн; пральну машину CANDY - вартістю - 3000 грн; водонагрівач побутовий електричний - вартістю - 5000 грн; стабілізатор напруги (лідер) - вартістю - 3000 грн; ванний гарнітур - вартістю - 2000 грн; домофон - вартістю - 3000 грн; кухонний куточок - вартістю - 2000 грн; кухонний стіл - вартістю - 5000 грн; кутову кухню - вартістю - 10000 грн; витяжку кухонну - вартістю - 1000 грн; варочну поверхню - вартістю - 1500 грн; духову шафу із вбудованою мікрохвильовою піччю - вартістю - 10000 грн; холодильник двохкамерний «Samsung» - вартістю - 18000 грн; меблеву стінку для вітальні - вартістю - 20000 грн; комплект м`яких меблів - вартістю - 9000 грн; двоспальне ліжко - вартістю - 2500 грн; спальний гарнітур та матрац вартістю - 5000 грн; шафу-купе - вартістю - 1000 грн, - загальною вартістю 108 000 грн. Залишено вказане рухоме майно у власності ОСОБА_2 припинивши право власності ОСОБА_1 на спільне сумісне майно. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію ? частки вартості майна в сумі 54 000 грн; витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5000 грн; сплачений судовий збір в сумі 840, 80 грн. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Басівський В. О., просить скасувати рішення суду та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, посилаючись не повне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, які суд визнав встановленими, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм процесуального права. В обґрунтування доводів скарги, зазначено, що судом встановлено придбане під час знаходження в шлюбі майно , з посиланням на аркуші справи 11-20. Однак, на зазначених аркушах справи містяться документи, що стосуються лише трьох предметів з числа всього перерахованого судом майна, а саме : водонагрівача, стабілізатора напруги (лідер) і холодильника «Samsung». Суд, незважаючи на доводи відповідача щодо придбання решти майна до реєстрації шлюбу, на підтвердження чого разом з відзивом надавалися копії договорів купівлі-продажу квартир, відчуживачем і набувачем яких була саме відповідач, що не перебувала в той період у шлюбі, за відсутності будь-яких доказів зі сторони позивача про час придбання вказаного майна, визнав встановленим факт придбання всього зазначеного в позові рухомого майна спільною власністю подружжя. Позивачем не доведено придбання вказаного майна у шлюбі з відповідачем, та суд безпідставно дійшов висновку про задоволення позову . Обов`язок доказування судом покладено виключно на відповідача. Зауважено, що дійсна вартість майна значно завищена і не відповідає його реальній вартості, зазначена позивачем без врахування строку експлуатації, на що відповідачем звернуто увагу у відзиві, однак, судом прийнято за основу саме зазначену необґрунтовану оцінку майна, невідомо за яким критерієм, що визначена позивачем. Відповідач аргументовано заперечувала проти позову , надавши суду відзив, в якому вказувала, що кошти на придбання квартири вона отримала від продажу напередодні, а саме 16 травня 2008 року, належної їй особисто квартири АДРЕСА_1 , від продажу якої нею отримано 757 500 грн. Отриманих коштів відповідачу вистачило , як на придбання квартири в місті Маріуполі, так і на якісний ремонт, який було завершено до весілля з ОСОБА_1 , придбання нею меблів та побутової техніки для облаштування новопридбаної квартири, також передувало реєстрації шлюбу. Додані до відзиву додатки, а саме копії договорів купівлі-продажу ОСОБА_3 (дошлюбне прізвище відповідача Лебединської) квартир в місті Києві та місті Маріуполі судом взагалі не досліджувалися та їм не дано оцінки. Крім того, судом не вирішено питання про застосування строку позовної давності, про що було заявлено у відзиві, оскільки рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя від 16 листопада 2016 року по справі про розірвання шлюбу, встановлено, що з вересня 2016 року сторони разом не живуть, фактично сімейні стосунки припинено у вересні 2016 року та з вказаного часу сторони спільного господарства не ведуть. Відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 та його представника адвоката Крохмальової Л.П. мотивований законністю та обгрунтованістю рішення ,зокрема зазначили про те,що із відповідачем по справі- ОСОБА_2 позивач проживав однією сім`єю з 06 травня 2006 року по вересень 2016 року. З травня 2006 року по 13 вересня 2008 року вони проживали однією сім`єю, як подружжя без реєстрації шлюбу, а 13 вересня 2008 року зареєстрували шлюб. Його позов про встановлення факту проживання однією сім`єю із ОСОБА_2 в період з 06 травня 2005 року по 13 вересня 2008 року, визнання за ним права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , придбану за спільні кошти, але оформлену на ім`я ОСОБА_2 , знаходиться в проваджені Приморського районного суду м. Маріуполя з вересня 2017 року, справа № 266/4489/17.12 жовтня 2017 року за вказаним позовом було ухвалено заочне рішення по справі , яке в подальшому скасовано за заявою ОСОБА_2 , розгляд цієї справи здійснюється по теперішній час. Рішенням Приморського районного суду м.Маріуполя від 16 листопада 2016 року по справі №266/4307/16-ц було задоволено позов ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, і шлюб розірвано. З моменту розірвання шлюбу з листопаду 2016 року та до вересня 2017 року між позивачем та ОСОБА_2 не було спору щодо спільно придбаного майна. У вересні 2017 року ОСОБА_2 стала казати йому, що придбана ними квартира у 2008 році є тільки її власністю, так як оформлена на її ім`я. Тоді, він звернувся із позовом до суду про визнання за ним права власності на 1/2 частину квартири. Після відкриття судом провадження у 2017 році, ОСОБА_2 таємно, за згодою із своєю матір`ю ОСОБА_4 уклали договір дарування спірної квартири, згідно із яким ОСОБА_2 подарувала 100% спірної квартири своїй матері ОСОБА_4 , яка через ЦНАП позбавила позивача права реєстрації місця проживання в спірній квартири. До теперішнього часу судова справа не вирішена, внаслідок чого він з 2017 року і по теперішній час позбавлений можливості користуватися 1/2 частиною вказаної квартири, та користуватися тим рухомим майном, яке знаходиться в цій квартирі, і є предметом позовних вимог по справі №266/1297/20, і яке було придбано за спільні кошти та в період перебування у шлюбі з ОСОБА_2 . У зв`язку з тим, що розгляд першої судової справи затягнувся майже на три роки, щоб не пропустити строк позовної давності, він і звернувся до його спливу у березні 2020 року до суду із цим позовом про поділ рухомого майна . Відповідно до ст.261 Цивільного Кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права. На час розірвання шлюбу спорів щодо поділу майна між сторонами не було, спір виник пізніше у вересні 2017 року, коли відносини між ними погіршились, і ОСОБА_2 заявила, що квартира належить тільки їй особисто. Сам по собі факт розірвання шлюбу судом не є підставою для припинення права спільної сумісної власності подружжя. Тому, жодних підстав для застосування наслідків спливу строків позовної давності не існує, строк позовної давності позивачем не пропущений. Верховний Суд у постанові від 22 січня 2020 року у справі №372/176/17 вказав на те, що позовна давність обчислюється не з дня , коли рішення суду про розірвання шлюбу набрало законної сили, а з дня, коли один із подружжя дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Стосовно того, що ОСОБА_2 стверджує, що вказане у його позові рухоме майно було нібито придбано тільки за її кошти, отримані нею від продажу квартири АДРЕСА_1 і до реєстрації шлюбу, позивач пояснив ,що квартира АДРЕСА_1 була придбана за спільні кошти, як його, так і батька ОСОБА_2 . Попередній договір купівлі-продажу вказаної квартири було укладено 27 липня 2006 року між продавцями та ним- ОСОБА_1 за ціною 75 000 доларів США. У подальшому, під час нотаріального посвідчення договору, вони за взаємною згодою, вирішили, що квартира буде оформлена на ім`я ОСОБА_2 . Для оплати вартості вказаної квартири, він ОСОБА_1 продав двокімнатну квартиру АДРЕСА_3 , квартира була з гарним ремонтом. Також, продав будинок та земельну ділянку за адресою АДРЕСА_4 , отримані кошти зберігав на банківському рахунку,що підтверджується письмовими доказами .Також батько ОСОБА_2 продав належну йому однокімнатну квартиру у м.Маріуполі, і за рахунок цих спільних коштів, вони сплатили вартість квартири АДРЕСА_1 в сумі 75 000 доларів США. У вказаній квартири вони з відповідачем проживали з моменту її придбання - з серпня 2006 року до травня 2008 року, потім продали цю квартиру і повернулись до м. Маріуполя. У травні 2008 року за кошти від продажу квартири у м.Києві, придбали для проживання їх сім`ї квартиру АДРЕСА_2 за 71 600 доларів США. Залишок коштів від продажу квартири у м.Києві, за спільною згодою, витратили на придбання вантажного сідлового тягачу RENAULT, за який сплатили 31 000 Евро, а також причеп до нього за 5 000 Евро. Вони вирішили займатись сімейним бізнесом щодо перевезення вантажів,відповідач шукала замовників, а він здійснював перевезення вантажів, зареєструвався як підприємець. Після цього коштів на ремонт квартири вже не залишилось. До вересня 2008 року вони жили в м.Маріуполі в орендованій квартирі на АДРЕСА_5 , і за кошти, що отримували від підприємницької діяльності півроку робили ремонт у квартирі по АДРЕСА_2 . Після вселення у вересні 2008 року поступово купували меблі та побутову техніку за рахунок доходу від підприємництва. Після розлучення вказані у його позові меблі та побутова техніка залишились у квартирі, в якій проживає ОСОБА_2 . Оцінка майна, заявленого у позові, зроблена ним з урахуванням того стану майна, в якому це майно було на той період, коли він ще мав до нього доступ.З вересня 2017 року доступу до спірної квартири та до спірного майна, він не має. Так як вказане майно залишилось повністю у розпорядженні ОСОБА_2 , з 2017 року вона користується ним одноособово, тому він і заявив вимоги щодо сплати йому грошової компенсації, а не поділу його в натурі. Сімейним Кодексом України передбачені різні способи захисту прав власності на майно колишнього подружжя, і право вибору способу захисту належить позивачу. Відповідач ОСОБА_2 не заявляла вимог про поділ спірного майна в натурі. Шлюбний (або інший) договір між позивачем та відповідачем стосовно правового статусу спільно придбаного майна між ними не укладався. Представником ОСОБА_2 не надано жодних доказів придбання вказаного у позові рухомого майна до укладення шлюбу, і доказів того, що оплата вартості цього рухомого майна здійснювалась саме за рахунок коштів від продажу квартири у м. Києві. У судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_2 та її представник адвокат Басівський В. О. підтримали доводи апеляційної скарги ,пояснивши ,що клопотання про оцінку спірного майна,яке знаходиться в спірній квартирі не заявляли,оскільки вважають ,що позивачем пропущено строк позовної давності ,про що також було зазначено у відзиві на позовну заяву. У судовому засіданні апеляційного суду ОСОБА_1 та його представник адвокат Крохмальова Л.П. просили апеляційну скаргу залишити без задоволення ,рішення суду першої інстанціїї залишити без змін .У повному обсязі підтримали доводи відзиву на апеляційну скаргу. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників розгляду, дослідивши матеріали цивільної справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав. Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Відповідно до вимог ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Таким вимогам рішення суду першої інстанції відповідає. Судом встановлено та це підтверджується матеріалами справи , що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 13 вересня 2008 року, який розірвано рішенням Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 16 листопада 2016 року. На момент розгляду справи про розірвання шлюбу , спору про поділ спільного майна подружжя в сторін не виникало. Під час знаходження в шлюбі сторонами придбано гідробокс, пральна машинка CANDY, водонагрівач побутовий електричний, стабілізатор напруги (лідер) , ванний гарнітур, домофон, кухонний куточок, кухонний стіл, кутова кухня, витяжка кухонна, варочна поверхня, духова шафа із вбудованою мікрохвильовою піччю, холодильник двохкамерний «Samsung», меблева стінка для вітальні комплект м`яких меблів, двоспальне ліжко, спальний гарнітур, матрац, шафа купе Загальна вартість майна на час звернення позивача з позовом з урахуванням експлуатаційного зносу становить 108 000 грн. Вказана оцінка рухомого майна за переліком у позові зроблена позивачем, відповідач з нею не погодився, але доказів на її спростування не надав. Задовольняючи позовні вимоги ,суд першої інстанції виходив з того,що спірне рухоме майно за переліком у позовній заяві,було придбано сторонами в період зареєстрованого шлюбу,їхніми спільними зусиллями та на їх спільні кошти ,тому є спільною власністю подружжя,що встановлено на підставі досліджених у справі письмових доказів. Вказане не спростовується відзивом відповідача ,до якого ніяких доказів про склад та вартість майна суду не надано.Враховуючи в сукупності надані докази, факти, встановлені рішенням суду та враховуючи викладені в відзиві відповідача обставини, суд дійшов висновку , що вказане позивачем рухоме майно є спільною власністю подружжя, а тому підлягає поділу шляхом стягнення компенсації вартості ? частки майна в сумі 54 000 грн. Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду . Так,за змістом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. В ч. 3 ст. 368 ЦК України зазначено, що майно, набуте подружжям за час їхнього шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СК України). Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Аналогічний висновок зроблений Верховним Судом України в постанові від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 18 червня 2018 року у справі № 711/5108/17. Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України). Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя. Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (ч.2 ст.364 ЦК України). Частинами 1, 2 ст.70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї. Принцип рівності часток застосовується незалежно від того, чи здійснюється поділ у судовому або у позасудовому порядку. Статтею 71СК України встановлено, що майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток. При винесенні рішення суд має керуватися "обставинами, що мають істотне значення", якими можуть бути, насамперед, ступінь трудової та (або) фінансової участі кожного з подружжя в утриманні спільного майна, зроблених поліпшеннях, доцільність та обґрунтованість укладених правочинів, спрямованих на розпорядження спільним майном, наявність або відсутність вчинення одним з подружжя дій, що порушують права другого з подружжя, суперечать інтересам сім`ї, матеріальне становище співвласників тощо. Поділ спільного сумісного майна подружжя здійснюється з визначення кола об`єктів спільної сумісної власності подружжя і встановлення їхньої вартості. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи (абзац перший пункту 22 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" від 21 грудня 2007 р. N 11). Зі змісту п.п. 23, 24 постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007№11«Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб,розірвання шлюбу,визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу можуть бути будь-які види майна, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї. Відповідно до п. 30 постанови Пленуму ВСУ від 21.12.2007 №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч.1 ст. 63, ч.1 ст. 65 СК. При цьому суд враховує правові позиції ВСУ з аналогічних спорів, в яких ВСУ роз`яснює, що у процесі розгляду спорів про поділ майна подружжя необхідно враховувати такі обставини: час придбання майна; кошти, за які таке майно було придбано (джерело придбання); мета придбання майна, яка дозволяє визначити правовий статус сумісної власності подружжя. При цьому суд підкреслює, що тільки у випадку, якщо придбання майна відповідало зазначеним критеріям, таке майно може бути визнане спільно нажитим і підлягає розподілу між подружжям на підставі ст.60 СК України. З матеріалів справи вбачається ,що на підтвердження заявлених вимог ОСОБА_1 надано ксерокопію товарного чека від 03 вересня 2015 року на суму 5490,81 грн, із зазначенням «водонагреватель 75-100 литр»; копію керівництва з експлуатації водонагрівача побутового електричного atlantik, копію гарантійних зобов`язань; копію відривного талону на технічне обслуговування протягом 2 років гарантійного терміну експлуатації; копію заявки на доставку VM 100 S4 CM Atlantic водонагрівача 75-100 літрів 06 вересня 2015 року ( а.с. 11-13). Копію видаткової накладної № PH-161037/1 від 08 серпня 2010 року на стабілізатор (лідер) семисторонній 9 кВТ на суму 4 025,50 грн; паспорт стабілізатора напруги змінного струму; гарантійний талон до стабілізатора Лідер семисторонній 9 кВТ від 08 серпня 2010 року (а.с. 15- 17). Копію керівництва використання холодильника «Samsung» (а.с.18-19). Відповідач ОСОБА_2 ,як у суді першої інстанції ,так і в апеляційному суді заперечувала проти придбання спірного рухомого майна у період шлюбу з позивачем,зазначаючи про відсутність доказового підтвердження часу та джерела придбання майна. Щодо вартості водонагрівача,холодильника,стабілізатора напруги,зазначених позивачем вважала їх вартість завищеною та не реальною з урахуванням строку їх експлуатації. Однак , відповідного клопотання про призначення судової експертизи, як це передбачає ст.ст. 103, 104 ЦПК України, відповідачем , яка була представлена у справі фахівцем в галузі права , і мала для цього процесуальну можливість, - не було заявлено. Суд діє відповідно до принципів змагальності та диспозитивності, ст.ст. 12, 13 ЦПК України, які передбачаються, що: кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; суд зберігаючи об`єктивність і неупередженість роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності. ОСОБА_2 не була позбавлена можливості заявляти відповідні клопотання про призначення з цього приводу експертизи, як сама так і через свого представника. Оскільки у справі відсутні дані про те, що відповідач , яка мала кваліфікованого представника - юриста, була обмежена у здійсненні своїх прав, і зокрема у наданні доказів, які сторони визначають самостійно, сторони мали рівний доступ до суду та можливості у наданні до суду доказів на підтвердження своїх доводів і заперечень. У суду внаслідок цього не виникло передбаченого законом права втручатися у процес надання сторонами доказів. Посилання у апеляційній скарзі на те, що вартість рухомого майна не відповідає вартості на день ухвалення рішення у справі, належним чином не доведені і тому відхиляються судом апеляційної інстанції. На питання суду апеляційної інстанції про можливість самостійного надання висновків щодо вартості спірного майна експертом товарознавцем або професійним оцінювачем ,тощо , відповідачем та представником була надана відповідь про недоцільність надання такого доказу, оскільки вважають позовні вимоги позивача недоведеними та такими що заявлені з пропуском строку звернення ,який на їх думку сплинув 30 вересня 2019 року з огляду на рішення суду про розірвання шлюбу від 16 листопада 2016 року ,яким встановлено ,що з вересня 2016 року сторони разом не живуть,фактично сімейні стосунки припинені у вересні 2016 року і з вказаного часу сторони спільного господарства не ведуть. Таким чином,з урахуванням вищевикладеного , вартість рухомого майна, яке підлягає поділу, була визначена судом на підставі наданих доказів, які не були спростовані відповідачем . При цьому заява ОСОБА_2 про застосування наслідків спливу строків позовної давності задоволенню не підлягає. Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦПК України). Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦПК України). Відповідно до частини другої статті 72 СК України та роз`яснень, викладених у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності. Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15. Заперечуючи проти застосування строку позовної давності ОСОБА_1 посилався на те, що довідався про порушення свого права на частку рухомого майна у вересні 2017 року ,з моменту відсутності доступу до квартири АДРЕСА_2 ,придбану за спільні кошти ,де і перебуває спірне рухоме майно. З вересня 2017 року у провадженні суду знаходиться справа № 266/4489/17 за його позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту мешкання однією сім*єю без реєстрації шлюбу,визнання нерухомого майна спільною сумісною власністю подружжя,визнання права власності на частину спільного майна, яку відповідач таємно подарувала своїй матері, та яка через ЦНАП позбавила його права реєстрації місця проживання у спірній квартирі. З даним позовом позивач звернувся у березні 2020 року, а тому строк позовної давності ним не пропущено. Згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу. Порівняння термінів «довідалася» та «могла довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Не є обґрунтованими посилання ОСОБА_2 на існування судового рішення від 16 листопада 2016 року про розірвання шлюбу , як доказ обізнаності позивача у порушенні його майнового права. Тому ,апеляційний суд відхиляє доводи відповідача про пропуск позивачем строку позовної давності, оскільки ОСОБА_2 не дала суду належних та допустимих доказів існування у неї заперечень щодо права позивача на спірне рухоме майно до часу звернення його до суду. Згідно ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Таким чином, оскільки висновки суду відповідають вимогам ст. 89 ЦПК України і доводами скарги не спростовані, суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, то відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін. Керуючись ст.ст. 374,375,381,382 ЦПК України, апеляційний суд П О С Т А Н О В И В : Апеляційну скаргу ОСОБА_2 , від імені та в інтересах якої діє адвокат Басівський Віталій Олександрович залишити без задоволення. Рішення Приморського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 22 травня 2020 року залишити без змін. Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених ст.389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту. Повний текст постанови складений 18 вересня 2020 року. Судді: